Письмо зі Збаражчини.
Теорія а практика не все идуть в парі. Практика, як єсть матерію теорії, здавалось би, що они з собою годити ся повинні, бо теорія уважати ся мусить афоризмом виснуваним з практики. Однак в разї, коли виснованя дїють ся односторонно, виходять дивацтва, над котрими зумівити ся треба.
Так сталось і в законом галицкого сойму, котрим постановлено по громадах де-куди учені акушерки, щоби поліжницї менше підлягали небезпеченьствам. На позір видав ся закон дуже добрим, бо взгляд санітарний сам нїби за ним промовляє. Але що вийшло в практицї?
Акушерка призначена на десять і більше громад, котрі від себе о милю, дві і більше віддалені. Най-же чоловік, що має слабу худобу — а слаба она нинї загалом, так як загалом і люде збіднїли — най їде він по учену акушерку зимою при ожеледї чи при cнїжниx заметах або весною чи осенію в тяжкі болота, де часом і пропасти витворюють ся, — чи в станї він доставити єї для хорої? Так має ся річ з якимсь нїби ґаздою, що посїдає пару морґів поля і при тім пару конят, що их "виволоками" називають, — а що-ж сказати о тих, що худоби не мають нїякої і лише з зарібних рук жиють? Кажуть вправдї, що війт має дати по акушерку стійку; та сказати легко, але чи війт в таку пору вижене стійку, аби дати поміч поліжници, о тім знають ті, що жиють на селї і з людьми стикають ся. Що-ж остає поліжници? Місцевій повитусї стати їй з помочію не вільно, бо староства по мисли закона порозсилали заборони по громадах, щоби місцева повитуха не важила ся ставати з помочію поліжницям під загрозою кари, — і дїйстно люде, що уживали помочи місцевої повитухи, вже по арештах валяють ся в наслїдок доносу ученої акушерки, — то що-ж почне поліжниця, коли місцева повитуха не пійде, а ученої привезти годї або і оплатити нема чим? Гинь без часу! — иншого виходу не має. От благодать законів соймових!
Але на все то не зважали панове при зeленім столику, що закон ухвалювали. Они не хотять розуміти положеня збіднїлого селянина, а гадаючи зробити єму лїпше, аби поліжницї як і дїти менше підлягали небезпеченьствам, самі на небезпеченьство і скоршу смерть их наражають. Годї винувати староства, що для місцевих повитух острі видають заборони, аби поліжницям з помочію не ставали, як і за то, то війтів і повитух потягають на терміни 4–5 миль, бо они дїлають по мисли закона; але годї не винувати тих, що знають положенє селянина, знають єго злиднї і другі обставини, — як дороги по найбільшій части нещастні, ожеледи і замети зимові та болота в осени і на весну... Ті повинні були передвидїти, які наступлять наслїдки, коли закон, впроваджуючій примусово учені акушерки, почне виконуватись.
Caveant consules, ne quid detrimenti respublica capiat! — наводжу слова ті, бо они вкладають наглий на послів обовязок: ударити цїлою силою на закон той і домагати ся зміни в тім напрямі, щоби кождому вільно було обслужитись акушеркою, котра єму догіднїйша і від котрої сподїває ся лучшої обслуги. Звipятaм дають права охорони; тілько нема права, котре би селянина від гнобленя хоронило...
Дѣло
29.01.1897