Она втїкла.

Сидорацкий

Оповіданє.

Вечером Ксеня Александрівна подавала чай у себе дома в родинї. Велась весела розмова.

Нараз покликали єї до поліції. Чого, она не знала. Там "тройка" і жовнїр кінний завчасу були готові.

Зразу везла єї кіньми, а під конець дороги оленями (ренами).

Минаючи пocлїднe місто на своїй дорозї, она поспитала:

— Чи могла би я довідати ся, за що мене зсилають?

— Не знаю — відповів исправник. — Зверніть ся до висшої власти.

Таким чином она в селї. Довкола тундра. Недавно в селї потонув на тундрі пяний мужик.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

"Цить, чути звіночок! Почта їде!'

Лице молодої дївчини спалахкотїло і серце забилось трівожно. Гадки товпою насунули ся.

"Почта! она везе менї письмо від Николця. Будуть вже раз і книжки." Так думала она, поспішно накладаючи капелюшок і вибігаючи на улицю.

"О, нїкого нема!... А звіночок?.. Чейже я виразно чую?... Знов приближає ся?..."

Бере льорнету і глядить в безмежну даль. На цїлім овидї тілько стадо оленїв пасе ся та дві собаки вигрівають ся на сонци.

"Так, я знов обманула ся!"

Вже не раз она обманювала ся, але не переставала вибігати. "Чей же-ж не завсїгди буде звук обманювати."

І дїйстно, раз прийшла почта. Така подїя лучає ся тут два рази в рік. Село пятьсот верст від міста, а по за селом нема дальше дороги до переїзду. Тут границя людского мешканя.

Ксеня Александрівна стрітила почту при самій сїльскій огородї, по-за котру не мала права виходити.

Ямщик з торбиною через плече їхав верхом, не поспішаючи. Приїзд нового чоловіка зібрав мужиків до громадскої хати.

— Здоров, брате! — привитав староста (війт) ямщика. — Всьо у вас гаразд?

— Всьо, хвалити Господа.

— А що нового в містї?

— Панї родила доньку.

— Ади...

— Ну, а у вас все паде худоба? — поспитав від себе ямщик, роздивляючись по наклеєних на стїнах етикетах від фляшок з горівки, що заступали тут місце образів.

— Та так, худібка мре! — відповів староста. — У мене двацять оленїв пало!

— А чи знаєш, від чого то оленї здишуть? Менї пан розповів.

— Знать Господь за гріхи наші карає.

— Нї, не Господь!... "Політична" глядить на них через льорнету. Зь того то й пошесть.

В тій хвили явилась на порозї Ксеня Александрівна.

— Чи нема чого небудь до мене? — поспитала она, задихуючись від зворушеня і утоми.

— Може бути, що є, а може бути, що й нема — гнївно відповів староста. — А ти... ось що моя панї... віддай но нам свою льорнету. Кажуть худібка здише від него!

— Що тобі, дядьку! Хто тобі наплїв, що скотина може гинути від льорнети?!

— Пан исправник розповідали ямщикови.

— Та, нема чого тратити дармо слів! — вмішaв ся в справу здоровезний мужик з проваленим носом. — Cкopo від льорнети паде худоба, то треба би знищити і зараз таки тут! Щоби нї слїду не було по нїй!!!

Підійшов до дївчини і зірвав зі шнурочка льорнету. Та не противила ся і глядїла добродушно.

"Льорнета поки що не потрібна. Слїдуючу почту виглядати не скоро прийдеть ся, а теперішна уже прийшла!"

Спротивляти ся було даремно. В товпі було замітне негодованє, яке могло би довести до ще гіршої розвязки. Льорнетка полетїла на долівку і мужики, мов на команду, почали толочити єї ногами.

— Треба кинути єї в ріку. Най чорти в ню дивлять ся — промовив один старець, старанно збвраючи останки льорнетки.

Ксеня Александрівна нетерпеливо дожидала кінця сеї исторії, щоби повторити своє питанє:

— Чи не привезено писем і книжок?

— Єсть і для тебе, — лагідно відповiв староста, порпаючи в торбинї ямщика. Він був вдоволений, що панї не опирала ся знищеню річи, котра "будь що-будь коштувала гроші".

— Тілько вибач, Ксеніє Александрівно, треба заждати на Михайла. Най він розбере письмо.

— О лишенько! Таж він мабуть скоро не верне ся. Дай, голубчику, я тобі прочитаю.

— Нї. Ти, панї, не добре прочитаєш. Нам треба свого чоловіка.

Поліцай Михайло був одинокій письменний в селї. Перед тим він служив при поліції в містї, але за пяньство перенесли єго сюди. Єму поручено пильнувати одиноку засланицю, щоби она не занимала ся політичними справами та, спеціяльно, щоб не втїкла. Він був добре записаний у власти, придержуючи ся у відносинах з нею жизненного принципу "иншого посилають — а я біжу."

— Ось тобі, дядьку, мій перстїнь, а лиш дай письмо, по правдї я прочитаю, як написано, не обману! — просила Ксеня Александрівна.

— Гаразд. Що робити з тобою? Давай перстїнь.

Староста вже давнїйше допоминав ся того дарунку, але она не уступала. Перстїнь був єї памяткою по матери.

Пакет був отворений і урядове письмо опинило ся в руках політичної засланицї.

За той час староста перекидав кілька прегарно оправлених книг. Се була одобрена цензурою Россійска Исторія.

"Старостї..." — читала виразним голосом Ксеня Александрівна — "приказую явити ся до послуги в часї доповненя священого обряду хрещеня моєї новонародженої доньки. Залученє при сїм письмо безпроволочно передати державній переступници. Книжки же переглянути і скоро в них не буде нїчого противзаконного, їй же передати. А потім заявити, що після запавшої ухвали комісії для розгляду справ дотично адміністративно-засланих, визначає ся їй речинець пяти лїт для безвиїздного побуту на засланю, числячи від дня висше згаданої ухвали."

При читаню послїдної вістки руки дївчини дрогнули.

"Пять лїт!" — мимоволї скрикнула і задумала ся.

Тимчасом староста занимав ся спеціяльним дїлом. Він енерґічно шпурав у піч тільки що привезені книжки одну за другою, стараючи ся кинути в сам огонь.

Помимо своєї ограничености, він зрозумів, що нема обовязку передати книжки, і розміркував, що лїпше их спалити. "Скілько их непереглядай..." — муркотїв сам до себе — "то не письменному чоловікови нїяк не розібрати, чи та річ противзаконна чи нї?"

Коли Ксеня Александрівна поглянула на огонь, книжки вже ярко палахкотіли. Докоряти, сварити на кого небудь не відповідало єї нїжній натурі. Книжок не воскресити, і Ксеня Александрівна зі слїзьми в очех мовчки придивляла ся знищеню одинокої потїхи, яку нетерпеливо ждала она цїлий рік. Книжки були ниткою, що вязала єї з рідним цивілізованим світом.

За той час мужики юрбою зійшли ся над ріку, щоби торжественно втопити останки льорнетки.

З рук старости Ксеня Александрівна дістала тілько одно письмо.

Идучи домів, она читала:

"Як я нещастний, що попав в каторгу на неозначений час і на завсїгди позбавлений надїї бачити мою добру і дорогу Ксеню! Кождий день я буду в мислях тебе цїлувати. Пиши, моя дорога, з кождою почтою. Твої письма будуть одинокою розрадою в моїм жи...."

Дальше все було замазане цензурою і то так старанно, що нїодної букви не можна було розібрати. Лиш при кінци письма стояв підпис:

"Твій Колцьо".

І грубим почерком:

"Читав Исправннк Усатов."

Рідний батько Ксенї Александрівни, редактор видавець одного петербургского журнала, не прислав з книгами нїякого письма. Він думав: "В интересї ліберальная праси не годить ся менї компромітувати себе в очах правительства."

"Цить! а то дам тебе переступници!" — почула она з одної хати і дитина замовкла.

Прийшовши домів, она положила ся утомлена епізодами дня.

"Ще пять лїт такого житя!" — думала она.

"Ще пять лїт!' — повтаряла она через шість місяцїв. Она не замічала, що остає ся не пять лїт, а менше о кілька днїв, тижднїв а вкінци і місяцїв.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Була ніч. На небі яркі звізди і місяць в повни. Але се не ніч.

Кілька діб одна по другій не сходить сонце, замість дня і ночи лиш сама одноцїльна ніч. Ми близько полярного круга, в серединї зими. Фосфоричне світло відбиває ся на безмежній, мов океан, снїжній пустини.

Кілька хат, розкинених далеко одна від другої, і звільна походжуючій, одинокій на цїлім овидї чоловік доказують, що се на земли а не на иншій планетї.

Звільна походжуючій — се поліцай козак Михайло, представитель політичної власти. Він в подвійнім кожусї а на єго ногах подвійні чоботи футряні — сорок степенїв морозу — і голова єго закутана в футряний мішок.

Він підходить до одиноко стоячої хатчини. Двері подались під єго рукою.

О! цівілізована обстава? На стінї прибита мапа Россії. На столї зеркало в cpiбній оправі. Лежачій на тапчанї сїнник з розкиненою в неладї розкішною колдрою і куферок при столї, заступаючій в тій комнатї бракуюче крісло — вказують на чужосторонний характер обстави.

— Панї, а де ви? — хриплим голосом поспитав козак, не видячи господинї.

— Панї! — повторив він голоснїйше.

"Не вже ж она втїкла?" — мелькнуло в єго пяній голові.

— Ксеньо Александрівно! — крикнув він переполоханим голосом.

Відповіди нема.

"Она втїкла!" — рішив він в розпуцї.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

"Она втїкла!.. Втїїїкла!.. Втїїїкла!.." — ревів козак посеред села, мов би єго різали, очевидно щоби скликати людей.

З мешкань повиходили людскі статьї і зробило ся збіговиско.

Обговорювали, що зробити, аби ймити.

— Помагайте брата! — жалістно молив козак. — Всїм лихо буде! Исправник грозив, що село зруйнує, єсли втече! А для мене тюрма!!!..

— Ти, Иване, запрягай нарти (сани) і їдь донести, що нема!!!.. Але заряджено средства для зловленя переступницї! І при божій помочи надїємо ся найти! А по дорозї голоси народови, щоби виходив шукати!.. А ви, товариші, всї ладьте ся! Далеко не втекла! Вчера на власні очи бачив, як ходила по хатї... — Так приказував староста.

А слухаючі не дали собі повторити приказу. Они знали, що значить гнїв исправника. Треба буде викупити ся і грішми і річами.

За годину цїле доросле населенє, узброєне чим попало, рушило в похід по всїх доріжках, що вели з села.

Лишили ся ино калїки, старцї, малі дїти і староста з козаком. Они ждали вістей о результатах погонї.

— Треба списати річи! — говорив козак.

— Зачинимо хату до приїзду начальства — перечив староста. — Оно рішить для кого річи?

— Завсїгди робить ся спис, коли чоловік пропав без слїду! — з криком обставав козак.

— Гаразд, ходїм у хату.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

— Ба!... Таж она... не... втїкла... Диви!...

Староста не сказав нї слова. Оба мовчки дивили ся.

В кутку воло дверей, поруч з шубкою висїло неживе тїло Ксенї Александрівни. Місячно-звіздистий блеск дрібку освічував єї лице.

— Треба поїхати донести! — вимовив вкінци козак.