Хто з нас того не знає, що в Кракові, може й мало-що менше як у Львові, наші "браця" интересують ся нами Русинами, — та й хто з нас не знає й того, що і там, як у Львові, дуже нас "кохають" і так щиро обіймають, що в братерских тих обіймах готові-б нас задушити...
А вже нїхто нас так не "кохає", нїхто нам так не "сприяє", як Czas. Він — "старшій" брат і з "висшою" культурою — опікуєсь нами [як хтось то недавно сказав] "все і всюди і на кождім кроцї". Він нас научає, якими ми маємо бути Русинами — очевидно "зацними", такими як пп. Барвіньскій і Вахнянин, — він "низшій клир рускій" научає католицизму і рад би, щоби кождий рускій священик став таким "взоровим" унітом, як о. Лука Бобрович, — а вже найпаче бере він під свою опіку "почціви людек рускі", надїючись, що при помочи звістних нинїшних шкільних, адміністраційних і других систем зявить ся таки колись "цуд": з польскою шляхтою... не лиш польскій, але й рускій люд — і з галицкої Руси стане Польща...
Все те чуємо ми з Кракова так часто, що аж ушима нам ллєть ся, і ми вже до того так навикли, що й не сподїваємо ся почути з-відтам якійсь відмінний голос. А прецїнь инколи — хоч, правда, дуже рідко — залунає з Кракова і такій, відмінний голос. Нинї можемо занотувати их навіть два нараз. Один відозвав ся печатно — в часописи Dziennik krakowski, другій устно — в кандидатскій промові писателя Казимира Бартошевича.
Dziennik krakowski [в ч. 240] заговорив о обходї 300-лїтних роковин унії берестейскої і висказав ось-які погляди на унію і ось-таку науку з минулого на будуще:
"Проминув — каже — ювілей унії. Били звони на узгірю св. Юра, били звони над Бугом і Днїстром, але тут-же за стовпом граничним, на Волини, Поділю, Українї буйній мовчав церковний колокол... Тілько сухе зїля колихалось на могилах лицарів польских, немов-то думало: як то все пійшло на марно! ...Унія довела нас [Польщу] до згуби. Треба було Русь або винародовити до тла яко провінцію забрану, або зовсїм понехати єї. Але ми впали на нещасливу гадку: ми почали єї кольонізувати. Коли-б ми були Русь зуніфікували насилєм, она внесла би була в орґанізм річи посполитої елєменти на-скрізь демократичні, а ті були би стались запорою против деструктивної роботи "короленят", — Русь же скольонізована вичерпала наші сили, а чужою бути нам дальше не перестала. Ми через кольонізацію Руси дістали можновладство, виросле на величезних обшарах. Оно витрутило Польщу из сфери змагань умових, реліґійних і суспільних, звихнуло єї розвій державний, здеморалізувало шляхту системою клієнтель, роздмухало головню бунтів козацких і звихнуло послїдний крок до відродженя — конституцію 3-ого мая... Ми дістали шляхту орієнтальну з тїлесною оспалостію башів а з душею плянтаторів, вразливу лишень на свої економічні интереси, на нїчо більше, а впрочім мирну, невойовничу, просто тхірливу і по орієнтальному сластилюбну, — словом: тип, якій ще й нинї покутує в клюбі "подоляків"... Вкінци дістали ми бунти козацкі, Хмільницкого, кілька кровавих різень гайдамацких і тоту традицію "на погибель Ляхам!" що живе в кождім Русинї. Еміґрація польска на всхід розрідила населенє Польщі, здержала розвій міст, ослабила живчик публичного житя. Боротьба о бит, що пре кожду суспільність до нових форм биту, до що-раз висшого розвитку, ослаблена великим простором, принесла упадок змислу політичного, а зродила доматорство, замилуванє в пасивнім спокою і пригасила интеліґенцію. Справдї — марний доробок! В нашій исторії за-мало було діявольства, за-мало енерґії, для котрої справа власного биту єсть найвисшим заповітом, рішучим приказом природи. Полагодивши унією интерес папскій, католицку квестію спасеня вічного, ми позабули на спасенє власне. Унія нам принесла шкоду. Треба було Русь або насильно винародовити, або... або зробити то, що лишає ся нам нинї. На захід! там наше місце. Русь полишім Русинам! Не чекаймо, аж нас руїна економічна і політика вивласнить і примусом знаглить до еміґрації. Учинїм се самі в часї для нас користнім і зі свідомостію намірів. Вицофаним з руских міст і земель капіталом удармо цїлою силою польского духа на Шлезк — на той занапащений Казимиром Вел. край, котрого одна квадратова миля має для нас вартість більшу, нїж цїла pyскa ґубернія..."
Oтce той першій голос з Кракова, що — як здорові чуєте — звучать далеко инакше від звичайних голосів, які до нас идуть з-під Вавеля. Що-до деяких подрібностій у виводах автора статьї можна-би поспорити. Н. пр. годї приняти за добру монету висказ автора, що мов-то Польща при унії призабула на свій интерес, не заходила ся винародовити Русинів до тла і т. д., бо ж відомо, що она при помочи Єзуїтів винародовила руску шляхту, винародовила скілько могла руске міщаньство, тероризувала руске духовеньство уніятске, задумуючи тим посередно винародовляти і селяньство наше — як свідчать про се відомі "projekty na zniszczenie Rusi", та тілько все те не довело до знищеня Руси. Але тут не ходить о подрібности, а о саму провідну гадку автора, о поклик єго до Поляків: На захід! Русь полишім Русинам! — бо цїла наша робота на Руси то будова замків на леду...
Ми Русини завсїгди се говорили і говоримо своїм сусїдам Полякам — та що-ж? — они так "кохають" нас і "почціви людек рускі", що свої капітали замість перти на захід, пруть що раз дальше на всхід, замість на Шлеск — на руску Буковину. Колись будуть того каяти ся...
Та й цїла нинїшна робота польска на Руси єсть просто самообманом. От хоч-би політика ґрафів Баденіх супротив Русинів! О нїй то, звичайно величаній в Кракові, відозвав ся той другій инакшій голос.
"Квестію руску — сказав в своїй кандидатскій промові п. Каз. Бартошевич — розвязують у нас не народи оба, але тілько ц. к. намістники, дістаючи припорученє "zrobić porządek z Rusinami"... Через тоту намістниківску політику не щезла ненависть Русинів до Поляків, тілько повстали т. зв. "rządowi Rusini", котрі нас рівно ненавидять, а тілько в добрих зносинах з правительством шукають для себе матеріяльних користій. Такій Вахнянин будить в менї просто бридь: він, заступник руского народу, не завагав ся в парляментї боронити старостиньскі надужитя... Так як нинї річи стоять, Русини, хоч-би діставали концесію зa концесією, будуть зненавиджувати нас що-раз більше..."
Се також голос чей-же зовсїм відмінний від тих, які ми навикли чути з Кракова. Се голос чоловіка, котрий розуміє, як то болїти і огірчати мусить кождий нарід така політика, яку ведуть нинї супротив руского народу ґрафи Бадені при помочи горстки "баденюків"...
Дѣло
04.11.1896