Знов про львівське москвофільство

З ЦИКЛУ ЛЬВІВ ТА ЄВРОПЕЙСЬКІ ЦІННОСТІ

 

 

Ярослав Ісаєвич, звичайно ж, не був першим адептом «дружби двох братніх народів» і у своїх вимушених промосковських пасажах повністю солідаризується з Денисом Зубрицьким, який вважав, що «симпатії русинів під польською владою завжди штовхали їх до русинів під московським скіпетром, як до побратимів, одного з ними племені, мови й обряду». Звісно, що львівське Ставропігійне братство «завжди виступало за дружбу і союз з російським народом». У списках майна членів братства часто згадуються «московські образки», одяг, посуд. 1592 року члени Ставропігії Лука Губа, Микола Добрянський, Іван П’ятницький і піп Михайло вирушають до Москви просити грошей на будівництво Успенської церкви і отримують їх.

 

1593 року відбулося друге посольство, а 1657 року – посланці до Москви єпископа Арсенія Желіборського в Чигирині мали авдієнцію у Богдана Хмельницького, де отримали рекомендаційну грамоту, в якій було сказано, що православний єпископ Желіборський є «в державе и царстве вашого царского величества Малороссийском». Ісаєвич доходить висновку, наче ці слова свідчать про те, що «Хмельницький вважає Львівщину невід’ємною частиною України, возз’єднаної з Росією». Зрозуміло, що вигадати щось більш ідіотичного дуже важко, утім шановний львівський історик Ярослав Ісаєвич (1936-2010) у радянські часи мусив танцювати під дудку Кремля, і не було на то ради.   

 

Львівське Ставропігійне братство у XVII столітті стає доволі ефективною московською резидентурою. У 1673-1677 роках Братство надавало російському послові у Речі Посполитій В. М. Тяпкіну «інформацію політичного характеру». Братчик Киріяк Ісарович, прибувши до Москви, хвалиться тим, що він «резиденту Василию Тяпкину многие сеймовые письма приносил и изо Львова вести к нему присылал» а також «Василию Тяпкину деньги взаймы давал и всякое вспоможение чинил». Вочевидь цьому Тяпкіну сподобалося брати гроші у Братства і 1693 року він позичає у нього велику суму 1 400 злотих.

 

Ісарович також був інформатором московського Посольского приказа «про турские и украинские ведомости и о польских войсках». Насправді цей підприємливий грек робив свою шпигунську роботу для Москви не лише за ідею, бо одного разу вирішив максимально заробити на московітах, на чому й прогорів. 1662 року Киріяк Ісарович зважився викупити з польського полону князя Осипа Щербатіна, який потрапив у неволю після битви під Чудновом на Житомирщині, аби потім отримати набагато більшу суму. Він уклав із великим коронним гетьманом Станіславом Потоцьким угоду «щодо князя Щербатіна, придворного Його Царської Величності, у Чуднівській експедиції взятого і у Його Мості пана воєводи затриманого, що його згаданий пан Киріяк бере з рук воєводи». За цінного бранця Ісарович одразу заплатив гетьманові 14 000 злотих готівкою і товарами.

 

Здавалося, що це мав бути золотий бізнес. Належало припускати, що можновладний князь, якого Ісарович викупив із неволі власним коштом, не лише поверне усе затрачене, а й щедро винагородить визволителя, зважаючи на його, князя, високе становище і безсумнівно великі статки. Однак Ісарович значно переоцінив людяність і вдячність московітів, і справа завершилася для нього фатальним чином: князь вислизнув із рук, не давши ані гроша: «Пан Киріяк віз в’язнів до столиці, сподіваючись на московські обіцянки, бо йому радили їхати до Москви і віддатися на ласку царя. Але щойно він припровадив в’язнів до Смоленська, Москва забрала їх до міста, а пана Киріяка залишили за вартою на передмісті. За три дні бранців відіслали до Москви, а пану Киріяку наказали повернутися назад до Шклова».

 

Іcарович, у якого відібрали в’язнів, а, вочевидь, їх було, окрім князя Щербатіна, ще декілька, вирішує «перебратися в Україну, звідки можна дістатися до Москви». Нарешті діставшись до Москви, як свідчив його супутник: «пан Киріяк прохає дуже, падає долілиць перед царем, посилає людей до в’язнів своїх, особливо до Щербатіна, слізно просить справедливості, та жодна річ цих злих людей не розчулила, та ще й нам закидали, що ми шпигуни. Кинули нас обох до в’язниці і за кілька днів за порукою грецьких купців випустили, але наказали виїхати з Москви, погрожуючи смертю… Цілих тринадцять тижнів перебували ми в столиці і з великим жалем виїхали з нічим, а якщо б посли козацькі не дали нам провіанту, з голоду б померли, бо ті в’язні, не пам’ятаючи про доброчинність пана Киріяка, й буханця хліба нам не дали».

 

Залишившись із нічим (так Москва віддячила своєму ревному шанувальникові і агентові), Ісарович на додачу ще й програє судовий процес гетьманові Потоцькому щодо невиплаченої суми для транспортування цього Щербатіна до Московії. Вочевидь, ця нещаслива оборудка із московським князем так похитнула матеріальне становище Ісаровича, що 1671 року кредитори  немилосердно виселяють його родину з будинку на вулиці Руській. Проти такої брутальної жорстокості кредиторів бере його під захист король Михайло Корибут Вишневецький, у своєму рескрипті називаючи його «фактором нашим».

 

Палка любов львівських братчиків до Москви досягла свого апогею, коли вони 1709 року видали у Львові «Вінець побіди» – панегірик кату українського народу генералісимусу Олександру Меншикову, який 1708 року зруйнував Батурин, винищив усіх його мешканців, включно з немовлятами, а потім гнобив українських селян і закріпачував козаків.

 

Ще один шанувальник Московії став на чолі української громади Львова 1714 року, це був королівський секретар Степан Лясковський, той самий, якому консул Бенедикт Вільчек під час шведської окупації кинув в обличчя слова: «Ти секретар королівський, і Августа, і московський!» Лясковський від раннього дитинства виховувався поза кордонами Речі Посполитої; у Москві навчався і там розпочав свою купецьку діяльність, а львівські райці зі своєї інформації розповідають про нього, що «звичаями, дружніми зв’язками, мовою, і що найважливіше, спільністю релігії» належав до Росії. І дивна річ, що той самий Лясковський, «душа і стовп львівської Русі, Мойсей, який хоче вивести її з неволі, який своїм гарячим від ненависті подихом знову роздмухує вогонь в остиглому руському попелі» (так про нього висловлюється історик Владислав Лозинський), не хоче чи не вміє писати інакше, як тільки польською, як про це свідчать його записки про шведів у Ставропігійській хроніці.

 

Якщо резюмувати вплив Московії на львівських українців у XVI, XVII і на початку XVIII століття, то виявляється очевидним те, що Москва доволі спритно використовувала їх як своїх агентів впливу, натомість львівські українці, отримуючи політичну і економічну підтримку від Москви, до певного часу зберігали свої права і православну церкву, бо як би там що, а польські королі мусили зважати на тиск на них із боку Московії.   

 

Так 1639 року король Владислав IV надає львівській братській друкарні монопольне право на друкування кириличних книг, що було насамперед великим успіхом у зароблянні грошей, які тепер могли йти на задоволення культурних потреб української громади. Також Владислав своїм рескриптом сповіщає магістрат, що оскільки він, король, узяв під свою особисту протекцію руський народ у Львові, ніхто не повинен насмілюватися утискати його чи порушувати його свободи. Таку прихильність цього короля до русинів Денис Зубрицький пояснює тим, що Владислав IV «вважав, що колись його ще покличуть до Москви на російський трон».

 

Тобто майже все, що в Речі Посполитій чинилося у стосунку до українців, чинилося з озиранням на Москву. Не міг цього уникнути навіть король Ян III Собеський. 1694 року учні латинської школи напали на руську школу, побили вбогих студентів, забрали в них книжки й подерли. Скаргу на це подали королю, і той наказав магістратові покарати регента латинської школи за те, що це прикре заворушення сталося «під час перебування у Львові московського посла».

 

Російський вплив чітко виступає також і у перипетіях із прийняттям Унії, зокрема у діяльності прибічника Петра I, польського короля Августа II Моцного, який фактично завдяки російському цареві отримав трон і силкувався за це йому всіляко віддячити. Прийнявши 1700 року Унію зі Святішим Престолом, владика Йосиф Шумлянський намагається силою з допомогою «присланих вояків і підпилого натовпу» захопити Успенську церкву. Август II аж чотирма рескриптами наказує Шумлянському не порушувати під загрозою покарання «привілеїв і наказів, які зберігаються при давньому грецько-руському православному обряді». Король бере під власну опіку «давні обряди, духовні церемонії, фундації і свободи Ставропігії» і призначає величезний штраф 20 000 угорських червоних золотих для порушників його привілеїв.

 

1707 року московські війська стояли в околицях Львова, а «незрівнянний монарх» (так його називає Зубрицький) Петро I перебував у Жовкві. Братство, користаючи зі слушного моменту, звертається до царя по допомогу, а Петро «не лише обдарував церкву з монаршою щедрістю, а й надав братству письмовий дозвіл їхати в Україну для продажу книжок своєї друкарні». Окрім Петра, на церкву пожертвували також і його полководці: Меншиков дав 300 злотих, Головкін 100 злотих і російський посол Ігнатович 100 злотих. Як владиці Шумлянському не хотілося довести свою справу приєднання Ставропігії до Унії до кінця, однак перебування під Львовом московських військ і страх «перед грізним і суворим Петром Великим» заважали йому це зробити. Однак 1708 року у цьому питанні була поставлена остаточна крапка на користь Унії з Римом.

 

 

 

05.08.2021