A la recherche du temps inconnu

Штучно створені спогади можуть бути настільки ж сильними, як і реальні

Синдром фальшивої пам'яті є прокляттям правової системи. Від неправильних свідчень очевидців до вигаданих спогадів про жорстоке поводження у дитинстві, він призводив до багатьох судових помилок. І, щоб не було сумніву, сам він не є ілюзією. Елізабет Лофтус, піонер у сфері досліджень цього синдрому з Університету штату Вашингтон у Сіетлі, провела понад 200 експериментів за участю понад 20 тис. осіб. Вони показують, що фальшиві спогади (складаються з поєднання реальних спогадів та підказок інших людей) можуть бути імплантовані у чийсь мозок цілком свідомо і з жахливою легкістю. Фальшивий спогад-результат видається тому, хто його згадує, таким самим справжнім, як і реальний.

Що ще не відомо, то як цей процес відбувається на рівні нейронів. Але Стів Рамірес та Лю Сю, двоє нейробіологів з Массачусетського технологічного інституту, скористалися хитрим генетичним трюком, щоб з'ясувати це. У дослідженні, результати якого були опубліковані цього тижня у Science, вони cкористалися спеціально створеною частинкою ДНК, щоб провести маніпуляції з пам'яттю мишей на клітинному рівні.

Як в мишей, так і людей, у формуванні пам'яті бере участь ділянка мозку, що зветься гіпокампом. Вона, проте, містить мільйони нервових клітин, і у формуванні будь-якого спогаду беруть участь лише деякі з них. Задля вивчення процесу формування фальшивої пам'яті Раміресу та Лю треба було навчитися маніпулювати лише тими клітинами, що були причетні до зберігання конкретного спогаду, який вони навмисно створили.

Вони зробили це, спорядивши якомога більшу кількість клітин гіпокампу хитрим генетичним перемикачем. Для того, щоб взагалі працювати, цей перемикач мав би бути спочатку підготовлений до роботи процесом (відомим як потенціал дії), який відбувається у нервовій клітині у процесі навчання – це означає, що він може працювати лише у тих клітинах, які про щось дізналися. У такий спосіб Рамірес і Лю обмежили свій експеримент потрібними їм клітинами.

Щойно перемикач буде підготовлено, його можна активувати, якщо спрямувати на нього світло. Ця активація імітує потенціал дії – вводить в оману клітину, змушуючи її навчитися будь-чому, що відбувається у цей час з твариною, на додаток до того, чому вона вже навчилася, пов'язуючи таким чином дві речі у мозку тварини. Тому дослідники могли обирати, які події вони спробують об'єднати у єдиній фальшивій пам'яті.

Імплантувавши свої перемикачі у гіпокамп тварин за допомогою вірусів, Рамірес та Лю були готові розпочати сам експеримент. У перший день вони садили своїх мишей, по одній за раз, у клітку. Поки тварини досліджували це нове для себе та безпечне середовище, вони формували в себе спогади про те, що вони бачили; у такий спосіб були підготовлені перемикачі у їхніх нервових клітинах.

На другий день дослідники садили мишей в іншу клітку, інтер'єр якої виглядав інакше. Там вони спрямовували світло на мозок тварин, щоб активувати підготовлені перемикачі. Водночас вони вражали струмом лапи кожної тварини.

Рамірес і Лю знали з попередніх експериментів, що такі ураження струмом є настільки травматичними, що миша, зазвичай, завмирає, якщо її посадити у клітку, де раніше її били струмом. Але вони також відкрили, як і сподівалися, що миші завмирали і коли їх садили у першу, безпечну клітку. Цей процес, іншими словами, створив фальшивий спогад, що ця клітка була небезпечною, шляхом накладення спогаду про удар струмом на спогад про клітку.

Експеримент не зупинився на досягнутому. Щоб довести, наскільки потужним є новий фальшивий спогад, Рамірес та Лю всадили кожну мишу у цілком нову безпечну клітку і знову спрямували світло у їхні мізки, щоб активувати перемикачі. Миші реагували, завмираючи, так начебто їхні лапи били струмом. Мабуть, після того, як фальшивий спогад було сформовано, його згадуватимуть з кожною активацією нервових клітин, що підтримують його.

Так само, як доктор Лофтус імплантувала фальшиві спогади у пам'ять своїх добровольців, так і Рамірес та Лю імплантували їх у пам'ять мишей. Вони не продемонстрували, як цей процес відбувається природним шляхом, оскільки їм довелося стимулювати клітини пам'яті безпосередньо для досягнення ефекту. Природні фальшиві спогади вимагають певного та ще невідкритого відповідника цього процесу. Тим не менше, спрямовуючи світло у мізки своїх мишей, вони пролили метафоричне світло на злободенне питання – чому деякі люди так твердо вірять у те, чого насправді не було.

A la recherche du temps inconnu
The Economist, 27.07.2013
Зреферував Омелян Радимський