Окрім численних мінусів, про які не кожному й треба знати, в роботі літературного редактора є принаймні один плюс: можливість задовго до виходу друком безкарно читати твори видавничо споріднених авторів. Наприклад, роман Галини Петросаняк «Вілла Анемона» потрапить до ваших рук коби за кілька місяців, а до моїх уже кілька місяців як потрапив.
Проанонсувати цей роман я міг би, скажімо, так: «Заміжня в минулому житті українська вчителька німецької мови на ім’я Рута, а нині розлучена, пригнічена швейцарськими митарствами і скорочена до Рут заробітчанка раптом отримує фінансово рятівну пропозицію: прибирання двох-трьох кімнат, готування для двох-трьох осіб, спорадичний догляд за квітами – і наче Дюфур, як на наші мірки, зарплата, що дозволить за якийсь рік повернутися до залишеної в Україні неповнолітньої доньки і придбати омріяну квартиру. Однак, щойно приступивши до виконання своїх нехитрих обов’язків, Рута довідується, що заголовкове місце її праці – це зовсім не затишний госпіс для стареньких і немічних, а центр евтаназії, чи то пак – у термінах швейцарської юриспруденції – асистованого суїциду. Самовихована в християнському дусі українка вирішує негайно звільнитися, бо ні за які гроші не хоче ставати співучасницею "супроводу в смерть" інших людей. Аж тут на віллі з’являється новий, інтеліґентний і не набагато старший за неї пацієнт…»
Ну і наразі про сам роман досить, бо ще вигулькне якийсь мимовільний спойлер, а цього ні авторці, ні мені не треба. Чого натомість нам усім треба – це аргументованої дискусії про евтаназію та її прийнятні чи неприйнятні різновиди. Усім, бо коли йдеться про майбутнє, то кожен із нас може сумніватися в чому завгодно, тільки не у власній смерті, яка так чи сяк настане, незалежно від наших ідеологічних переконань, політичних симпатій і мовних преференцій. А от чи буде ця смерть гідною, порівняно легкою і відносно доброю, інакше кажучи, чи буде вона евтаназією в давньогрецькому значенні цього слова – нерідко залежатиме від чинного на той момент законодавства.
До речі, про давніх греків. Сократові – то слушно, то не дуже – приписують першість багато в чому. З погляду сьогодення я схильний приписати йому ще одну: так виглядає, що його описана Платоном і Ксенофонтом страта радше була першим зафіксованим у європейській історії випадком асистованого суїциду. Бо – з погляду сьогодення – розрізняють евтаназію пасивну (припинення підтримувальної терапії безнадійно хворого), активну (введення безнадійно хворому препаратів, які викликають миттєву смерть) і, так би мовити, серединний варіант, себто той-таки асистований суїцид, всю підготовчу роботу до якого виконує офіційно уповноважений медпрацівник, але запустити процес інфузії чи випити смертоносний розчин пацієнт мусить сам, як це – згідно з правдою – і відбувається у швейцарському романі Галини Петросаняк. Точніше, не мусить, а хоче, оскільки усвідомлено надає перевагу добрій смерті над поганим життям.
Подібним чином діяв і Сократ. Поставши перед судом, він, який завиграшки перемагав у словесних баталіях красномовних софістів, напевне зумів би своєю діалектичною маєвтикою схилити натовп випадкових присяжних до виправдувального вироку. Але не захотів. Навпаки: розіграв комедію і доти знущався з неотесаних суддів, аж ті вкрай роздратувалися і визнали його винним. Проте й після цього вони готові були обмежитися не смертю, а всього лиш вигнанням підсудного за межі поліса. Не готовий був сам Сократ: між життям, яке його не влаштовувало, і чашею цикути він вибрав останню. Причому «офіційно уповноважений працівник» йому без жодного насильства просто подав ту чашу, відтак Сократ провів день у прощальних розмовах із друзями і близькими, а коли вирішив, що з нього й оточення цього всього вже досить, прийняв «препарат», завдяки чому й перетворився на одну з найлегендарніших постатей античного світу.
Втім, у політеїстичній греко-римській античності самогубство загалом – хоч асистоване, хоч вимушене, хоч яке – було справою суто людською. У тому сенсі, що до способу, в який людина закінчить своє існування, богам особливого діла не було. Хочеш – ковтай отруту, хочеш – ріж вени, а хочеш – стрибай у жерло вулкана: не маленький, думай сам, що тобі й громаді вигідніше. Чим, не відчуваючи страху перед потойбічними пекельними тортурами, і скористалися Емпедокл, Демосфен, Петроній, Сенека та ще чимало стародавніх знаменитостей. Абстрагуючись від деталей, те саме – донині – стосується будь-яких заснованих не на монотеїзмі культур: індуїсти, буддисти, джайністи і решта всіх тих самураїв можуть боятися порушення природної гармонії, накопичення кармічних боргів чи незмивної станової ганьби, але не гніву Господнього, бо в їхніх світах просто немає такого одного Господа, якому слід дякувати за дар життя.
Зате він (Він), ясна річ, є в усіх авраамічних релігіях, а отже, і асистований суїцид, і активна евтаназія (з пасивною буває трохи по-різному) вважаються в Юдаїзмі, Християнстві й Ісламі неприпустимими, позаяк не лише демонструють зневагу до священного Божого дару, а й руйнують неосяжні для людського розуму Божі плани. В ігровому, але за фактажем майже документальному фільмі Баррі Левінсона «Ви не знаєте Джека» цілком переконливо показано, що головною причиною ненависті до пропагандиста евтаназії доктора Кеворкяна з боку прокурора і всіляких активістів є саме їхня послідовна релігійність. Логічно: якщо світ і людське життя в ньому створені біблійним Богом, то евтаназії (а також, приміром, абортам) немає виправдання. Як є, так є, і все, що є, людина повинна витерпіти сповна, бо все воно від Бога. Але чи в такому разі не мають бути заборонені взагалі всі лікарські втручання? Операції, щеплення, антибіотики… Та що там: голова ж теж болить «від Бога», то чи не заборонити й анальгін з аспірином?
Звісно, можна б і пожартувати. Доктора Кеворкяна у згаданому фільмі грає Аль Пачіно. А для мене це такий актор, що хай би кого він грав – я апріорі стаю на бік його героя. Можна, коротше, пожартувати, що він – Аль Пачіно – і зробив мене прихильником евтаназії. Але можна й не жартувати. Як не жартував Ніцше, проголосивши наприкінці ХІХ століття смерть Бога, що, мабуть, сприйнялося тоді нечисленними читачами «Веселої науки» за безглуздий епатаж.
Гаразд, про Іслам та Юдаїзм годилося б поговорити окремо, але в Західній Європі фраза Ніцше звучить сьогодні як констатація незаперечного факту. Бог – кожен бог – покидає свій світ, коли перестає ним керувати. Спосіб мислення, а відповідно, й функціонування Західної Європи більше не залежить від Бога християнської релігії, практичним доказом чого якраз і слугує дедалі ширша – не скрізь в однакових формах – легалізація евтаназії від Скандинавії до Португалії.
Радіти з цього приводу чи сумувати? Сумувати, бо досі в історії втрата культурою свого релігійного фундаменту завжди означала, що епоха її – цієї культури – найвищих досягнень уже позаду. І радіти, бо для мільйонів людей це означатиме припинення страждань, санкціонованих тим, у що вони вже не вірять.
Де у цьому контексті перебуваємо ми? Там, де зазвичай. Зразково лицемірна держава Україна на підставі «гуманної» 27-ї статті Конституції про «невід’ємне право на життя» кваліфікує всі види евтаназії як умисне вбивство і водночас масово прирікає своїх невиліковно хворих громадян на повільне і болісне вмирання. Джек «Доктор Смерть» Кеворкян, чиї предки зазнали геноциду і чия мати довго помирала в нестерпних муках, називав таку державну політику нацистською. Пора, певно, бодай замислитися над його словами.
30.08.2021