Українсько-руські драми на сьогорічнім конкурсї галицького Видїлу краєвого.

 

Огляд М. Грушівського.

 

На конкурс галицького Видїлу краєвого сього року наспіло всього 15 пєс, але виключивши ті, що не визначають ся лїтературними прикметами, зістанемо ся при сїмох, і про них скажемо кілька слів.

 

Перше місце що до суцїльности, ефектовности й поетичности вражіння, на нашу думку, займає історична драма в пяти дїях "Ясні зорі" Б. Грінченка [В. Чайченка]. Історичного в сїй драмі правда не багато; се відчував мабуть і автор, означивши, що дїєть ся се "у Царгородї часу минулого". Місце акциї — гарем турецького баші; дїєві особи — крім самого баші — його жінка Аміна, невільниця з Волини, як показуєть ся потім, козак-невільник Дмитро й його жінка Олена. З розмови невільників бачимо, що дїєть ся воно за часи Многогрішного й Дорошенка, але могло то дїятись і в XVI і в XVIII в., — ситуация занадто загальна.

 

Зміст драми такий: Аміна, улюблениця баші, нудить ся гаремним життєм, жадає вільного кохання. На той час з'являєть ся при дворі баші новий невольник Дмитро; його остра вдача, незвичайні річи й краса звертають увагу знудженої Аміни. А Дмитро сей козак не аби який: він вихований на клясичній лїтературі, вчив ся в київській Академії, під козацьким убором його било ся серце вражливе й чутливе до краси; він і в неволю попав ся тому, що їдучи степом з Сїчи до дому, вдав ся в мрії:

 

Степи широкі,

Високе небо та пташки сьпівочі,

Та сонце золоте — краса велика!...

Ту бачивши красу, про все забув

І думав я про Грецию, про Рим —

Як гарно їх описують поети,

Що як то добре там, краса яка!

А в нас чи меншая краса хіба?

Чому-ж нїхто і нашої не спише?

Як би списав, то краще би було,

Нїж у Верґілїя, чи там у кого. —

Та тільки, що нема кому списати.

 

На такого приклонника й знавця краси не могла не зробити вражіння краса Аміни, хоч він і лишив на Вкраїні улюблену жінку. Аміна настановляє Дмитра садівником, а прикликавши до себе одного разу, вириває в нього признаннє, що її кохає, й віддасть ся йому. Та серед того раювання несподївано в гарем прокрадаєть ся Дмитрова жінка — героїня Олена, що перебравшись паробком прибула до Царгороду з польськими послами й найшла свого Дмитра, аби його викрасти. Але хутко прийшлось їй переконатись, що Дмитро не радий її приходу, що його вже не тягне на Україну; причину вона вгадує зараз, але по хвилї розпуки починає енерґічно промовляти Дмитрови до совісти, страхає його перспективою каяття за здраду:

 

Згадаєш ти свій рідний край тодї.

Усе згадаєш! Мов якая сила

До тих степів, лїсів, зелених лук

Тебе потягне: степ дихне на тебе

Своїм диханнєм, і Дніпро старий

Мов зашумить порогами до тебе,

Квітки запахнуть ріднї запашнїйше,

Анїж всї пишнї бісурменські квіти;

Страшенною нудьгою занудьгуєш,

За піснею, що дома ти сьпівав,

За рідними, що дома кинув ти...

Ти мов почуєш з Запорожа крик:

Сюди! до бою за народню волю!...

 

Дмитро опамятав ся і в ночі умовляєть ся тїкати разом з нею. Але служниця Аміни, знавши руську бесїду, підслухала се все й переказала Амінї. Завистне чуттє обіймає її; вона змовляєть ся з служницею зловити втікачів. Так і стаєть ся; Аміна сама злорадно дає знати їм, що виходу нема; Дмитра з жінкою зловлено й увязнено. Але зараз же в серци Аміни закрадаєть ся неясне спочатку каяттє. Вона приходить в тюрму до вязнїв знущатись над ними, але слова Олени промовляють їй до чуття — вона признаєть ся, що й вона Українка, а разом з тим відпадають і її заміри що до пімсти. Дмитро з жінкою кличуть її тїкати, але вона на те не здобуваєть ся: випускає їх та просить собі лише хрестика лишити. Вона перейнята чуттєм наближення смерти, але думка про примиреннє з Христом усуває всякий страх. Тим часом прибічник баші Халиль, що від давна даремно осьвідчав ся Амінї зі своїм коханнєм, вислїдивши, куди мала піти Аміна, спроваджує до вязницї башу. Аміна заявляє, що вона зрікаєть ся ісляму, Халиль повідає про любов її до Дмитра, й Аміна гине під кинжалом баші, повторяючи слова невільничої молитви, що просить визволення "на тихі води, на ясні зорі".

 

Пєса визначаєть ся простою й симетричною конструкциєю; акция розвиваєть ся з самих характерів, з психольогічних мотивів, а не механїчних інцидентів. При тім вложена вона в гарну, поетичну форму, а автор не забігає далеко в лїричні екскурси. Слабша сторона, на мою думку, лежить в самих характерах. Досить неприродною являєть ся особа Аміни; вона Українка, лише пятий рік в неволї, а коли виступає — бачимо в нїй одалїску, цїлком перейняту гаремним сьвітоглядом, так що поводженнє й слава Дмитра її зражають, а вона навіть застановляєть ся над таким питаннєм, чи можна любити невольника. Неприродним здаєть ся її розпитуваннє в Дмитра про красу Вкраїни; сама вона при тім не здраджує нїчим свого роду, аж доперва як Олена починає говорити за вітчину, видає свою тайну. Зауважу, що двічи спогади Олени про красу України виступають маґічною силою в пєсї — що до Дмитра й Аміни, се також є вада архітектонїчна.

 

Не конче вдав ся авторови й тип Дмитра. Такий козак — поет і аматор краси міг трапитись в Сїчи XVII в., але все таки типовим заступником її бути не може, й оповіданнє, як Татари зловили його серед клясичних мрій, може зробити скорше комічне вражіннє. Вдача його — податлива, пасивна, і не надаєть ся типовому невольникови. Особливо сї ознаки виступають виразно поруч із енерґічною, героїчною фіґурою його жінки; треба признати, що сей тип героїнї добре переведений в пєсї. Другорядні персони, як баша, служниця, злодїй Халиль трохи шабльонові. Далеко лїпша й типова фіґура старого невольника Українця Панаса, запеклого ворога бісурменського й вічно незадоволеного раба.

 

Тому-ж авторови належить комедия в IV дїях "Нахмарило". Акция її переходить в лївобічній Українї сучасній. Головною особою є Павло Левчук, інтелїґент з шляхетської родини, що з ідеї став сїльським учителем, а заразом культурним провідником села. Залюбившись в свою ученицю Марту Юрченківну, забираєть ся він до шлюбу з нею, тільки не знає, як би до сього прихилити свого дядька, зруйнованого панка, перейнятого дуже високими шляхетськими поглядами. Дядько потребує гроший, і Павло устроює так, що громада має купити в нього дуже вигідно для себе ґрунти й спарцелювати; в сїй справі старий Левчуков приїздить на село, а Павло користає з нагоди, щоб оповісти про свої заміри що до шлюбу. Як треба було сподїватись, Левчуков і чути не хоче за шлюб з "мужичкою"; грозить ся позбавити Павла прав на спадок по собі [в дійсности дуже проблєматичний], а коли Павло обстає — приходить до способу його змусити. Він заявляє Юрченкови, батькови нареченої, виборному від громади в справі купна землї, що не продасть землї інакше, тільки щоб Юрченко віддав доньку за иньшого — за парубка Грицька Ківшенка. Юрченко понадає в тяжку колїзию — з одного боку шкода громади, бо їй ґрунти потрібні страх, хоч на Амур іди без них, з другого — шкода дитину силувати; громадська ідея бере перевагу, й Юрченко умовляє доньку, а тій дївчинї, також перейнятій громадською ідеєю, думка про громадську нужду вдаряє по нервах. До того ще й сам Грицько не хоче женитись з Мартою, бо любить иньшу. Заходи Павла, щоб укоськати дядька, не помагають, але випадок розвязує трудну ситуацию. Левчуков, не продавши землї, шукає в кого небудь позичити гроший і звертаєть ся до сїльського жмикрута Кожуренка; але Павлови попали в руки папери дядька: він ними переконує Кожуренка, що Левчуков зруйнований чоловік і відбирає тим можливість позики; заразом пускає чутку, що селяни заходжують ся купити землю де инде. Левчукову треба гроший і він нарештї мусить відступити від свого вимагання що до Марти й сам запобігає селян, аби купно землї дійшло кінця. Перешкоди до шлюбу Павла з Мартою зникли, хмара перейшла.

 

Комедия здаєть ся менї сценїчною, акция йде жваво. Левчуков і осьвічений Москаль Тимоха представляють комічні фіґури й дуже потїшають собою справді читача: не один усьміх будить і поважний воркотун-сторож; жвава наречена Грицькова теж оживляє акцию своїм амплуа "бой-дївчини". Головна вада пєси, що розвязуєть ся вона щасливим випадком і то досить банальним — що Павло перехоплює папери свого дядька. Не можемо згодитись з автором, що вимагає, аби роля Левчукова вела ся по росийськи: се вже ультра-реалїзм; ставши на сей ґрунт, мусимо ми, виводячи в історичних драмах Поляків, давати їм ролї в польскій мові, а нарештї можемо зажадати, щоб в "Дон-Карльосї" говорилось не по якому, тільки по гішпанському.

 

Типи, виведені в пєсї, не нові, але, думаю, публїка буде бачити сю пєсу з охотою задля її жвавости, комізму й кількох гарно змальованих ідеальних поступових фігур, що представляють ідею зближення інтелїґенциї з народом дорогою осьвіти.

 

Комедия в 4 дїях "Торговля жемчугами" Григ. Цеглинського заснована на анормальних обставинах, в яких стоять сучасні дївчата-відданицї в громадї т. зв. інтеліґентній галицькій, являючись в ролі "жемчугів" виставлених на продаж і продаваних першому лїпшому. Речником провідної гадки виступає одна з дївчат меньша Калитківна Ольга, учителька, що висловляє потребу, аби дївчата здобували собі незалежне становище в громадї своєю працею, а сьміховинні подїї, що трапляють ся з її сестрою й подругою, дають їй можливість потягнути за собою й тих.

 

Автор виводить на сцену дві буржуазні родини: Калиток і Точок; кожда має відданицю й жениха, але тримають ся в сїй справі ріжної полїтики — Калитки удержують свого жениха, кандидата урядницького Бігунця вже х лїт, ждучи, коли він буде іменований і оженить ся; Точка хвалить ся тим, що свому Головцї, кандидату адвокацькому, нїчого не дає й страхає Калиток, що їх жених, скоро дістане уряд, втїче. Так і стало ся: Бігунець, іменований комісаром, уважає Калитківну вже невідповідною парою й присилає зараз лист, де виправдуєть ся волею батьків своїх. Але Головка, зміркувавши що Калитківиа, не вважаючи на всї гроші, повидавані Бігунцеви, стоїть материально все таки лїпше, як Точківна, переміняє курс: рекомендований Точкою Калитцї для процесу проти Бігунця, осьвідчаєть ся з першою-ж візитою Калитківнї, і та згоджуєть ся. Та тут в справу мішаєть ся меньша Калитківна, згадана Ольга: вона скористала з обставин, щоб намовити Точківну йти на практику учительську, а тепер хоче до того привести й свою старшу сестру, а заразом осоромити несовістних женихів. За посередництвом сина Точки Лєонїда, залюбленого в нїй, розпочинає вона атак на Бігунця; Лєонїд, вступивши в веселе товариство Бігунцеве, своїми оповіданями нищить його кредит по всїх шинках. Бігунець засипаний позвами вірителїв, і в сей момент приступає до нього Головка з пропозициєю оженитись з меньшою Калитківною. Головка при тім має на оцї, що марнотравного шваґра легко можна було-б сплатити з претенсий на тестеву спадщину і самому зістати ся повним власником Калитківського маєтку. Бігунець пристає без намислу на сей проєкт, старі Калитки згоджують ся, і Бігунець іде осьвідчатись, але Ольга направляє Бігунця в иньший бік — до своєї старшої сестри Мариї, його попередньої зарученої. Головка попробував сперечатись, але на останку уступає й згоджуєть ся помінятись ролями: він посватає Ольгу, а Бігунець Марію. Тут приходить і розвязка: дївчата дають добру відправу женихам, Марія згоджуєть ся з поглядами Ольги й її проєктами, а Ольга приймає осьвідченнє Лєонїда.

 

Акция ведеть ся жваво, завязана, як бачимо, дотепно, але що виграє вона на жвавости, то, треба признати, програє на натуральности: особи порушують ся трохи механїчно, як марйонетки, занадто скоро виконуючи волю автора, а цїла акция через те прибирає трохи карикатурний характер, шарж. Можна зробити закиди також і деяким поодиноким частям: так Ольга вже має за багато промов на тему ненормальности сучасного становища дївчат і потреби для них самостійности; сї промови часом за довгі і визначають ся сухим, проповідничим характером. Фіґура Лєонїда не досить природна, занадто наївна, а його роля Валєнрода в товаристві Бігунця не конче вяжеть ся з проповідничим запалом до моральної поправи Бігунця et consortes. Поводженє Марії в сценї, де вона дає слово пристати до проєкту Ольги, як би Головка її покинув, здаєть ся менї також ненатуральним. Може було-б добре змінити і заголовок, поставивши замість "жемчугів" [слово перське, уживане в росийськім] загально приняте слово "перла". За всїм тим пєса, менї здаєть ся, буде йти з успіхом, деякі позициї справдї комічні, декотрі постатї, як батьків, Головки, по части й Бігунця, випали досить щасливо, а провідна гадка комедиї заслугує признання.

 

З иньших пєс "Кандидат", комедия в трох дїях д-ра Як. Невестюка, може мати чи не найбільший усьпіх на сценї, бо переводить акцию серед сучасної галицької інтеліґенції і бере цїлком нову тему.

 

Адвокат Мекелита кандидує на посла до Сойму і для аґітациї їздить по краю. Рівночасно знаходить ся кілька кандидаток на паню меценасову. Родина панського управителя Страшинського, запросивши Мекелиту в гостину, сподїваєть ся при сїй нагодї причарувати його одною з своїх доньок. З таким же заміром прибуває до Страшинських панї Козловська, удова: вона спекулює на полїтику, удає аґітаторку в інтересах Мекелити й привозить з собою двох селян. Та з них один — Гарбар зараз же починає різати verba veritatis Мекелитї, що піддаєть ся впливови панської Капуі. Не вважаючи на те, п. Козловська з своєю полїтикою цїлком опановує меценаса й вириває вже в нього осьвідченнє, але сю справу розбиває сьмілим атаком п. Страшинська, оголосивши п. Козловську зарученою за иньшого аспіранта, а до того прилучаєть ся й Гарбар, що зражує полїтичні подвиги п. Козловської й вичитавши добру науку меценасови, вириває його з панських покоїв та везе на аґітацию по селах.

 

Автор мав на метї висьміяти "заступників народа", показавши їх такими легкодухами, готовими до збочення з своєї політичної дороги на перший кив-морг якої небудь добродїйки, а в противність виставляє дїйсного полїтика-селянина. Але сей контраст впадає в карикатуру — меценас з своїм ад'ютантом занадто вже легкодушні, і Гарбар по просту може глузувати з них, аж трохи дивно, що він все таки уважає Мекелиту по тому всьому добрим материалом на посла: атже не поїде він його ад'ютантом і до сойму! Далї, акция розтягнена побічними детайлями, занадто багато дано місця лицянням до п. Козловської її иньшого аспіранта, — се все ослаблює суцїльність та інтерес акциї. З сих побічних щасливо за те випали сцени, де виступають боягуз учитель з паном Страшинським, що все боять ся, як би не стягнути на себе гнїву старости. Брак викінчености й суцїльности легко об'яснити невправностю ще пера автора, що при тім показує місцями справжний талант.

 

"Беата і Галбшка", історична траґедия в 5 діях, обробляє ще раз звістну історию Гальшки Острожської. Переказувати її зміст для того нема потреби. Мушу зазначити, що взагалї ся тема, на мою думку, вибрана нещасливо — раз, що для так звісного й стільки раз обробленого сюжету треба особливого хисту, аби влити в давні міхи нового вина, а друге, що так пасивна цїлком фіґура, як Гальшка, ледви чи надаєть ся для центральної особи в траґедиї. Поминаючи деякі подробицї [на пр. анахронїчний спосіб поводженя осіб, неприродні речі, вложені в уста дїячів; цїлком модернїзована мова; князь Слуцький чомусь зветь ся Слуком; сцена з стриями в львівськім монастирі здаєть ся мало природна і т. п.], взагалі пєса оброблена старанно, але на сценї, здаєть ся, виглядала-б монотонно й нудно, особливо закінченнє її розтягнено й усе йде в сумних тонах без якихось перемін.

 

Драма в 5 дїях і 10 відмінах "Несамовиті" порушує незвичайно цїкаву, хоч і не нову взагалї тему — боротьбу "батьків і дїтий" в сфері селянській. На сей раз іде акция на ґрунтї глухого гуцульського села. Гуцули темні, забрані в руки жидовою, скінчились; але школа виховала молоде поколіннє, переняте громадською ідеєю, сьвідомостию про потребу осьвіти і підвигнення морального й материального своїх земляків. На чолї їх стоїть Микола Сївчуків, вихованець рільничої школи. Молода громада зґруповалась й переняла в свої руки провід села, вибрала з помежи себе війта й раду, піднесла школу, заложила читальню, християнські крамницї, заходилась проти пянства; село піднеслось до непізнання, але заразом піднялось і страшенне незадоволеннє проти "несамовитих" молодиків. Старі проводирі села зражені, що їх відперли молоді й хочуть їм розказувати; пригадують за "веселі" часи, коли так гарно в селї забавлялись, коли весїллє тяглось від недїлї до недїлї, а на похоронних обідах цїлий спадок по небіжчику пропивав ся; жид арендар Манашко, легко зрозуміти, являєть ся душею тієї опозициї; проти несамовитих підіймають ся ріжні обвинувачення, що вони в Бога не вірють і т. и. Проти Миколи так під'юджують батьків, що вони хотять його проганяти, а батько його дївчини, колишнїй війт Курій, і слухати не хоче за такого зятя. Він проти волї дочки заручує її з немилим і береть ся готуватись до шлюбу. А тим часом арендар Манашко вигадує штуку: намовляє якогось нетягу, щоб підпалив церкву й під огонь вивабив Миколу. Миколу зловлено нїби на горячім учинку, побито й ледви живого віддано до криміналу разом з деякими товаришами. Стара партия тріюмфує — Курій знов війтом, і в раду увійшли його заступники, село знов ходить пяне, школа упала, і Манашко може лише радїти. Сївчуки що пороздавали, що попропивали й зійшли на прошаків. Курій справляє весїллє, але донька його тїкає й подаєть ся до міста, де в криміналї сидить Микола. Вона опізнюєть ся: Микола вмер. Довідавшись се від його товариша, вона топить ся, а зараз потому нетяга-палїй притаскав Манашка до міста, щоб викрити сю справу, не стерпівши своєї гризоти. Старій партиї приходить край. Сївчуки не знають де дїтись від розпуки, довідавшись, то виреклись і прокляли невинного сина, а Курій коле себе ножем, дізнавшись про смерть доньки й Миколи.

 

Перша половина драми, що представляє нам ситуацию на селї й боротьбу двох партий, гарна й дуже цїкава: гуцульська громада виступає реально й характерно; треба занотувати й мову з відданєм місцевого кольориту; акциї властивої й тут нема, але вступним сценам можна се дарувати. Але потому [з сцени в коршмі на приклад, ба навіть вже з другої дїї взагалї] наступають поодинокі картинки, задля яких часом шкода й заслону підіймати: така 1-ша відслона третьої дїї, де бачимо Миколу побитого в батьківській хатї: 3-тя відслона, де зовсїм епізодично, лише для схарактеризованя ситуациї на селї виступає учитель з своїми клопотами про неохоту громади до посилання дїтий до школи, відслона, де Микола умирає, а його товариш виголошує в просторонь довженну і тяжку, хоч і симпатичну промову на тему перемоги правди і т. и. Закінченнє — смерть Курія здаєть ся нам мельодраматичним, що лїпше-б опустити. На нашу думку в теперішній формі ся драма ледви чи могла би виставлятись, але її можна-б переробити, позливавши ті дрібні сцени до купи, а й тепер в читанню, думаємо, була би вона досить цїкава.

 

Історична драма в пяти дїях "Чураївна", як значить ся на обкладцї, взята з старої повісти кн. Шаховського: "Маруся, малороссійская Сафо", обробляє звісну тему про отрую невірного Гриця. Маруся Чураївна, дївчина-поет, любить козака Гриця Бобренка, той її також, але під впливом матери зміняє свої симпатиї, занедбує Марусю й починає лицяти ся до иньшої дївчини. Ся переміна стаєть ся підчас походу; даремно його земляк Кіндрат, сам закоханий в Марусї, для щастя Марусиного пробує його назад до Марусї привернути. Грицько завагав ся на час, але вплив матери робить своє. Тодї Маруся труїть його на вечерницях, а далї й себе.

 

Тема отже не нова; композиция пєси слаба; з технічного боку передовсїм унеможливлює виставу велике число відмін. Далї, є багато неприродного, натягненого: так нещасливою здаєть ся сцена з дїтьми, що грають ся в війну, і несподївана лють Бобренчихи; такі деклямациї козаків на ріжні високі теми підчас війни; мало потрібне виступленнє Грицькового батька, аби дати синови нотацию; мало природні розмови молодиць перед в'їздом Богдана у Київ і т. и. Взагалї в пєсї за багато деклямациї і мало акциї; дїячі все говорять і все про високі теми і високим стилем.

 

Що до характерів, то характер Грицька вже занадто слабий, непостійний, улеглий всяким впливам; його поводженнє мало умотивоване психольоґією; на пр. його запал до військової слави приходить зовсїм несподївано, а ваганнє між Марусею й суперницею занадто вже неприродне. В Марусї цїлком слабо переведено психольоґічну характеристику, коли вона задумується отруїти Грицька; взагалї закінченнє не вдалось авторови цїлковито. Що є в сїй пєсї гарного й примушує з утїхою читати, забуваючи всї ті архітектонїчні вади й неприродности — се гарна поетична форма, ліричні уступи, часто зазначені чистою поезиєю. Доволї навести на пр. вступний монольоґ Марусі:

 

"Ой як тут гарно, як тут гарно, Боже!

Чи знайдеть ся на всїй землї широкій

Така країна гарна, як отся?

Чи може скрізь такі річки хороші

Й такі хороші верби кучеряві

Схилили ся над води верховіттєм?

Чи скрізь так любо сяє білолиций?

Як я люблю сидїти тут сама,

Та любувать на Божеє створіннє,

Тодї як спить увесь хрещений люд,

Тодї як скрізь панує Божа тиша.

Як легко дихати менї тодї,

Як хочеть ся тодї молитись Богу.

А інодї стає так якось дивно:

Відразу сльози виступлять на очи,

Так смутно стане, і чого — не знаю.

Чи то того, що прийде час колись,

Як я краси тієї не побачу,

Чи то за тими, що в могилах сплять

І не побачуть тих пишнот нїколи,

Чи то за тими, що в такій красї

Живуть не знаючи хвилини щастя —

Не знаю.........

 

Нарештї цїкаве осьвітленнє, яке даєть ся козаччинї: дїєві особи днвлять ся на війну, як на malum necessarium, повстають проти лютости, та все те пригадує більш деякі сучасні напрямки в істориоґрафічній лїтературі, нїж гармонїює з настроєм тих часів, тим більше, що сей мотив переводить ся вже занадто сильно.

 

[Зоря, ч. 5, 13.03.1896]

13.03.1896

До теми