Неділя. Обідня пора. Ми сидимо, п’ємо каву в ресторані на площі Ринок. Молоді люди щойно повернулись з екскурсії в синагозі. Біля мене Дмитро Стецько (галерист, м. Дрогобич), Дмитро Красний (художник, м. Київ) та Марія Назаренко (кураторка, м.Київ). Ми зібрались поговорити про виставку Дмитра Красного «Реґенерації». Вона відкрилась в галереї «ДіА» (Gallery "Design & Art") , що розташована поряд з маленькою Ейфелевою вежою, яка є в Дрогобичі (хоч і не всі про це знають) та оцтовим деревом, яке восени вбирається у яскравий червоний колір.
– Насамперед хотіла б спитати в усіх вас. Я знаю, що Дмитро Стецько за освітою філософ, кандидат філософських наук, а Діма Красний закінчив Національний транспортний університет, то чому тоді мистецтво, чому галерея, чому художник?
Дмитро Стецько: До мистецтва був довгий шлях, що частково зумовлений освітою, точніше теоретичною базою, яку я отримав. Під час проживання в Києві, Марія часто залучала мене до різних культурних подій і я проникся цією атмосферою. З часом виникло бажання розвиватись в цьому напрямку і робити якісь спільні проекти, я зрозумів, що це є для мене вартісним.
– Маріє, а щодо тебе?
Марія Назаренко: У мене хрещений батько був художником і я з дитинства мріяла бути художницею, всім про це розповідала. І навіть коли в школі запитували ким я хочу бути, я говорила «художницею», а з мене сміялись, що художники мало заробляють (посміхається).
– А де ти навчалась?
Марія Назаренко: Я вчилась в звичайній школі на Печерську в Києві, потім вивчала філософію та займалась наукою. Все почалось з простого відвідування галерей, а прийшло до висновку, що мистецтво – це і є філософія, але в практичному сенсі. Я багато читала лекцій, теоретизувала, але в результаті виснажилась в цьому, зрозумівши, що мене найбільше цікавить вимір мистецтва як висловлювання, що є в contemporary art, а не мистецтво як зображення дійсності.
– Так, це справді про формування смислів. Дмитре Красний, а як ти вирішив стати художником, чому і коли це відбулось?
Дмитро Красний: Та я власне і не вирішував, так сталося. Ніколи з дитинства про це не думав і до малювання в школі особливої пристрасті не мав. Батьки сказали, що треба обрати щось на зразок транспортного університету, бо логістика може бути перспективною. І вже у двадцять років на останніх курсах університету мене почало тягнути в цей бік і я почав ходити в художню студію. У мене виник живий інтерес, який почав розширюватись. Тобто я доволі пізно почав, але цей інтерес і далі поглиблюється.
Дмитро Красний.
– А коли ти вирішив остаточно, що твоє життя пов’язане з мистецтвом, ти якось це для себе артикулював? Наприклад, від сьогодні я художник і мій стиль життя і моє бачення цьому відповідає. Чи це поступово формувалося? Чи не було якогось конкретного зламу, як ти жив до того часу, коли вирішив цим займатись, та після?
Дмитро Красний: Конкретний злам був. Він трапився років в тридцять, коли я почав продавати свої перші графічні роботи, у мене з’явились покупці і я зрозумів, що цим можна заробляти. Бо до цього я ходив на різні роботи і останньою з них була IT компанія, де я працював менеджером з контекстної реклами. Але в якийсь момент перебування в цій компанії мені стало зрозуміло, що мені шкода того часу, який я витрачаю «на роботу на роботі» і я міг би його витрачати в більш цікавий для себе спосіб.
– Коли ти говориш про це, ти говориш про свободу. Напевно багато людей, вирішуючи стати художниками, прагнуть легітимізувати свій вільний час.
Дмитро Красний: Саме так.
– Хотіла б ще запитати в Дмитра Стецька, коли виникла галерея? Адже я знаю, що твоя безпосередня робота з цим не пов’язана. Ти, здається, викладав?
Дмитро Стецько: Викладання було ще до мого переїзду в Київ. Потім були звичайні роботи та випадкове потрапляння у сферу логістики, і в результаті розвитку власна справа. З’явились якісь ресурси, але мій бізнес – це те, що приносить гроші, але не приносить задоволення. Тоді я почав шукати те, що давало би моральну сатисфакцію. Галерея з’явилась внаслідок додаткового бізнесу,– це дизайнерські меблі та предмети з Європи, їх друге життя, або, простіше кажучи, повторне використання. Виникла ідея поєднання дизайну та мистецтва в одному просторі. З одного боку – це комерційний шоурум, а з іншого – виставковий майданчик. Офіційне відкриття галереї відбулось під час фестивалю Бруно Шульца в листопаді 2020 року. Першою виставкою був фотопроект Єви Райської «Роми» в межах фестивалю. В березні 2021 року ми зробили виставку «Колажні історії», де показали колажі з власної колекції. Всього близько сорока робіт різних авторів. І ось потім ми відкрили персональну виставку Діми Красного «Реґенерації», оскільки є прихильниками його творчості.
– Дімо, це нічого, що я кличу тебе Діма? Тебе як батьки називають?
Дмитро Красний: Ми з батьками живемо окремо, я в Києві, вони – в Чернігівській області. То тато кличе мене блудним сином (сміємося), а мама – Дімою.
– А твої батьки взагалі хто?
Дмитро Красний: Тато працював на дуже різних роботах: і кочегаром, і тесляром, і будівельником, і долари міняв на базарі, і навіть їздив продавати картоплю на Східну Україну. А мама працювала в 1990-х на місцевій швейній фабриці, а після її закриття вже на кондитерських фабриках. А останні роки прибиральницею в школі, бо в нашому Острі вибір невеликий.
– А що є такого в Острі, що припало тобі як візуальний ряд та враження?
Дмитро Красний: Насправді моя художня практика і моє місто не перетинаються. Хоча може в якійсь мірі, якщо йдеться про родинні зв’язки, а не про історію міста. Це моя родинна міфологія. З дитинства мене оточували дивні історії: наприклад, мою бабусю по мамі вбила блискавка і це мене дуже вразило. Мені подобалась ритуальність, коли ми з бабусею ходили до церкви, а вона пекла паски та пироги; коли влітку їздили на луки та ходили в ліс по ягоди та гриби. Релігійність оточувала мене з дитинства: з одного боку – це християнські традиції, а з іншого боку бабуся вчила «замовлянням» (наприклад, замовляти кров коли порізався), тобто язичницьким практикам. Мамина рідна сестра мала психічні розлади, які в народі називають «біснуватість», що теж мене сильно вражало. Тобто мене сформувало все те, що більше за людину.
– Хлопці, вгадайте-но, в чому ваша ідеологічна подібність? Дам підказку: вона лежить в площині екологічної свідомості. Один не вживає тваринну їжу, а інший спонукає людей купувати вживані меблі, збільшуючи їхнє життя та зменшуючи споживання. Діма, чи вегетаріанство якось впливає на твою творчість?
Дмитро Красний: Вегетаріанство не впливає на творчість, це впливає на життя. П’ять років тому я поїхав на ретрит, де практикувалась віпасана, тобто мовчання і це стало свого роду поштовхом, бо я і до того не надто вживав м’ясо.
– Це пов’язано з етичним ставленням до світу чи з екологією?
Дмитро Красний: У мне є принцип «я не вживаю в їжу того, кого не можу вбити». Але в кожного персональний шлях до цього.
– А яке значення має практика мовчання для таких людей, як ти, в сучасному світі? Для 35-літніх, у яких спорадично є якісь заняття, якісь гроші? Мені взагалі здається, що вашому поколінню найважче, адже ви потрапили на великий злам.
Дмитро Красний: Це насамперед означає зануритись у власні відчуття, побути в тілі. Нас оточує інформаційний шум та величезна кількість планів, які треба виконувати, а вся справа в тому, що так зникає час для того, щоб бути наодинці з собою.
– Для мене практика мовчання – це спосіб гармонізації, змога привести себе до рівноваги. Рівновага – це те, що важить для художників найбільше. Я думаю, що художник – це не той хто тільки малює, чи вишиває, чи танцює, чи співає. Художник – це той, хто має внутрішню рівновагу і говорить тільки те, що він хоче сказати і має в собі мужність не говорити, не співати, не писати того, чого він не хоче. Це дуже складно виховати в собі. Дмитре, кого б із художників ти визначив як своїх вчителів, які допомогли тобі розкрити свій спосіб відчування?
Дмитро Красний: Це Павло Маков насамперед. З ним відбулась дуже необхідна зустріч у правильний момент. Навіть коли я думаю над деякими своїми проектами, а потім переглядаю альбоми Павла, і усвідомлюю, що повторюю якісь його теми.
– Павло Маков справді настільки універсально-об’ємний, що не перебувати під його впливом не можливо. А хто ще?
Дмитро Красний: Я слідкую за великою кількістю художників в інстаграмі, але я просто не запам’ятовую імена. Наприклад, грек Ніколос (прізвища я, знову ж таки, не пам’ятаю), що працює над синтезом речей, створених людиною та природою. Він бере монітори і розміщує в них бджолині стільники. Фактично він прибирає протистояння людського і природного. Ця сфера мені близька.
– А кого ти читаєш? Чи любиш ти читати взагалі?
Дмитро Красний: Так, читаю. Мені подобається Милорад Павич, який поєднує в своїй літературі історичність і магічність; Віктор Пєлєвін, оскільки поєднання пострадянського минулого та східної філософії мені особисто близьке; Чак Паланік, бо я собі це визначаю як «пацанську літературу».
– А чого тебе навчив Павло Маков. Технічній стороні процесу?
Дмитро Красний: Ні, про технічну сторону не йдеться. Більшість часу ми розмовляли і він розповідав про свою художню практику, тому це, швидше, про спосіб мислення.
– Водночас твої роботи не просто прорисовані олівцем, вони мають цікаву техніку. Що це за техніка?
Дмитро Красний: Це нашарування різних технік на основі офортів.
– Тобто вони мають тираж?
Дмитро Красний: Я не тяжію до класичної тиражності і до станкової графіки, бо це все-таки певний мікс. Можу зробити невеликий тираж, але зазвичай щось додаю, деколи можу розмалювати, деколи порізати і вклеїти. Але свій станок я маю, колись купив у київського художника Віктора Хоменка.
– Ті роботи, що виставлені у Дрогобичі, вразили також тим, як вони звучать поряд. Здається, що вони чорно-білі, але при близькому спогляданні стають помітними кольорові вкраплення і те, як вони працюють одина з одною. Щоб приготувати виставку, ти сам вирішуєш, як будуть скомпоновані і розвішані роботи? Чи можна її виокремити в окремий цикл поза серією, як окремий твір?
Дмитро Красний: Безумовно. Це був не мій підхід до розвішування, а кураторки – Марії Назаренко, як і сам відбір, бо вся серія «Різати з себе» складає п’ятдесят робіт, а тут представлені тільки двадцять.
– А які серії в тебе ще є?
Дмитро Красний: Наприклад, «іде смерть вулицею», де головний персонаж – це скелет, тобто та сама жінка з косою, що несе млинці, при цьому другорядні герої в цих сюжетах час від часу змінюються. Це навіяно творчістю Єгора Лєтова, пісні якого я грав на гітарі в юності.
– Мені взагалі твої роботи нагадують чимось Екзюпері чи це неочікуване тлумачення, я помиляюсь?
Дмитро Красний: Я ніколи не зауважував. Але тема маленького хлопчика, який взаємодіє зі світом мені дуже відгукується.
Бесіду вела мистецтвознавиця Марія Каралюс.
10.01.2022