З поезій прозою Волод. Буґля
Ген при дорозї молоді дерева вбирали на себе нову одежу від свята, терен стояв як молода перед шлюбом в білім вельонї цвіту, сосновий лїс великими вязками скидав старі, почорнїлі иглицї, набираючи свіжої, запашної зеленї. Молода травиця шовком застелила простор, над ровом конвалія потрясала білесенькими дзвониками, сям і там яскри отвирали широко золоті очицї. Воробчик часто спускав ся в зелень, підскакував поміж стеблами трави і знов зривав ся в гору, цвірінькав голосно і підлїтав до других травників — спитати як ростуть. Малий жучок повз під листєм, спинюючи ся що хвилї здивований, що се так шепче докола, що так гуторить, веселить ся. А горою жайворон дзвонив і дзвонив, виспівував свою веснянку, витав нові повіви вітру, — сїрий, любий співак весни, в сїраку, як ті, що землю оруть і своїм потом, працею утримують людей.
Але плуг тут не врізував ся в груди матери-землї, круторогі воли-сиваки не втоптували своїх ніг в пухку, плідну рілю. З далека лиш спів плугатора долїтав до перелогів, при вітрі лиш вколисувала цвіти до задуми тужна пісня дївчини, роскішної як блїдорожева яблуня, дївчини що єї доля мала може так скоро опасти, як яблуневий цвіт. Було то поле приналежне до лїса, полишене облогом, куди лїтом хиба навідувала ся дїти з сусїдного села, що глядали цвітів.
Тут під молодою березою з срібним пнем і довгими косами виросла громадка простих сїльских братчиків. Ледви над землею підняли ся, один до другого притулившись. Подовгасті, карбовані листочки що хвиля доторкали ся навзаїм, як молоді сотворінячка, що боять ся самотности, що разом раді-б грати ся, разом пити житє й радощі. Дрібні их пучки білїли незамітно, рідесенько, поблискуючи нїби оченята боязких, сїльских дїточок. Але добре им було, гарно. Сонце світило, перлинами падала роса, вітрець голубив их, часом зяблиця промчала ся, пустуючи, по земли саме попід листєм, а жайворон заєдно до них спускав ся. І так любо видало ся им на світї, так ясно, сонїшно і мило і листки шептали заєдно: Ах, як добре!
Лїто явило ся як пишна королева з білим мов лелїя лицем полискуючи золотом проміня, золотом пшеничного колося і цвіту хисткої дївани. В єї чорний волос були вплетені вишнї і пахучі суницї, повіз єї вкрашали виногради і вінки овочу. Горда і пишна, вродлива і горда королева.
На деревинї листє було вже густе і богате, сосни виливали запах живицї, дрібненькі пилинки блїдозелених квіток облїплювали стебелця трав. Конвалії щезли, терен відцвив, але за те, синій і сафіровий живокість заклеїв рів при дорозї, живокість з листєм вибитим дрібними, зеленими шпильочками. З піль заблукало ся на обліг кілька сторчиків, в двох чи трьох місцях колисала головку рожева центурія, пирійка сріблила ся під леготом вітру, щир хитав амарантовою китичкою. А пчілки роєм увихали ся над полем, бо і тиміян цвив там густо, тиміян — шпихлїр меду.
Але братчикам не було так добре як перше. Пташки в горі якось вмовкли, воробчики цвірінькали не так часто, тілько з рана до сходу сонця грала ще крилата капеля. Вітрець з лїса долїтав рідше, тимчасом сонце пражило, нїби великій огонь, пекло часом як розжарене зелїзо і земля навіть в тїни берези ствердла як кість. Кілька корчиків з малого травника зівяло, другі затрівожені несподїваним сконом близьких тремтїли зі страху. Кількома наворотами зривала ся шалена буря, громи били, дощ лив як з ведра і знов кілька слабших ростин полягло... Злива похилила их листки, забризкала грязею, а відтак притолочила в розмоклу землю. І нїхто вже не підносив их, они вмирали помалу, а бідна родина з смутком дивила ся на них.
Та коли днина вдала ся не парна й холоду було більше, останні ростинки підносили ся на духу, смуток щезав, листки одних корчиків пестливо тулили ся до других. Гуторили й цїлували ся. І ще нові листки прилучували ся до давних, нові цвітки вихиляли ся з пупінків. Відрада вступала. Мабуть недоля тілько припадком спускала на них долонї, им буде добре, им є добре, от яке гарне небо, яке сонце ясне, як до них шепче берізка...
Однак ишло на гірше. Спека минула ся, але якась дивна вогкість лягла в воздусї. Часто ранками мгли сїдали над полем і лїсом, скитали ся по ровах, по гилю корчів, доторкали ся краями чола братчиків. Небо хмарило ся, спадали довгі пасма дощів і по кілька днїв сонце навіть на хвилину не подивило ся на дїтвору землї. Малим братчикам холоднїйше було тогдї як другим, листки корчили ся, цвітки глядали між ними захисту. Коли один цвіток глянув раз на небо, очам своїм не вірив. Хмара пташок, така велика, якої нїколи не бачив, шибала під жовтавим зводом неба, голосно цвірінькаючи. Се ластівки збирали ся відлїтати. Десь високо довгій трикугник поров воздухи — журавлї. Отже пташки, их дорогі пташки втїкали від них. А листки берези що-раз то густїйше сипали ся на них, пожовклі, немічні, як рій конаючих метеликів.
Як часто тужили тогдї братчики за давними днями, за весною; нїколи не зазнали нїчого крім радости і роскоші, коли снами колисані не мали ще досвідів терпіня й розчаровань. Тужили навіть за лїтом, все таки теплїйшим і веселїйшим. Але нїхто не коїв их смутку і терпіня, нїхто не хотїв погладити листочків. Воробчик хиба десь-колись отер ся о них змерзлими, мокрими крильцями. І він тужив за весною. Помалу братчики так вже зжили ся з смутком, що часто і слеза не сплила в них з очей, коли один чи два товариші полягли від слоти. Собі черги ждали...
По довгім дощи сонце виплило на небо як великій, широкій човен з золота. Вітер вигладив звід неба, прибрав єго в блакит. На дворі світили єї калюжі, але щось вабило в поле, гнало на волю. Скоро підосхло трохи, я вбрав ся і вирушив у соснину.
Смуток і радість міняли ся в моїй души — смуток, що вже й осїнь кінчила ся, а радість, що все таки щось лишило ся по лїтї. Я зірвав по дорозї два чи три горошки, побачив чмеля, що шукав за медом. Під самим лїском я звернув ся до братчиків.
В теплї одного дня, в сїтцї скісного проміня осени, заслухані в гру блукаючої пчілки, братчики зеленїли весело, колихали ся під вітром, клонили і підносили головки, грали ся залицяючись. Кілька их лежало, правда, на земли, але листки других були рясні, як перше, може й ряснїйші, і кождий віночок пишав ся двома-трьома цвітками. Відав братчики знов по болях, в хвили відпочинку прибрали ся в нове листє і в цвіти. В блїді, ледви жовтенькі і в голубі, але в браку иншого такі милі і любі, свіжо умиті і нїби осміхнені в потеплїлім повітрю. Забували сердечні про бурі, про давні терпіня вихиляли ся з листочків і з пупінків, співали гимни доли, добрі, Божі цвіти.
Дивити ся на них було для мене подвійно мило. Бо я бачив перед собою вже не цвіти, а символ. Вічний символ. Бо як ті слабі, дрібні ростинки, так і серце чоловіка коли весна голубить єго, оно снує мрії про безпереривне щастє і задоволенє, про ясні, променисті днї і чарівні вечери. А потім приходять спеки, жар болїв і страдань, усихають волокна снів, душа просякає вогкостью слїз. Брати-люде вбивають в него терни, густїйше сїтки павука оплїтають єго розчарованя. І як втомлені пташки відлїтають щасливі думки в недосяжні, далекі країни минулого...
А прецїнь, коли з зa сїрих хмар блисне сонце, коли небо засинїє на хвилю і легкій вітрець доброти, співчутя, сердечности овіває наболїлу душу, оно як той дрібний цвіт забуває прo листки, що вчера завмерли, про тучі, що их вчера збили, про давні болї, і знов випускає пупінки, знов прибирає ся в новий цвіт, любить людей і сей пустий світ. Знов славить сонце і країну ясности і матїр-землю, мала ростинка з зубкованим листєм, з трибарвною короною.
[Дѣло, 06.11.1896]
06.11.1896