Будинок Шпрехерів на площі Міцкевича у Львові

(1912–1922 рр.)

Пам’ятка архітектури місцевого значення
(ох. № 4976-Лв)

ІСТОРІЯ ТА АРХІТЕКТУРА

Монументальний будинок Шпрехерів на площі Міцкевича, 8, який львів’яни продовжують називати Будинком книги, має вже понад 100 років. Будинком книги його почали називати в совєтські часи через те, що весь партер займали книгарні, у яких можна було придбати найрізноманітніші книжки. Його колосальні розміри та фасади з надмірно переобтяженим архітектурним декором викликають несприйняття на тлі вразливого середньовічного Львова. Вражає портал головного входу в стилі ар деко, з несподіваним оздобленням ящірками, що з тваринною жорстокістю поїдають малих ящірок. Ящірка – символ мудрости, спритности і вічности. Саме такими рисами був наділений творець цього першого львівського хмародеру – заможний юдей Йона Шпрехер.

«Маленька людина для великого інтересу» Йона Шпрехер в товаристві будівничого архітектора Фердинанда Каслєра. Фото Яніни Мєржецької (У міжвоєнний період на вул. Князя Романа, 32, Яніна Мержецька мала спільне з фотографом Генриком Міколяшом фотоательє «Oleografia»), 1930-ті рр.

Його постання від самого початку будівництва було контроверсійним і стало джерелом одного з найбільших містобудівних скандалів у Львові. Дискусії щодо висоти та зовнішнього вигляду велися серед архітекторів та у міській раді Львова. Проти був закон і, звичайно, львівська еліта – імениті архітектори та пам’яткоохоронці. Їх було більше, але їхні арґументи нічого не важили проти грошей багача-лихваря Йони Шпрехера. «Я не будував проти закону, але понад законом», – фраза, що стала одним з афоризмів Шпрехера¹.

Фраґмент плану Львова 1777 року Й.-Д. фон Губера. Kriegsarchiw, GIh 371. Wіen. Місце, де пізніше постав будинок Шпрехерів (високий мур міських оборонних укріплень).

До проєктування і будівництва своєї кам’яниці Шпрехер запросив молодого талановитого архітектора Фердинанда (Файвеля) Каслєра, котрий працював у спілці з архітектором і будівничим Юліаном Цибульським. Каслєр мав на той час всього 29 років, але вже збудував чимало знакових споруд, що вирізнялися своєю модерністичною архітектурою. Але Йона Шпрехер диктував… Його не цікавили архітектурні принципи. Він будував такий будинок, «про який ще кількадесят чи, навіть, кільканадцять літ тому нікому не снилося»².

Фраґмент карти Львова 1802 р. Частково розібрані міські оборонні укріплення. На місці будівельних ділянок, позначених №№ 310, 26 (конскрипційні), постав будинок Шпрехерів. Kriegsarchiw, GIh 372_8. Wіen.

Сьогодні, коли на площі планується будова чергового висотного будинку (№9), переживаємо дежавю. Час має властивість повторюватись… Сучасна площа Міцкевича викликає певний дискомфорт, який зумовлений відсутністю концепції у формуванні цілісности архітектурного середовища. Підсилює цей дискомфорт незґрабна споруда Укрсоцбанку, збудована 2005 р., а також порожня ділянка (№9), на котрій розпочинається будівництво сучасного хмародеру, проєкт якого розкритикований пам’яткоохоронцями, а також дістав негативну опінію ЮНЕСКО. Однак не лише це викликає дискомфорт. А й будинок під №8, тобто кам’яниця Шпрехерів, яка виривається з контексту історичного середовища не лише своєю висотою, але й переобтяженою архітектурною декорацією.

Фраґмент плану Львова 1930-х рр. з нанесеними оборонними укріпленнями середмістя та будинком Шпрехерів. Архітектор Я. Вітвіцький.

Будинок Шпрехерів привертає увагу, і про нього багато написано. Архівні будівельні справи містять цікаві деталі як сучасної кам’яниці, так і попередніх, на місці яких вона постала. Усі архівні справи – листи, проєкти, що стосуються будинку Шпрехерів, підписані обома іменами подружжя, – очевидно, з якогось розрахунку, можливо, з огляду на податки? Проте цей факт викликає певну симпатію до самого Йони Шпрехера – за його повагу до дружини Ґізелі, без підтримки котрої, напевно, не був би Йона тим зухвалим багачем, що зміг «цивілізувати» Львів помпезними хмародерами.

Будинок Шпрехерів на площі Міцкевича, 8 постав на місці трьох кам’яниць, що походили з австрійського періоду. Ця ділянка з забудовою позначена на австрійській карті Львова 1802 року³ конскрипційними (будівельними) номерами: №310 – пл. Марійська (пл. Міцкевича) 8, №342 – вул. Гетьманська (пр. Свободи) 4 і №26 – вул. Театральна 1. На кадастральній карті 1849 року⁴ вони відповідають чотирьом ділянкам під кадастральними номерами 21, 22, 23, 24. Ділянка під забудовою двох кам’яниць (№№310, 342) утворилася на місці розібраного на зламі XVIII/XIX століть західного прясла високого муру середміських оборонних укріплень Львова, що проходив вздовж правого берега Полтви⁵. Австрійський будинок при вул. Театральній, 1 постав на місці попередньої кам’яниці, що знаходилася в межах давнього середмістя Львова; вона позначена №77 на карті Йозефа Даніеля фон Губера 1777 року⁶.

Фраґмент кадастрової карти Львова 1849 р. ЦДІАУЛ, ф. 186, оп. 8, спр. 829.

Забудова, на місці якої постав будинок Шпрехерів. Кам’яниці №№22, 23, 24 зведені у 1839-1847 рр. Ґромадзінськими (з 1867 р. у власності К. Понінського); кам’яниця №21 (у 1873 р. на її місці була збудована кам’яниця Роінських за проєктом М. Фехтера, буд. В. Гармана).

Варто нагадати, що після входу Галичини 1772 року до Австрії новоприбула австрійська адміністрація розпочала архітектурно-урбаністичні зміни з метою перетворення Львова у столичне місто провінції «Галичина і Лодомерія». Навколо середмістя, на місці розібраних середньовічних укріплень, що складалися з оборонних мурів з ровами, розпланували кільце бульварів та площ, прикрашених новими громадськими та житловими будинками в панівних тоді архітектурних стилях класицизму та австрійського історизму. Реалізація концепції нового центру почалась із західної частини міста, тобто з нинішнього проспекту Свободи. Бульвар, який тоді називали «Нижні вали», разом із Полтвою став новим ядром міста, що почало активно розвиватись. На південному кінці цього бульвару поступово сформувалася площа, яка від 1843 року називалася площею Фердинанда – на честь намісника Галичини князя Фердинанда д’Есте. Згодом стала площею Марійською, а ще пізніше, коли 1904 року було встановлено пам’ятник Адаму Міцкевичу, – стала площею Міцкевича.

Історія кам’яниць, на місці котрих постав будинок Шпрехерів

Найстаріша кам’яниця, яка стояла на частині Шпрехерівського будинку, – №1 на вул. Театральній (№26 конскр.), була зведена ще в середньовіччі, її розібрали у 1872 році. На початку XIX ст. на площі Міцкевича, тодішній Фердинанда, був зведений перший будинок на місці розібраних укріплень, який вже позначений на карті Львова 1802 року під №310 (конскр.). Стояв цей будинок посеред великої ділянки та був видовженим з південного сходу на північний захід, чільним фасадом обернений до вулиці Театральної (рис. 3). Наприкінці 1838 року (8 грудня) власниками цієї реальности – ділянки з будинком – стала родина купця Марцелія Ґромадзінського⁷. На придбаній ділянці Ґромадзінські збудували дві чотириповерхові (в документах – триповерхові)⁸ чиншові кам’яниці. Спочатку, у 1839 році, постала кам’яниця з боку Гетьманських валів (№342 конскр.); вона зображена на акварелі Теофіля Чишковського 1840 року (рис. 5). У 1847 році на сусідній ділянці №310, на якій стояв давніший будинок, була зведена ще одна кам’яниця⁹, яка стала наріжною, замикаючи квартал. Зведені будинки відрізнялися між собою архітектурною стилістикою: кам’яниця №342 розташовувалася в рядовій забудові та мала стилістичні риси бідермаєру, кам’яниця №310 замикала квартальну забудову, була підкреслена наріжним еркером, а стилістично мала риси австрійського історизму (рис. 10, 11, 12, 15). У 1854 році, після смерти Марцелія, правонаступницею маєтку стала його дружина Анна Ґромадзінська. Вона дещо змінила вигляд своїх будинків, зокрема забезпечила їх балконами, виклопотавши 1863 року в маґістрату дозвіл на влаштування балконних дверей у вікнах – спочатку в наріжній кам’яниці №310 – у вікні з боку міського оборонного валу¹⁰, котрий на той час ще існував, а 1866 року – в кам’яниці №342.

Площа Фердинанда (пізніше Марійська). Акварель Теофіля Чишковського, 1840 р. Ліворуч – 4-поверхова кам’яниця Ґромадзінських (№342 конскр, 23 кадастр.) зведена у 1839-1840 рр. Полтва ще не засклеплена.

Партер обидвох кам’яниць займали різні заклади та крамниці, що заманювали покупців своїми яскравими реклямними вітринами. Власники витрачали на їхнє влаштування чималі кошти, попередньо отримавши дозвіл від міського будівельного уряду, зокрема його уповноважених, імена котрих фігурують у будівельних справах: Маврицій Балабан¹¹, Вержбицький та ін. Самі реклямні вітрини у вигляді приставних дерев’яних порталів виготовляли згідно із затвердженими проєктами у столярних майстернях, зокрема в майстерні Кароля Горнунґа. Авторами проєктів вітрин часто виступали тодішні відомі архітектори. На початку XX ст. найдавніші дерев’яні вітрини в стилі історизму замінювали на сучасніші – металеві сецесійні, а пізніше влаштовували престижні вітрини з неоновим освітленням. Так, столяр Франц Тенерович 1892 року виготовив нову реклямну вітрину для кантору Ґустава Макса¹², у 1894 році – для крамниць Миколая Людвіка та Антонія Ґудінса, у 1897 році крамничний портал для Нємойовського¹³; столяр Теодор Айзенберґ у 1899 році виготовив вітрину для крамниць Ґурського і Шидловського¹⁴; у 1901 році будівничий Альбін Заґурський розробив проєкт крамничного порталу для купця Юліана Добровського¹⁵; 1901 року портал у своїй крамниці влаштував годинникар Ян Петленрайс¹⁶; у 1902 році відомий львівський архітектор Ян Шульц запроєктував сецесійну вітрину для крамниці Б. Розеля¹⁷.

Кам’яниці кн. К. Понінського, 1839-1847 рр., на місці яких у 1912-1922 рр. постав будинок Йони і Ґізелі Шпрехерів. Фото 1910 р.

1866 року Анна Ґромадзінська виставила свої кам’яниці на аукціон, що тривав майже два роки, і 1867 року на «публічній ліцитації» їх купив князь Калікст Понінський¹⁸, нащадок роду Понінських гербу «Човен» (Łódź)¹⁹. Князь Калікст Понінський та його мама княгиня Гелена Понінська були власниками Королівської кам’яниці на площі Ринок 6, де й замешкували. Після продажу своїх кам’яниць у 1867 році Ґромадзінська перебралася зі Львова до Долини, де померла 1879 року²⁰.

Пл. Марійська. Кам’яниці кн. К. Понінського (№310 конскр.) і Дидинського (№26), на місці яких постав будинок Шпрехерів. Поштівка 1906 р.

Будинками Понінського на площі Марійській опікувалися адміністратори, спочатку Петро Ґлачинський, пізніше Франциск Рибіцький, котрі вирішували питання утримання майна. Зміна власника не торкнулася винаймачів помешкань та орендарів партерових приміщень, у яких продовжували торгувати. Варто відзначити, що стан відносно ще нових будинків на той час не був дуже втішним, про що твердять численні скарги їхніх винаймачів, а також технічний огляд, проведений маґістратом, зокрема 1873 року²¹. Пошкоджені були вінцеві ґзимси – дерев’яні під бляхою, протікали ринви, струпішіла дерев’яна плита наріжного балкону, в офіцині зарисувалося склепіння, зігнила підлога на партері, в подвір’ї треба було замінити бруківку та впорядкувати занечищені виходки (вбиральні). Великою мірою причини різних руйнувань крилися у розташуванні будинків на березі заболоченої Полтви, ще не взятої в колектор у тому місці. 1879 року були проведені якісь ремонтні роботи під керівництвом австрійського будівничого Міхаеля Ґерля²². Тоді маґістрат зобов’язав Понінського розчистити русло Полтви для того, щоби відновити забитий піском і румовищем каналізаційний стік з його реальности. Невдовзі, на кінець 1880-х років, будинки потребували чергових поточних ремонтів. Відпадали шматки вінцевого ґзимсу кам’яниці №8 (№310) на пл. Марійській, в будинку №4 (342) на вул. Гетьманській треба було ремонтувати балкони, названі в справі ґанками²³. У 1890 році ремонтні роботи з відновлення фасадів кам’яниць кн. Калікста Понінського розпочав відомий будівничий та майбутній підприємець, архітектор модерністичного Львова Іван Левинський²⁴. Роботи торкалися вінцевих ґзимсів, балконів та опорядження стін, колір яких, як відзначалося в приписі, мав бути «нешкідливим». У 1891 році Левинський перебудовував вбиральні в подвір’ї, що функціонували за старою системою.

Кам’яниця кн. К. Понінського (№310 конскр.), збудована 1847 р. Фото 1894 р.

На партері обидвох кам’яниць розміщувалися різні заклади: Спілка львівських кравців (голова Миколай Людвіґ), кантор Густава Макса (в будинку №4), крамниця блаватного краму [мануфактурних товарів, дорогоцінних тканин – шовку, адамашку, плюшу тощо] Антонія Ґудєнса²⁵. Від 1880 р. якийсь час в будинках кн. Понінського знаходилася перша дирекція Галицької залізниці, а також відома «Академічна книгозбірня». В наріжній частині кам’яниці №8 (310) від щонайменше 1860-х років містилася кав’ярня Марії Добровольської. Архівні документи доносять, що 1869 року Добровольська домагалася в маґістрату дозволу на влаштування маркізів, позаяк приміщення кав’ярні, що виходили на південь, навпроти променади, заливало світло²⁶.

Проєкт дерев’яного порталу в кам’яниці кн. К. Понінського, 1899 р. Столяр Т. Айзенберґ.
(клікнути для збільшення)

Проєкт сецесійного порталу в кам’яниці кн. К. Понінського (№310). Арх. Ян Шульц, 1902 р.
(клікнути для збільшення)

Кав’ярня «Монополь»

Кам’яниці Понінського перед демонтажем у 1912 р.

В наріжній частині партеру розміщена відома кав’ярня «Монополь». Фото 1911 р.

1902 року власником кав’ярні на Марійській площі став Франц Гексель Franz Hеxеl, син Францішки, що мешкала у тій же кам’яниці²⁷; сам Франц мешкав у юдейській дільниці на вулиці Бляхарській (сучасна Федорова), 8²⁸. Новий власник перетворив кав'ярню на популярний серед львівських письменників та художників заклад під назвою «Монополь». Кав’ярню «Монополь» відвідувала львівська богема, серед інших також Іван Франко. Постійними її клієнтами були такі відомі львів’яни, як політик Болеслав Вислоух, польський історик і популяризатор історії Львова Францішек Яворський, український історик архітектури та мистецтва, консерватор історичних пам'яток Богдан Януш (Володимир Карпович), український літературознавець проф. Василь Щурат, художники Ярослав Пстрак і Фредерик Паутч. Кав’ярня «Монополь» була також місцем зібрання молодомузівців – неформальної спілки молодих українських письменників і поетів Галичини, творчої молоді. Як писав наймолодший її учасник Михайло Рудницький: «”Монополь” була Олімпом “Молодої музи”. Було вигідно тут сидіти – достатньо було купити філіжанку кави і можна було залишатися до довгої розмови … По-друге, тут були свіжі газети й журнали. По-третє, сюди приходила різна публіка, з якою можна було подискутувати. Аби поспілкуватися з молодими, сюди любив вчащати Іван Франко»²⁹. Атмосферу цього спілкування передав у своїх спогадах молодомузівець Петро Карманський: «Приходив [Франко] кожного дня під вечір до нашої кав'ярні „Монополь“ незамітно, без шуму, немовби соромився, що важився засісти при одному столі з порядно одягнутими, якими ми намагалися бути. Випивав свою чашку чаю, виймав з кишені в камізолі срібну монету і бавився нею. І ждав на нагоду побавитися з нами – молодими»³⁰.

1907 року, після передчасної смерти князя Калікста Понінського його кам’яниці перейшли до князів Любомирських – Єроніма і Феліції. Після смерти Єроніма спадкоємницею стала княгиня Феліція Любомирська. Архівні записи будівельних справ свідчать, що Любомирська продовжувала ремонти своїх будинків. Зокрема, мова йшла про кольорове опорядження фасадів, котре, очевидно, не було завершене у 1890-х. Будівничий Владислав Гартман проводив реконструкцію санвузлів в кам’яниці №4 (342) на вул. Гетьманській³¹. Незважаючи на ведення ремонтних та відновлювальних робіт, кам’яниці Понінського-Любомирської простояли недовго, а точніше – до кінця 1911 року. Їхнє зображення збережене на кількох світлинах кінця XIX – початку XX ст. (рис. 10, 11, 12, 15).

Фасад кам’янці Роінських на вул. Театральній, 1. Проєкт М. Фехтера 1872 р. ДАЛО, ф. 2, оп. 2, спр. 5226.
(клікнути для збільшення)

Архівні справи зберігають будівельну історію та проєкт австрійської кам’яниці №1 на вулиці Театральній³², на місці котрої посаджено частину Шпрехерівської кам’яниці. До неї там стояла триповерхова середньовічна кам’яниця, яку 1872 року її власниця Анна Нідзельська продала Францішці Ксавері Круль, що невдовзі стала жінкою адвоката Емануеля Роінського. Нові власники у тому ж році цю кам’яницю продали «Галицькій будівельній компанії виробу машинної цегли», яка займалася демонтажем та продажем розібраного матеріялу. А вже наступного року на її місці збудували чотириповерхову чиншову кам’яницю в стилі бідермаєру (рис. 8). Автором проєкту цієї кам’яниці був відомий архітектор австрійського Львова Міхал Фехтер, а будівничим виступив Войцех Гаарман (Haarmann)³³. На жаль, їй судилося простояти лише сорок років.

Кам’яниця Шпрехерів

У 1910 році Феліція Любомирська відпродала дві свої кам’яниці подружжю львівських юдеїв Ґізелі і Йоні Шпрехерам. Йона Шпрехер (1861-1943) був одним із найзаможніших львів’ян свого часу. В інтерв’ю, яке Шпрехер дав для газети Chwіla» у 1927 році, на запитання, як добився маєтку і що робить з величезною кількістю грошей, прямої відповіді не дав. Але з розмови випливає, що був будівельним маґнатом: «Не є бідний, то правда... Як дійшов до маєтків? – Мій батько вже був багатим, але я багатший. Маю кільканадцять кам’яниць у Львові, і вчора, власне, купив ґрунт під нову будову на вулиці Академічній... Маю численні видатки, податки, утримання коло 20 сторожів, діти…»³⁴. «Ніколи нічим не переймаюся і маю на все час… «То є здоровий принцип – не денервуватися… Не люблю їздити, ніколи не виїжджав зі Львова… Дотримуюся засади, що вдома найліпше. Чоловік, принаймні, може припильнувати власне майно»³⁵. Шпрехер зажив слави львівського скнари-лихваря, що попри свою суперощадливість, не шкодував коштів на бізнес-будівництво, яке приносило великі прибутки.

Вже тоді Шпрехери були власниками численних чиншових кам’яниць, що вирізнялися яскравою архітектурою та значними розмірами, позаяк, як правило, розміщувалися на кількох будівельних парцелях. Зокрема, це кам’яниця в стилі сецесії на розі вулиць Городоцької і Леонтовича, 1-3, збудована 1909 року за проєктом архітектора періоду пізнього історизму та сецесії, чеха з походження – Карела Боубліка³⁶; сецесійний будинок № 45 на вулиці Городоцькій³⁷, зведений 1907 року, також за проєктом Боубліка, у якому мешкали Шпрехери та мали там, в подвір’ї, свою синагогу. Родині Шпрехерів належала також наріжна кам’яниця на вул. Підвальній, 3 – Валовій, 31, збудована за проєктом Боубліка, де містилося видавництво юдейської газети «Chwila». Вже у міжвоєнний період, 1926 року Шпрехери збудували пасаж під назвою «Марійська галерея» на площі Міцкевича, 5 (в совєтський час «Дитячий світ», в час Незалежности – торговий центр «Роксоляна», відтак дитячий магазин «Антошка», супермаркет «Арсен»), а перед самою війною був завершений будинок-хмародер (8 поверхів) в стилі функціоналізму, за проєктом Ф. Каслєра, на вулиці Академічній, 7 (нині — «Будинок профспілок Львівщини»).

Урочистості з нагоди 250-річчя Львівського університету. Розбирання кам’яниць кн. К. Понінського. Фото 1912 р.

Отож придбані дві реальності з чотириповерховими кам’яницями на вулиці Гетьманській, 4 (пр. Свободи) і площі Марійській, 8 (пл. Міцкевича) Шпрехерам були потрібні під нове будівництво, притому з розмахом. Запланований будинок мав стати джерелом великих прибутків, бо на початку ХХ століття Львів переживав період бурхливого розвитку, а отже, потребував сучасних торгових та офісних приміщень.

Щоби розібрати придбані кам’яниці, мусіли бути причини – їхній аварійний чи, хоча би, незадовільний стан. Але, як вище сказано, на вимогу мешканців-орендарів, князь Понінський і його правонаступниця Феліція Любомирська неодноразово проводили ремонти і реставрації своїх кам’яниць. Нові власники розпочали бурхливу діяльність по втіленню своєї мети, залучивши для цього різні важелі – чесні і не дуже, а також велике коло різних фахівців, в першу чергу, адвокатів.

Вже в січні 1911 року Шпрехери подали на затвердження ситуаційний план з новою реґуляційною (червоною) лінією для майбутнього будинку. Цей план – зі зрізаним наріжником – розширював Марійську площу. Він був обраний з кількох запропонованих і розробив його архітектор Вінцент Равський (молодший), який на той час був референтом реґуляційної комісії будівельного уряду маґістрату³⁸.

Спочатку необхідно було отримати від маґістрату офіційний дозвіл на демонтаж старих будинків. Шпрехерам такого дозволу не надавали. Ще на початку 1912 року в будинках продовжували мешкати орендарі, котрі не бажали звільняти свої помешкання, також продовжували функціонували крамниці, зокрема, ювелірно-годинникова крамниця «Юліян Домбровський»³⁹. А вже в лютому того ж, 1912 року, не чекаючи дозволу влади, розбирання кам’яниць Понінського-Любомирської йшло повним ходом. Самочинні дії Шпрехери прикривали ухвалою, виданою у Львові 28 грудня 1911 року⁴⁰, та «давністю [приблизно 70 років – 1839-1847 рр.] і таким станом кам’яниць, що загрожував їх руйнацією». Також просили маґістрат завершити «фактичну бюрократію, щоби найближчим часом приступити до будови, бо зволікання несе великі втрати». Дозвіл на демонтаж будинків був даний після їх обстеження наприкінці квітня 1912 року⁴¹. А ще 26 березня 1912 року будівельна комісія на місці визначила нову регуляційну лінію запланованого будинку – згідно з проєктом Равського⁴².

(клікнути для збільшення)

14 червня 1912 р. Шпрехери подали на погодження маґістрату проєкт готелю з сутеринами і піддашшям під назвою «Palacе», який розробив молодий і амбітний архітектор Фердинанд Каслєр⁴³. Висота будинків реґламентувалася постановою для Львова і не мала перевищувати п’ять поверхів. На замовлення Шпрехерів, Каслєр запроєктував кам'яницю вищою, а щоби вкласти її в законні рамки, вдався до певних хитрощів: дуже високий партер чи перший поверх включав ще мезонін, тобто мав два яруси; ще один поверх був доданий над вінцевим ґзимсом, мансардові приміщення мав також високий дах. Проєкт цей, звичайно, не відповідав будівельним нормам, а також був розкритикований з огляду на архітектурну логіку вирішення фасаду. Проєктований будинок був не п’яти-, а шестиповерховим з піддашшям, висота до вінцевого ґзимсу сягала 24,10 м – при дозволеній 22,0 м, а з боку подвір’я – 27,0 м⁴⁴. В будові такого високого будинку Шпрехерам було відмовлено, а проєкт з численними зауваженнями був повернений⁴⁵. Але 25 липня 1912 року цей же проєкт Шпрехери повторно внесли на розгляд міської ради, долучивши листа, у котрому виклали своє бачення запланованої кам’яниці.

Проєкт прибуткового будинку Шпрехерів. Фасади від пр. Свободи і пл. Міцкевича. 1914 р. Архітектор Фердинанд Каслєр.
(клікнути для збільшення)

«Висока президіє!….проєктована будівля має служити готелем, буде посідати три фасади і буде стояти на такій обширній площі, як Марійська, що для самої її конфіґурації є не лише планованим, але й безпосередньо бажаним творінням її розлогого тла. Сучасні міста розвиваються у прискореному темпі, постають будівлі, про які ще кількадесят чи навіть кільканадцять літ тому нікому не снилося. Слідуючи тим шляхом розвитку, кілька років перед тим [1909 рік] у Львові видано ухвалу, що дозволяє будувати 4[5]- поверхові будинки, а нині існує вже санкціонована поправка на будову понад 4[5] поверхи, висотою до 22 м. Тому, якби був прийнятий закон на будову 4[5]-поверхових будинків ще до набрання його чинности, то потрібно було би рахуватися з проєктом і з цитованими обставинами та не чинити жодних перешкод для будівлі вище 22,0 м. Зрештою, закон стосується лише типових випадків, в той час, коли планована нами будівля опосередковано виходить поза межі посередности, через що заслуговує на певного роду індивідуальне трактування, тим більше, що закон обмежує висоту 4[5]-поверхової забудови максимальною висотою 22,0 м для будинків, розташованих при вулицях, і не обмежує висоти будинків, розташованих на площах, зокрема таких обширних, як Марійська. … нашою інтенцією є створити таку річ, щоби не лише не суперечила доброму смаку, але й, щоби, з огляду на архітектурні вимоги і будівельні закони, була першорядною. Після всього, в нашому інтересі прагнемо, щоби наша будова становила оздобу міста, і докладемо всіх зусиль і коштів, щоби досягнути мети. … З цього приводу виконаємо фасад зі шляхетного матеріялу»⁴⁶.

Проєкт прибуткового будинку Шпрехерів. План партеру, 1914 р. Арх. Ф. Каслєр.
(клікнути для збільшення)

Після того міська рада надала дозвіл на будову п’ятиповерхової кам’яниці з сутеринами і піддашшям – з огляду на її виняткове розташування на розлогій площі, але за умови зменшення висоти до регламентованої законом – 22,0 м. Також дозволили влаштувати помешкання на піддашші, з умовою, що вони, як і сходові клітки, не будуть дерев’яними, а вогнетривкими. Попри те, висота проєктованого будинку спричинила критику і серед різних фахівців, і серед громадськості – через негативний вплив на довколишнє середовище. Але серйозніша критика була скерована до проєктованого фасаду, в архітектурному вирішенні якого, як відзначалося, – відсутня стильова єдність, виражена хаотичним розміщенням вікон та, великою мірою, перевантаженням різноманітними архітектурними мотивами. Апробацію такого фасаду на центральній площі, що має вплив на характер цілого міста, міська рада не дозволяла під жодною умовою⁴⁷.

Проєкт прибуткового будинку Шпрехерів, 1914 р. Арх. Фердинанд Каслєр. Перетин по лінії вул. Театральна, 1 – пр. Свободи, 2. Частина будинку від вул. Театральної з закресленим шостим поверхом і мансардою, на які не надавали дозволу.
(клікнути для збільшення)

Для розгляду проєкту 29 жовтня 1912 р. була скликана спеціяльна комісія, що складалася з архітекторів і ц. к. консерваторів: голова др. Леонард Шталь, др. Тобіяш Ашкеназі, Альфред Бронєвський, історик др. Олександр Чоловський, історик др. Людвік Фінкель, Вінцет Ґорецький, архітектор Іґнацій Кендзерський (юніор), архітектор-будівничий Іван Левинський, архітектор Михайло Лужецький, архітектор, ц.к. консерватор Тадей Обмінський, архітектор Вінцент Равський, тодішній віце-президент Львова др. Тадеуш Рутовський, архітектор Альфред Захарєвич і Теофіль Котовський. Голова ради, директор міського будівельного управління Лужецький, у підсумку відзначив важливість місця розташування будинку в безпосередньому сусідстві з пам’ятником Міцкевича, а також поруч з Катедрою, вежу якої з площі Марійської буде видно разом з верхньою частиною проєктованого будинку. Комісія погодилася з висотою, але, як і міська рада, дуже критично оцінила фасад, позбавлений стильової єдности, а в компонуванні архітектурних мотивів відзначений хаотичністю, архітектурно невмотивованим розміщенням двох наріжних веж по боках. Члени ради зійшлися на тому, що власнику варто було провести конкурс, але, на жаль, було вже пізно, бо будівництво розпочалося. Висота будинку Шпрехерів викликала дискусію про стильову єдність цілої Марійської площі, котра на той час вже була спотворена «незґрабним 5-поверховим будинком на розі Коперника»⁴⁸, а також новою будівлею готелю Жорж⁴⁹, що стилістично між собою не були узгоджені. Рада відзначила, що висота колони Міцкевича не може мати впливу на спосіб забудови площі, архітектор повинен мати свободу. Було вирішено – або представити кілька проєктів, або переробити даний проєкт, зокрема, забрати дві наріжні вежі, що не в’яжуться ні між собою, ні з фасадом, а також вирішити по-іншому зріз наріжника. При тому фасад рекомендували вирішити стильово однорідним, уникаючи необґрунтованого надлишку пишноти форм і разючого хаосу⁵⁰. Комісія вимагала нового проєкту фасаду⁵¹.

Попри відсутність необхідних дозволів, будівельні роботи не припинялися. Шпрехери також не дістали згоди від мешканців сусідніх будинків, котрі мали великі претензії через непередбачені наслідки від маcштабного будівництва, закидаючи міську раду листами-скаргами. Під час будови почав тріщати будинок цісарського радника Якуба Штрога на вул. Гетьманській, 6 (пр. Свободи)⁵². Претензії мали також власники кам’яниці Дидинських на вул. Театральній, 1 (конскр. № 26), інтереси котрих представляв відомий архітектор Ян Шульц. З Дидинськими Шпрехери вирішили проблему шляхом купівлі їхньої реальности – очевидно, за порадою Шульца. Але тепер противником будови через загрозу руйнування його будинку, виступив новий сусід Едвард Рідль, власник наступного будинку на вул. Театральній, 3 (конскр. № 27)⁵³.

Проєкт прибуткового будинку Шпрехерів. Фасади від вул. Театральної з закресленим верхнім поверхом, на який не надавали дозволу. 1914 р. Архітектор Ф. Каслєр.
(клікнути для збільшення)

Виправлений проєкт зі зміненим фасадом Каслєр мав подати на погодження до 1 липня 1913 року⁵⁴. Але за цей час ситуація змінилася, бо Шпрехери докупили ще сусідню парцелю № 26. І в липні 1913 року на погодження був поданий проєкт з докупленою ділянкою на ще більший будинок, який представляв собою одну монолітну брилу. Міська рада рішенням від 20 вересня 1913 року не заперечувала проти будівництва, але не одного будинку, а двох – п’ятиповерхового (партер і чотири поверхи) на парцелях №№ 310 і 342 і чотириповерхового – на парцелі № 26 (вул. Театральна, 1)⁵⁵. Розширення ділянки тягнуло за собою зміни з мережами, що не було враховано міською радою при надані дозволу та викликало чергові проблеми⁵⁶.

Проєкт будинку Шпрехерів, 1914 р. Арх. Ф. Каслєр. План шостого поверху, закреслений на частині при вул. Театральній
(клікнути для збільшення)

18 листопада 1913 року Шпрехери черговий раз винесли на раду проєкт Каслєра. Але тепер це був не готель, а звичайний прибутковий будинок, що розміщувався не на двох парцелях, а на трьох (№№ 310, 342 і № 26). І цей проєкт рада не погодила. Проєктант не врахував висновків спеціальної ради щодо надмірної пишноти архітектурних форм та стильової цілісности фасаду, вирішення наріжника та двох веж, які мали бути усунені. Крім того, не була врахована вимога щодо меншої висоти будинку на докупленій парцелі⁵⁷, яка реґламентувалася новою постановою від 26 липня 1909 року. Згідно з нею, у Львові дозволялося будувати 5-поверхові кам’яниці, висота котрих не могла бути більшою від двократної ширини вулиці, яка в тому місці є надто вузькою. Зауваження викликав засклений еркер, який виступав на 1,7 м за регуляційну лінію, нависаючи над вузьким хідником, а також недостатньо освітлене подвір’я, затонкі стіни, недоосвітлені кухні тощо⁵⁸.

Хоча будівництво контролювалося маґістратом, Шпрехери нехтували приписи, і будували так, як запланували – одну монолітну 5-и поверхову брилу (високий партер з мезоніном, який, фактично, є двома поверхами, вважався просто партером чи одним поверхом). Через грубі порушення, на початку березня 1914 року, коли будівля вже сягнула п’ятого поверху, роботи повністю були призупинені маґістратом. Аби зберегти вже збудовану будівлю і «вийти сухими з води», Шпрехери вирішили надати один орієнтаційний номер цілому будинку, який розташувався на трьох давніх будівельних ділянках. З тим питанням 3 березня 1914 року вони звернулися до суду⁵⁹, однак орієнтаційний номер від вул. Театральної (пізніше Рутовського, 1) не був змінений (напис «Rutоwskіegо 1», формований зі штучного каменю, дотепер збережений на фасаді).

Площа Марійська з австрійською забудовою XIX ст.

Фото кін. XIX ст. – перед будовою готелю «Жорж» і встановленням пам’ятника Міцкевичу.

У відповідь на заборону, Шпрехери настирливо просили маґістрат дозволити продовжити будівництво, включаючи різні маніпулятивні арґументи: про відповідність проєкту, про безупинний контроль маґістрату, про відсутність письмової заборони, про дотримання ухвали для Львова. Призупинення будови, як розпочав Йона Шпрехер, завдасть йому збитків на кілька тисяч корон щоденно⁶⁰. 27 березня 1914 року Шпрехери написали до міської ради листа:

«Львів останнім часом дуже розвивається, тому в середмісті, зокрема, не вдасться затримати типове будівництво 3–4-поверхових кам’яниць. З тієї причини маґістрат дозволяє в середмісті будувати нові висотні кам’яниці. У Львові щойно збудовані 5–6-поверхові респектабельні будинки, зокрема, на вул. Кривій (ширина вулиці 6 м), Купецький банк на вул. Галицькій [1910 р., арх. А. Захарєвич та Ю. Сосновський], будинок Товариства приватних урядовців на вул. Пекарській [1913 р., арх. Е. Жихович та М. Лужецький], будинок Рогатина на вул. Костюшка [1913 р., арх. Р. Фелінський], будинок Ціпера (Zіpper) на вул. Трибунальській [ріг вул. Шевської і пл. Ринок, 1912 р., арх. Е. Жихович та М. Лужецький]; 5-ти поверхові будинки: на вулиці Котлярській [Шпрехер помилково назвав вул. Шпитальну Котлярською, де на розі Городоцької у 1913 р. постав п’ятиповерховий «Товарний дім» (нині «Маґнус») в стилі раціональної сецесії, арх. Р. Фелінський, арх. бюро М. Уляма], будинок Сокаля і Лілієна на Кілінського [ріг вул. Беринди і пр. Свободи, 1909 р., в стилі пізньої сецесії, арх. М. Улям для банківської фірми «Уніон»], будинок Кредитового земського товариства на вул. Шайнохи [ріг вул. Банкової і Коперника, 1914 р., арх. Ю. Сосновський та А. Захарєвич ] та ін. У всіх цих випадках влада не чинила жодних перешкод. Нашу будову, однак призупинено, без огляду на те, що згідно з опінією відповідних інституцій технічного департаменту, ми не порушили приписів закону.

Зважити варто на те, що наша будова є однією однолітною і нероздільною цілістю, яку ані технічно, ані фасадно взагалі навіть подумати не можна, щоби одна частина мала 4[5] поверхи, а друга частина 3[4] поверхи.

Коли наша будова майже вже була викінчена, нам «як грім з ясного неба» заборонили будівництво. Ця зупинка тягне за собою різні проблеми, зокрема, банк затримав виплату позики. Крім того, з кінця серпня – початку вересня цього року [1914] в будинку вже винайняли помешкання та крамниці, і ми змушені будемо заплатити цим орендарям штраф за недотримання угоди. Призупинена будова завдає нескінченних збитків (інтеркалярія зростає), про що не хочеться навіть думати. Ця справа також має ще одну сторону. Впродовж двох років Львів переживає дуже важку економічну кризу. У найголовнішому нашому будівельному промислі панує застій і безробіття. В такому випадку, як наша величезна будова, це стає майже громадською проблемою, яку громада повинна всяко підтримувати. При тому будівництві зайнято лише 200 мулярів та 50 інших фахівців, не враховуючи технічного персоналу. Через зупинку роботи всі вони залишилися без заробітку, а відтак потерпають їхні родини»⁶¹.

Площа Міцкевича. Архітектор Ф. Каслєр. Фото Марека Мунца, 1925 р.

Будівництво Шпрехерівської кам’яниці зайшло в глухий кут. За вихід з патової ситуації взялися архітектори. 5 квітня 1914 року була скликана міська технічна рада під керівництвом віце президента міста Леонарда Шталя, у якій взяли участь: др. Тадеуш Рутовський – віцепрезидент міста; Іван Левинський, старший радник міського будівництва; Вінцент Равський – голова секції; Альфред Захарєвич – ц. к. радник будівництва; др. Тадей Обмінський – професор Політехніки і ц.к. консерватор; Владислав Садловський – професор Політехніки; Вінцент Ґурецький – професор Політехніки; Міхал Лужецький – директор департаменту, старший радник міського будівництва; Мацей Черний – радник будівництва. Технічна рада висловилася за збереження висоти вже зведеного будинку на колишній парцелі Дидинського (Театральна, 1), позаяк це не має негативного впливу на цілість архітектоніки будинку Шпрехерів, як рівно ж – на естетичний вигляд площі Марійської та площі Катедральної. Одночасно, було ухвалено понизити частину даху на парцелі Дидинського – для створення плавного переходу висоти. Тадей Обмінський висловив окрему думку vоtum sеparatum. Погоджуючись на будову будинку Шпрехерів на площі Марійській і на його висоту, відзначив, що будинок не п’яти-, а шестиповерховий! Щодо висоти з боку вул. Театральної, на думку Обмінського, необхідно було знести вже частково збудований один поверх, тобто дозволити п’ять поверхів, максимальною висотою 20,0 м до головного ґзимсу». Іменним голосуванням 10 голосів проти 8 Технічна рада ухвалила дозволити п’ять поверхів від вул. Театральної, з зауваженням, що дах цього будинку повинен бути без мансарди. Міській раді було запропоновано видати остаточну ухвалу, якої дотепер не було⁶². Міська рада, натомість, від вул. Театральної не надавала дозволу на висоту більшу, як чотири поверхи⁶³.

Будинок Шпрехерів, справа – метрополійний будинок (з трикутним фронтоном) і кам’яниця Кароля Кісєльки (Міцкевича, 9). Фото А. Ленкевича, 1928 р.

Тимчасом проти п’ятиповерхового будинку Шпрехерів на парцелі від вул. Театральної категорично виступила Латинська метрополійна капітула, яка в особі капітульного препозита Рудольфа Левицького, 8 квітня 1914 року скерувала до маґістрату лист з протестом. Посилаючись на будівельний закон Львова від 26 липня 1909 року, в листі зазначалося, що «в тому місці засадничо недопустимою є висота будинку 24,60 м, яка перевищує двократну ширину вулиці, що заледве сягає 10,0 м. Тобто, висота будованої кам’яниці тут не може перевищувати 20,0 м до вінцевого ґзимсу. Такі будинки дозволені при ширині вулиць 15,0 м. Це порушує інсоляцію сусідніх будинків, в тому числі капітульного, а також знижує їхню вартість – якщо Капітула запланує звести новий будинок на місці старого на вул. Театральній, 2, то вона зазнає збитків»⁶⁴. Віце президент міста Леонард Шталь спростував протести Капітули тим, що вони не обурювалися на початку ведення будови. Протест проти п’ятиповерхового будинку від вул. Театральної до міської ради також внесли власники сусіднього будинку на площі Марійській, 9 – спадкоємці Кароля Кісєльки⁶⁵. Відповіддю на їхнє обурення була зміна у 1909 році старих (1885 р.) будівельних норм – тепер висота будинків реґламентувалася 22,0 м до головного гзимсу.

Кам’яниця Й. і Ґ. Шпрехерів на карті Львова 1836 р.
(складається з двох частин – пл. Міцкевича, 8 і вул. Театральна, 1). ДАЛО, ф. 2, оп. 41, спр. 7.

15 липня 1914 року міська рада погодила проєкт Каслєра, представлений 22 червня, але лише на частину будинку на парцелях №№ 310, 342; на парцелі № 26 необхідно було подати окремий проєкт з вилученим п’ятим поверхом та горищаними помешканнями⁶⁶. Дозвіл на будову надавався за умови дотримання приписів будівельного закону для Львова, а також були інші вимоги, зокрема, до залізобетону, який мусів мати високу якість та мусів бути виконаний ліцензованою фірмою, сходові клітки мали бути забезпечені ліфтами, також було дозволено влаштувати еркер⁶⁷.

Будинок Шпрехерів на фото 1920-х і 1950-х рр.

У вересні 1914 року – і до червня 1915 року Львів, що був столицею коронного краю Галичини, був окупований російськими військами. Через воєнні дії, призупинене маґістратом будівництво кам’яниці було заморожене на кілька років, від чого Шпрехери зазнали немалих збитків.

Незавершений будинок довго стояв неосвітлений в риштуваннях. «Почорніло трохи на Марійській площі, коли з неї забрали довгий шерег вогнів, що падали з вікон кафе "Монополь", з партерових крамниць та від діамантів, виставлених за склом ювеліра Юліана Домбровського» – нарікав у 1914 році Францішек Яворський у своїй книжці «Про буденний Львів»⁶⁸.

Після чотирирічної перерви, 22 січня 1918 року Шпрехери звернулися до Маґістрату за дозволом завершити будівництво (справу провадили адвокати Рафал Бубер і доктор Клеменс Сокаль).

«Ще в березні 1914 року маґістрат призупинив будову 4[5]-поверхового будинку на наших ґрунтах при вулицях Гетьманській і Театральній та пл. Марійській. На думку маґістрату, зведення 4[5]-поверхового будинок від вул. Театральної – недопустиме, тоді, як від вул. Гетьманської і пл. Марійської жодного застереження не було. …Ухвала маґістрату під жодним поглядом не може бути оправдана. … Запланована будова має бути монументальною спорудою з трьома фасадами, розташованими при такій обширній площі, як Марійська, є не тільки планованим, але й безпосередньо бажаним творінням розлогого тла.

Сучасні міста розвиваються у прискореному темпі, постають будівлі, про які ще кількадесят чи навіть кільканадцять літ тому нікому не снилося. Слідуючи тим шляхом розвитку, кілька років перед тим у Львові видано ухвалу, що дозволяє будувати 4[5]-поверхові будинки, а ще перед війною ухвалено проєкт, що дозволяє будувати вище понад 4[5] поверхи, висотою до 22 м. Більше того, ще перед виходом в світ згаданої ухвали, у Львові дозволено 4[5]-поверхові будинки, через що ми слушно мали жаль, що поза виданою ухвалою не дозволено нам зводити 4[5] поверх від вулиці Театральної.

Висока будівельна влада міста завжди мала глибоке розуміння для нетипових випадків, для потреб великоміського будівництва і завдяки тому бачимо у Львові приватні кам’яниці при головних вулицях, висотою навіть понад 22,0 м, поза тим, що проєкт в тому останньому напрямку ще не ухвалений.

… Ми показували у своїх представленнях, що 4[5]-поверхова будівля при вулиці Театральній повністю відповідає вимогам будівельної ухвали, коли висота нашої будови не перевищує двократної ширини вулиці Театральної. Технічний департамент з того приводу не мав жодних застережень. Щодо виданої заборони, то Висока президія добре знає, що це рішення було незаконним, а взяте зі сфери, що не має нічого спільного з ухвалою, з причин, про які ми не хочемо сьогодні говорити, згадуючи прислів’я: dе mоrtuіs nіl nіsі bеnе [про мертвих нічого, крім доброго] – і противники нашої справи відійдуть у кращий світ або попрощаються з політичним життям.

Через заборону маґістрату, воєнні дії та російську інвазію, наша будова не могла бути доведена до кінця, що завдало нам незліченних втрат і шкоди. Будівля мала бути викінчена ще в листопаді 1914 року і відтоді приносити прибуток, натомість через призупинення будівництва ми не лише не отримали жодного прибутку, а й втратили дуже багато часу.

В будову ми інвестували 2 млн. корон власного капіталу, крім того в депозитному Універсальному банку затримали будівельну позику в квоті 3 млн. корон, яку в разі викінчення будови можна було би сконвертувати на низько опроцентовану амортизаційну позику, натомість досі оплачуємо від неї високий процент. Цей процент разом з нашим капіталом і позикою виносить 2 млн. корон. Ми би хотіли приступити до викінчення будови і, ясна річ, що кошти на цей намір нині в п’ять разів вищі, аніж до війни. Через те нам загрожує ще мільйон збитку. З огляду на такий стан, видається, що ми заслуговуємо на певний пошанівок з боку Президії міста, тим більше, що викінчення будови – і нема в цьому сумніву – це не лише наш приватний інтерес, але також інтерес міста, котрому повинно залежати на тім, щоби найкраща площа Львова не шпетила неестетичним риштуванням, щоби нарешті у всій своїй красі постала там споруда, яка, як сподіваємось, буде окрасою нашого міста.

Також звертаємося до світлої Президії з ласкавою просьбою, щоби, з огляду на викладені обставини, погодитися дати нам дозвіл на викінчення будови згідно з долученим проєктом, зокрема, на виставлення 4-го [5-го] поверху»⁶⁹.

Розтягнуте в часі будівництво необхідно було завершити, про що Шпрехери настирливо просили міську раду та президію міста. Але «каменем спотикання» був п’ятий поверх з боку Театральної⁷⁰, про що велися тривалі дискусії серед членів технічної ради будівельного уряду, але категорично проти була міська рада. Зрушити з місця справу взялися проєктанти і будівничі кам’яниці архітектори Юліан Цибульський та Фердинанд Каслєр, котрі 2 травня 1918 року написали до маґістрату листа:

«…Як відомо, на одному засіданні була видана ухвала на знесення поверху, який вже збудований. Знані фахівці і технічний департамент, на відміну від міської ради, – проти знесення п’ятого поверху від вул. Рутовського⁷¹. Як з естетичного, так з архітектурного погляду – це не допустимо, бо відтяло би частину будинку, змінивши кардинально його архітектуру. Твердження, що ця частина заслонить катедральну вежу, – фальшиве. Отже, залишаються аспекти – законний і естетичний. Будинок – наріжний, а закон дозволяє будувати наріжні будинки п’ятиповерховими, фасади яких виходять на площу чи вулицю, ширшою як 24,0 м. Хоча будинок ще не завершений, проте зрозуміло, що він є єдиною цільною брилою з однорідним фасадом. Проєктуючий архітектор [Ф. Каслєр], як видно з проєкту, створив цільний фасад, довжина якого в розгорнутому вигляді сягає понад 100 м, ритмічно поділений поземо на три головні частини, які між собою пов’язані: основа, головна частина і завершення. Жодну з них вилучити не можна, позаяк це спричинить дисгармонію і диспропорцію, а тим більше, не варто мимоволі твердити, що знесенням четвертого [5-го] поверху споруда не постраждає під архітектурним і естетичним поглядом. … просимо маґістрат погодження нашої праці, особливо в таких важких воєнних умовах. … Маґістрат може … повернутися до прохання власників про надання дозволу на будову цілої чотири[п'яти]поверхової кам’яниці згідно з представленим проєктом»⁷².

Позаяк старий дозвіл з 1914 року втратив силу згідно з будівельною ухвалою для Львова № 17, 1 липня 1918 року маґістрат запропонував надати дозвіл на викінчення будинку від площі Марійської та на будівництво п’ятиповерхового дому від вул. Рутовського⁷³. На засіданні міської ради 12 липня 1918 року, на пропозицію віце президента Максиміліяна Тульє, професора Політехніки, відбулося голосування щодо розгляду цього питання: з десяти членів голоси розділилися порівно – п’ять на п’ять. На пропозицію референта віце президента Говарда, було погоджено ухвалу маґістрату⁷⁴. 22 серпня 1918 року міська рада, нарешті, переважною більшістю голосів ухвалила пропозицію В. Равського: «згідно з протермінованим дозволом на будову кам’яниці Шпрехерів, наданим в 1914 році, міська рада надає дозвіл на будову чотири[п'яти]поверхового будинку також і від вул. Рутовського [Театральної] згідно з кінцевою пропозицією маґістрату від 2 липня 1918 року» ⁷⁵, на що мав бути представлений проєкт. Але кам’яниця на той час вже була збудована, навколо влаштовували хідник, на що Шпрехер просив окремий дозвіл⁷⁶.

Призупинений в липні 1914 року дозвіл на будівництво шпрехерівської кам’яниці, був відновлений в листопаді 1918 року⁷⁷. Але саме тоді Львів переживав зміну державних утворень, відтак – хаос та економічний занепад. Одночасно з капітуляцією Австро-Угорщини, місто стало ареною збройної боротьби між українцями і поляками. 1921 року Львів відійшов до Польщі і став столицею Львівського воєводства.

Практично збудований будинок Шпрехерів майже десять років стояв в риштуваннях, які шпетили своїм виглядом. Епопея продовжувалася через оздоблювальні роботи. Чергові скандали були викликані відсутністю проєкту на залізобетонний скульптурний портал головного входу, який виступав на пів метра за лінію будинку, зайнявши частину міської території. 27 серпня 1919 року Фердинанд Каслєр запевнив директора будівельного департаменту Михайла Лужецького, що скульптурні групи будуть виконані згідно з проєктом і риштування буде розібране. Оздоблення порталу з формованих барельєфних блоків виконував відомий скульптор Зиґмунд Курчинський, з яким співпрацював Каслєр. Скульптурні фігури були заплановані також на фронтоні будинку, але проєкту на них, як і на портал, не було⁷⁸. Роботи були призупинені і лише наприкінці грудня 1920 року міська влада зобов’язала Шпрехера виконати фігури впродовж 1921 року. Проте на фасаді їх не встановили, а скульптурна пластика порталу була виконана без проєкту.

Портал головного входу кам’яниці Шпрехерів. Скульптор З. Курчинський.

9 грудня 1921 року Ф. Каслєр, як уповноважений будівничий та заступник фірми «Inż. architеkci J. Cybulskі і F. Kasler», що виконувала будівельні роботи для Шпрехера, був покараний «на гривну», тобто оштрафований, на підставі ухвали маґістрату про порушення будівельних приписів від 1 грудня 1920 року. Треба було впродовж трьох днів сплатити через касу 420 марок у фонд убогих міста Львова, а в разі несплати, покарання замінювалося на 20 днів арешту. Маґістрат зобов’язав Каслєра зупинити подальше виконання порталу і крамничних вітрин, та представити проєкт з зазначенням міської території⁷⁹.

В квітні 1922 року навколо зведеного будинку було знято паркан. Через те, що портал виступав за регуляційну лінію будинку, міська рада зобов’язала оплатити вартість забраної землі і сплатити штраф, а в разі несплати, покарання змінювалося на 60 днів арешту. Впродовж 14 днів треба було представити додатковий проєкт з внесеними змінами у зведений будинок: портали, різні лізени, виступи, еркери, які зайняли додаткову міську територію. Маґістрат зобов’язав розібрати не затверджені проєктом бетонні пілони порталу⁸⁰. Проте Шпрехери не поспішали розставатися з грішми, чекаючи на судове рішення. В липні 1923 року маґістрат черговий раз нагадав Шпрехерам про зайняті надлишкові 11,9 сажнів міського ґрунту, за який треба заплатити до 30 вересня⁸¹, а 13 вересня 1923 року міська рада порушила судовий спір проти Шпрехерів про повернення неправомірно забраного ґрунту під будову. Через те, що нічого не було зроблено, а час спливав, маґістрат повторно видав ухвалу про усунення пілястрів та приведення будинку до стану відповідного до проєкту⁸².

Додатковий проєкт будинку Шпрехерів, 1922 р. План партеру. Архітектори Ф. Каслєр, Ю. Цибульський.
(клікнути для збільшення)

Каслєру нічого не залишалося, як виготовити додатковий проєкт, який був долучений до затвердженого 8 жовтня 1918 року на будівництво п’ятиповерхового будинку з мезоніном і піддашшям (зі зменшеною кількістю приміщень на піддашші). 15 листопада 1922 року був затверджений додатковий проєкт з порталом⁸³. Наприкінці 1922 року Шпрехери звернулися до маґістрату про дозвіл на замешкання будинку, відзначаючи, що «в місяці грудні 1922 року наша будова завершена». Однак, кам’яниця дефінітивно (остаточно) викінчена була у 1921 році і, як твердять орендарі (льокатори), «ціла замешкана та на крамниці уживана ще перед 1 січням 1922 року». Через відсутність дозволу на використання зведеного будинку, Шпрехер мав судові справи з орендарями крамниць, зокрема з Маврицієм Ахером і Елею Бланком, крамниця котрих була викінчена ще в грудні 1921 року⁸⁴. Крім того, Шпрехер обвинувачувався у злочині воєнного лихварства, через надмірне стягнення орендної плати за крамниці та помешкання з 10 орендарів, а також вчинив неправомірне порушення, що спричинило збиток Маврицію Атлясу. Цю судову справу висвітлювали львівські газети, зокрема «Kurjer Lwowskі»⁸⁵.

В проханні на замешкання збудованого дому Шпрехерам було відмовлено через відхилення від проєкту та порушення будівельного закону Львова: самовільне розширення будівельної площі на 11,9 сажнів, знехтувавши регуляційною лінією. 13 вересня 1923 року міська рада ухвалила віддати забрану територію місту⁸⁶, а після перевірки стану будинку 20 жовтня 1923 року знов дозволу на замешкання не надала⁸⁷. Щоби вив’язатися зі складеної ситуації, в січні 1924 року маґістрат постановив оплатити надлишкову площу забудови в розмірі 100 млн польських марок у цінних банкнотах чи цінних акціях⁸⁸. На той раз Йона Шпрехер погодився з судовим присудом, запевнивши готовність сплатити визначену суму. При тому зазначив, що якщо судовий вирок випаде на його користь, то громада Львова буде зобов’язана повернути йому комісію. Попри те Шпрехер просив надати йому дозвіл на замешкання, який є неминучий, а від його отримання залежить врегулювання майнових податків громади⁸⁹. Для нарахування орендної плати були перечислені всі приміщення у збудованому будинку – в пивницях, на партері, мезоніні, поверхах і на горищі⁹⁰. Проте міська рада не надавала дозволу, і суперечки не припинялися. Шпрехер разом з проєктантами-будівничими Каслєром і Цибульським доказували, що будинок зведений за проєктом, затвердженим у 1918 році і долученим додатковим, та витриманий у запланованій реґуляційній лінії. Разом з тим відзначав, що навіть якщо і є відхилення від реґуляційної лінії, то це не є причиною ненадання дозволу на замешкання⁹¹. Реґуляційна комісія, на відміну від маґістрату, 11 листопада 1924 року ухвалила надати дозвіл на замешкання та відшкодувати міський ґрунт⁹². Проте, як вище сказано, будинок був замешканий і використовувався ще до січня 1922 року.

Проєкт неонової реклями Польського бюра подорожей «Orbіs», 1934 р. Інженер Марек Мель (Marеk Mеhl), директор Ореховський, власник кам’яниці Вільгелм Шпрехер.
(клікнути для збільшення)

В будинку Шпрехерів розмістилося безліч різних фірм і службових приміщень. Мали тут свої бюра такі відомі компанії, як нафтовий концерн «Małopоlskа» (перед самою війною), Польське бюро подорожей «Orbіs»⁹³, різні склади (одягу, хутра, військового спорядження), консуляти та аптека. Партерові приміщення переважно були зайняті крамницями: фірми «Vіosna» (власники Мозес Шарф і Антоній Крижевський), крамниця акційної спілки військового спорядження «Pоcіsk» (власники Ісак Гісс, Ф. Кравянський і С. Продовський, кер. Чеслав Длуґош)⁹⁴, випозичальня книжок видавничої спілки «Vіta» (Тадеуш Цветлєр, Рудольф Нойвель, кер. Ксаверій Бруг)⁹⁵, крамниця фабрики чоловічого одягу «Rоth і Ruhdorfer» з фірмовим знаком «RER»⁹⁶, крамниця і склад килимів та лляного полотна фірми Міхала Хамули «M. CHAMUŁA» (Kіlіmy /lеżnіkі / chodnikі / kоcе / cеramіka /wyrоby huculskіe / wyrоby zakоpjańskie)⁹⁷, крамниця жіночої і чоловічої моди Павла Стріха «Club»⁹⁸, крамниця «Philіps Radjo» фірми «Fоtо-Radjo-Palacе» (кер. Н. Манґель), крамниця фірми «Sоlalі»⁹⁹, крамниця в наріжному приміщенні «Bracia Rоth i Sp.» (Брати Рот і Спілка) з реклямою «FUTRA»¹⁰⁰. В крайньому приміщенні від пр. Свободи розмістилася аптека «Маріяцька» др. Стефана Стенцля¹⁰¹, інтерєр якої в стилі бідермаєру запроєктував архітектор Генрик Заремба, а різьба належить скульптору Петру Війтовичу. Ця аптека, на щастя, збереглася донині.

Проєкт неонової реклями «Futra» для фірми «Brаcia Rоth i Sp.», 1930-і рр.
(клікнути для збільшення)

Всі орендарі дбали про презентацію власного бізнесу, забезпечуючи свої крамниці та фірми модною на той час неоновою реклямою. Вона виготовлялася за проєктами і мусіла бути затверджена Будівельним урядом Львова та виконувалася відповідними фірмами під будівельним наглядом (тодішній начальник М. Гелм Пірґо ( ło, технічні заклади «Nеon»). Неонову рекляму для аптеки «Маріяцька», що складається з двох написів «APTEKA», виготовив інженер Кольбушевський, монтаж виконувала фірма інженера Стефана Добрянського¹⁰², написом на порталі «Philіps Radjo» для фірми «Fоtо-Radjo-Palacе» виконував інженер Е. Алєс (Allеs). Приміщення цієї фірми розміщувалися на партері (крамниця) та мезоніні, і з’єднувалися забіжними дубовими сходами (інж. Ю. Ґраф)¹⁰³.

Проєкт неонової реклями книгарні «Vіta» Арнольда Бардаха, 1933 р.
(клікнути для збільшення)

Вже в короткому часі після постання будинку власники партерових приміщень почали нарікати на забруднені фасади – як чільний, так і з боку подвір’я, закидаючи власника будинку листами-скаргами. Воєводський і міський уряд звернулися до Шпрехера, як власника будинку і відповідача за його стан, щодо забрудненого та неестетичного фасаду, а також відносно яскравої різнокольорової реклями, від чого шпетить площа. Відповідь від 26 січня 1937 року підписана Шпрехером, але писана фахівцем, очевидно, Фердинандом Каслєром, варта уваги, позаяк є актуальною і нині.

«Не погоджуюся з тим фактом, що начебто будинок на пл. Марійській має знищені зовнішні фасади, брудні та подряпані. Щодо зазначеного бруду, то на фасаді появилася т.зв. патина, яка, радше, ушляхетнює вигляд будинку, що творить його монументальний характер. В будівельній літературі існує багато поглядів щодо питання патини, яка є чимось позитивним і зовсім не повинна бути усунена. Належить пам’ятати, що в даному випадку йдеться про будівлю, зовнішній фасад якої сконструйований зі штучного каменю, обробленого долотом. Власне з того огляду, відновлення в звичайному значенні – посивіння і пофарбування – є недопустимим; відновлення можливе лише шляхом змиванням, перед тим, однак, треба виконати проби, і тут не виключено, а, навіть, правдоподібно, що таким миттям можна зовсім знищити цілий фасад, передовсім, з естетичного погляду. В кожному разі, зараз таких проб робити не можна, лише пізньою весною, коли буде досить тепло. Ми готові виконати такі проби у відповідний час, під контролем представників Будівельного нагляду. Щодо дворового фасаду, то він є обличкований клінкером, який з року в рік миється і найближчим часом, як тільки потепліє, можна знову буде помити, чого зараз робити не можна. І, нарешті, відносно порталів, – вони є в доброму стані, і за їхню консервацію і утримання відповідають орендарі»¹⁰⁴.

9 серпня 1939 року Шпрехери просять міський уряд надати дозвіл на адаптацію приміщень будинку концерну французьких нафтових промислових і торгівельних товариств «Małopоlskа»¹⁰⁵. Проєкт адаптації виконував архітектор Александер Чеснак (A. Csesznak), власник «Будівельно-архітектурної компанії А. Чеснак», 24 серпня 1939 року ¹⁰⁶.

У 1946 році, згідно з постановою Львівського міськвиконкому від 5 січня 1946 року, будинок був переданий на баланс тресту «Львівнафтогазрозвідка», пізніше реорганізованого в ДГП «Західукргеологія», а з 16 травня 2001 року – ДП «Західукргеологія» НАК «Надра України». У совєтські часи на фронтоні Шпрехерівського хмародера була поміщена п'ятикутна зірка та портрет Йосипа Сталіна в центрі. До середини 1950-х років тут були розташовані каси попереднього продажу залізничних квитків. Всередині 1960-х років партерові приміщення пристосували під книжкові крамниці «Будинку книги». У 1980 році рішенням виконкому Львівської облради кам’яницю Шпрехерів занесли до реєстру пам’яток місцевого значення. 1985 року в Інституті Укрзахідпроектреставрація була виготовлена проєктна документція на ремонтно-реставраційні роботи фасадів та даху пам’ятки¹⁰⁷, які, однак, виконані не були. Впродовж 2010-2016 років більшість партерових приміщень будинку Шпрехерів його орендар — ТзОВ «Львівкнига» здав в суборенду приватним підприємцям, у яких згодом відкрилися крамниці одягу та взуття Tоmmy Hіlfigеr, Gant, Walker, цифрових рішень MOYO, книжковий супермаркет та магазин дитячої книги.

Наказом Міністерства культури № 14 від 18 січня 2021 року будинок Шпрехерів занесено до Державного реєстру пам’яток архітектури України місцевого значення, охоронний № 4976-Лв.

Архітектура

Будинок Шпрехерів збудований згідно з первісним проєктом Ф. Каслєра, не дивлячись на серйозні критичні зауваження, через які маґістрат не надавав дозвіл на будівництво, а в процесі його ведення, навіть, призупиняв. Так і не були виконані запроєктовані чотири скульптурні композиції, що мали стояти на вінцевому ґзимсі головного фасаду, під які влаштували постаменти.

Двері головного входу. Ліхтар з орієнтаційним номером над входом. Присінок.

Вестибюль і сходова клітка в частині будинку на пл. Міцкевича, 8.

Будинок обіймає велику площу забудови (1338 м²), бо розташований на трьох міських ділянках (1550 м²). Складається з двох частин – прямокутної зі зрізаним кутом, три фасади якої виходять на проспект Свободи і площу Міцкевича, та трикутної частини – з фасадом від вул. Театральної. Кожна частина має свій окремий вхід, сходову клітку і ліфт. Будинок збудований з цегли та залізобетонних конструкцій, оздоблений архітектурним вистроєм, формованим зі штучного каменю (романцементу); нараховує шість поверхів та завершується високим стрімким дахом зі ще одним, мансардовим, поверхом.

Розпланування кам’яниці – анфіладно-коридорне, приміщення розташовані довкола двох невеликих подвір’їв. Головними елементами є дві сходові клітки. Чільний вхід, влаштований з боку пл. Міцкевича, веде до тримаршової сходової клітки, що розташована по центру будинку (на перетині діагоналей). Вхідна зона складається з порталу, вузького видовженого присінку та вестибюлю. Присінок перекритий півциркульним кесонним склепінням та рясно оздоблений ліпниною, стіни з мармуровими гофрованими панелями, обличковані дерев’яними плитами. Сходовий марш з присінку веде до великого вестибюлю, який оздоблений чотирма парами колон, з двома пристінними декоративними фонтанами та зі стильною бетонною лавою. Сходова клітка освітлена крізь вузькі, східчасто розміщені вікна, що виходять в подвір’я, опоряджена дерев’яними панелями та прикрашена класицистичними вазами, поміщеними в нішах-едикулах у скісних стінах; перила у вигляді модернових кованих ґраток. Вестибюль та сходові майданчики викладені мозаїкою з кольорових мармурових плит, в приміщеннях – настелені паркетні підлоги.

Другий вхід влаштований від вулиці Театральної. Вузький довгий коридор веде до тримаршової сходової клітки з кованими перилами, що освітлюється великим світловим ліхтарем. Двері двох головних входів – металеві, засклені – в стилістиці раціональної сецесії. Крім головних сходових кліток в будинку є дві службові сходові клітки. Ліфти замінені на нові.

Всі (чотири) фасади будинку вирішені в одному стилі, різної довжини кожний, що в розгорнутому вигляді сягають майже 100 м; три фасади підкреслені чотирма вежами по боках. Головний фасад – центрально-осьової композиції, з трьома вертикальними віконними осями, акцентований трикутним фронтоном та невеликим еркером. Скісний фасад від пр. Свободи – семиосьовий, правий скісний фасад має п’ять віконних осей, з входом на центральній осі. Фасад від вул. Театральної також п’ятиосьовий, акцентований трикутним фронтоном, з окремим входом на крайній осі зліва. В компонуванні по вертикалі фасади ритмічно поділені на три пов’язані між собою частини: основа, головна частина і завершення. Монументальна основна частина – двоярусна, підкреслена великими арковими вітринами, які освітлюють партер і мезонін над ним. Головна, середня, частина – триповерхова, увінчана масивним розвиненим ґзимсом. Завершення складається з невисокого поверху, який є базою для своєрідної вінцевої корони кам’яниці, яку формують чотири невисокі вежі, вкриті шоловими банями, два трикутні фронтони та низький ряд мансардових віконець між ними. В архітектурній стилістиці будівлі переважають класицизуючі архітектурні елементи: пілястри, великі колони і півколони, міжповерхові профільовані карнизи, масивні тимпани, трикутні сандрики і замкові камені, віконні портали, що наслідують ренесансові форми, а також численні маньєристичні деталі. Великі аркові віконні ніші, розшиті під руст, нагадують про сецесію, а приставний портал головного входу у вигляді двох квадратових пілонів (0,95×0,95 м), оздоблений рельєфами з драконів, ящірок та риб, виконаний в стилістиці ар деко знаменитим скульптором Зиґмундом Курчинським. Поєднання всіх цих різностильових елементів творить еклектичну оздобу. Їхнє вільне компонування з порушенням усталених архітектурних норм вносить хаос і деструкцію в архітектурний вистрій фасадів.

Двері входу від вул. Театральної.

Сходова клітка і світловий ліхтар в частині кам’яниці від вул. Театральної.

Кам’яниця Шпрехерів належить до останніх великих будинків збудованих у Львові перед Першою світовою війною. Архітектурне вирішення її фасадів та інтер’єрів з переважаючими неокласицистичними елементами завершує розвиток раннього львівського модернізму.

канд. арх. Оксана Бойко

Джерела та література:

Державний архів Львівської области (ДАЛО), ф. 2, оп. 2, спр. 1255. Будівельна справа на будинок на вул. Міцкевича, 8.

ДАЛО, ф. 2, оп. 2, спр. 1256. Будівельна справа на будинок на вул. Міцкевича, 8.

ДАЛО, ф. 2, оп. 2, спр. 1258. Будівельна справа на будинок на вул. Міцкевича, 8.

ДАЛО, ф. 2, п. 2, спр. 5226. Будівельна справа на будинок на вул. Театральній, 1.

Центральний державний історичний архів України у Львові (ЦДІАУЛ), ф. 186, оп. 7, спр. 629 Кадастральна карта Львова 1849 р.

Архітектура Львова: Час і стилі. XIII—XXI ст. — Львів: Центр Європи, 2008. — С. 486.

Юрій Бірюльов: Мистецтво львівської сецесії. Львів: Центр Європи, 2005, c. 184.

Ґранкін П. Е. Архітектор Юліан Цибульський // Будуємо інакше. — 2000. — № 6. — С. 46.

Chwila. Co robi pan ze swojemi pieniadzmi? Wywiad z lwowskim magnatem. 2 stycznia 1927 roku. Lwów. – S. 6.

Grankin P. Lwowski architekt Julian Cybulski (1859—1924) // Статті (1996—2007). — Львів: Центр Європи, 2010.

Franciszek Jaworski. O szarym Lwowie. – Lwów, 1917.

Księga adresоwa krόl. stoł. miasta Lwowa. Z Drukarni Ludоwej we Lwowie. 1902.

Kurjer Lwоwski. – Lwów, 12.10.1923. – N.241. – S. 5.

Jkób Lewicki J. Między tradycją a nоwоczesnоścią: architektura Lwowa lat 1893–1918. — Warszawa: Neritоn, 2005. — S. 352—356.

Stanisław Łoza: Architekci i budоwniczоwie w Pоlsce. Warszawa, 1954, s. 53.

Gmach Sprechera – tak powstawał pierwszy lwowski drapacz chmu // kawiarniany.pl

Будинок Шпрехера // uk.wikipedia.org

Скандальні забудови Шпрехера. Перші львівські хмарочоси // kray.org.ua

_______________________________

¹ Gmach Sprechera – tak powstawał pierwszy lwowski drapacz chmu // kawiarniany.pl

² ДАЛО, ф. 2, оп. 2, спр. 1258, арк. 1-2 зв.

³ Карта Львова 1802 р. Kriegsarchiv, GIh 372_8, Wіen.

⁴ Центральний державний історичний архів України у Львові (ЦДІАУЛ), ф. 186, оп. 7, спр. 629.

⁵ План Львова 1930-х рр. з нанесеними оборонними укріпленнями середмістя станом на XVIII ст. Архітектор Я. Вітвіцький.

⁶ Карта Львова Йозефа-Даніеля фон Губера 1777 р. Kriegsarchiv, GIh 371. Wіen

⁷ ДАЛО, ф. 2, оп. 2, спр. 1255, арк. 65.

⁸ Згідно з европейською традицією, партер не рахується поверхом.

⁹ ДАЛО, ф. 2, оп. 2, спр. 1255, арк. 65.

¹⁰ ДАЛО, ф. 2, оп. 2, спр. 1255, арк. 3.

¹¹ ДАЛО, ф. 2, оп. 2, спр. 1255, арк. 9.

¹² ДАЛО, ф. 2, оп. 2, спр. 1255, арк. 107-108.

¹³ ДАЛО, ф. 2, оп. 2, спр. 1255, арк. 130-132.

¹⁴ ДАЛО, ф. 2, оп. 2, спр. 1255, арк. 137.

¹⁵ ДАЛО, ф. 2, оп. 2, спр. 1255, арк. 151.

¹⁶ ДАЛО, ф. 2, оп. 2, спр. 1255, арк. 141.

¹⁷ ДАЛО, ф. 2, оп. 2, спр. 1255, арк. 159.

¹⁸ ДАЛО, ф. 2, оп. 2, спр. 1255, арк. 53, 59.

¹⁹ Понінські – відомі власники маєтків у Львові, на Поділлі та в Галичині. Калікст Понінський, син Кароля Понінського, був власником замку в Червоногороді на Тернопільщині. Мармуровий фраґмент надгробку дітей Понінського з Червоногороду (тепер Нирків, Чортківський район, Тернопільська обл.), авторства знаменитого данського скульптора Бертеля Торвальдсена, зберігається у Львівській національній галереї мистецтв імені Бориса Возницького.

²⁰ ДАЛО, ф. 2, оп. 2, спр. 1255, арк. 51, 53. Ґромадзінські залишили чотирьох дітей – Анеля Колядовська, що була дружиною дрогобицького старости, Людвіка – вчителька мови і музики у Львові, Владислав – директор банку в Олі, та Кароль – власник аґенції у Львові.

²¹ ДАЛО, ф. 2, оп. 2, спр. 1255, арк. 20.

²² ДАЛО, ф. 2, оп. 2, спр. 1255, арк. 31.

²³ ДАЛО, ф. 2, оп. 2, спр. 1255, арк. 84-86.

²⁴ ДАЛО, ф. 2, оп. 2, спр. 1255, арк. 101-104.

²⁵ ДАЛО, ф. 2, оп. 2, спр. 1255, арк. 108.

²⁶ ДАЛО, ф. 2, оп. 2, спр. 1255, арк. 16.

²⁷ ДАЛО, ф. 2, оп. 2, спр. 1255.

²⁸ Ksіęgа аdrеsоwа krόl. stоł. mіаstа Lwоwа. Z Drukаrnі Ludоwеj wе Lwоwіе. 1902. – S. 57, 214.

²⁹ Рудницький М. Що таке "Молода муза"? – Львів, 1937.

³⁰ Карманський П. Українська богема. – Львів, 1936.

³¹ ДАЛО, ф. 2, оп. 2, спр. 1255, арк. 168-169.

³² ДАЛО, ф. 2, оп. 2, спр. 5226.

³³ ДАЛО, ф. 2, оп. 2, спр. 5226, арк. 11-13. Середньовічну триповерхову кам’яницю купив на матеріял Якуб Бернфельд. Демонтажем опікувалося «Tоwarzystwo Galicyjskie wyrobu cegieł maszynowych i przedsiębiorstwa budowli» («Галицька компанія виробу машинної цегли і будівельні підприємства»), керував розбіркою будівничий Міхель.

³⁴ Co robi Pan ze swojemi pieniądzmi? – Chwila. 2 stycznia 1927 r. – Lwów. – S. 6.

³⁵ Ibіd.

³⁶ ДАЛО, ф. 2, оп. 1, спр. 7111.

³⁷ В архівних документ вказується адреса Шпрехерів – вул. Городоцька, 47. Насправді вони мешкали в сусідньому, досить великому будинку під № 45, що має два подвір’я та флігелі, прилеглі до будинку № 47.

³⁸ ДАЛО, ф. 2, оп. 2, спр. 1256, арк. 1-2. Було запропоновано кілька варіянтів лінії забудови, зокрема, – залишити існуючу лінію будинків status quo antе, влаштувати аркаду на чільному фасаді; був варіянт будинку полігональної конфігурації з шести 10-ти метрових граней, який видавався «цікавим з огляду на творчі можливості архітектора».

³⁹ ДАЛО, ф. 2, оп. 2, спр. 1256, арк. 16.

⁴⁰ ДАЛО, ф. 2, оп. 2, спр. 1256, арк. 30 зв. Згідно з ухвалою від 28 грудня 1911 року, дозволялося демонтувати ті будинки, які не відповідали належному санітарному і технічному стану.

⁴¹ ДАЛО, ф. 2, оп. 2, спр. 1256, арк. 28-34 зв.

⁴² ДАЛО, ф. 2, оп. 2, спр. 1256, арк. 3. На проєкті була ознакована трамвайна колія, яка проходила площею, були нанесені всі інженерні мережі (водотягові, газові, електричні і телефонні), а також мусіли бути обраховані кошти їх перекладення.

⁴³ ДАЛО, ф. 2, оп. 2, спр. 1256, арк. 29 зв.

⁴⁴ ДАЛО, ф. 2, оп. 2, спр. 1256, арк. 36-38 зв.

⁴⁵ ДАЛО, ф. 2, оп. 2, спр. 1256, арк. 42, 46.

⁴⁶ ДАЛО, ф. 2, оп. 2, спр. 1256, арк. 43-44.

⁴⁷ ДАЛО, ф. 2, оп. 2, спр. 1256, арк. 45 зв.

⁴⁸ Кам’яниця на пл. Міцкевича, 6/7, збудована 1909 р. за проєктом віденського архітектора Карла Майредера (Karl Mayredеr), стилістично випадає з архітектури Львова і вносить дисонанс в середовище площі Міцкевича.

⁴⁹ Чотириповерховий готель «Жорж» було зведено у 1901 році на місці будівлі з 1812 року. Проєкт віденської спілки архітекторів «Гельмер&Фельнер» адаптував архітектор Еразм Гарматник, будівничі Іван Левинський та Юліан Цибульський.

⁵⁰ ДАЛО, ф. 2, оп. 2, спр. 1256, арк. 49-49 зв.

⁵¹ ДАЛО, ф. 2, оп. 2, спр. 1256, арк. 65 зв.

⁵² ДАЛО, ф. 2, оп. 2, спр. 1256, арк. 57. Дві австрійські кам'яниці з ХІХ ст. на пр. Свободи, 6-8, які почали руйнуватися ще під час будови Шпрехерівського дому, були розібрані через їхнє пришвидшене руйнування совєтськими танковими парадами, і у 1964 році на їх місці збудували 8-и поверховий будинок за проєктом архітектора Ярослава Назаркевича.

⁵³ ДАЛО, ф. 2, оп. 2, спр. 1256, арк. 64-66 зв, арк. 113.

⁵⁴ ДАЛО, ф. 2, оп. 2, спр. 1256, арк. 66.

⁵⁵ ДАЛО, ф. 2, оп. 2, спр. 1256, арк. 125.

⁵⁶ ДАЛО, ф. 2, оп. 2, спр. 1256, арк. 61.

⁵⁷ ДАЛО, ф. 2, оп. 2, спр. 1256, арк. 65 зв-66 зв.

⁵⁸ ДАЛО, ф. 2, оп. 2, спр. 1256, арк. 88-96.

⁵⁹ ДАЛО, ф. 2, оп. 2, спр. 1256, арк. 70-71 зв.

⁶⁰ ДАЛО, ф. 2, оп. 2, спр. 1256, арк. 100-100 зв.

⁶¹ ДАЛО, ф. 2, оп. 2, спр. 1256, арк. 100-103 зв.

⁶² ДАЛО, ф. 2, оп. 2, спр. 1256, арк. 72-72 зв.

⁶³ ДАЛО, ф. 2, оп. 2, спр. 1256, арк. 72 зв.

⁶⁴ ДАЛО, ф. 2, оп. 2, спр. 1256, арк. 104-109 зв.

⁶⁵ ДАЛО, ф. 2, оп. 2, спр. 1256, арк. 106-107 зв, 117 зв.

⁶⁶ ДАЛО, ф. 2, оп. 2, спр. 1256, арк. 75-87; арк. 122-123 зв.

⁶⁷ ДАЛО, ф. 2, оп. 2, спр. 1256, арк. 73-74.

⁶⁸ Frаncіszеk Jаwоrskі. O szаrуm Lwоwіе. – Lwów, 1917.

* Насправді, висота будинку двічі перевищує ширину вулиці Театральної.

⁶⁹ ДАЛО, ф. 2, оп. 2, спр. 1258, арк. 1-2 зв.

⁷⁰ ДАЛО, ф. 2, оп. 2, спр. 1258, арк. 12.

⁷¹ Вулицю Театральну 1916 року назвали на честь президента (1914-1915 рр.) міста Тадея Рутовського.

⁷² ДАЛО, ф. 2, оп. 2, спр. 1258, арк. 13-14 зв.

⁷³ ДАЛО, ф. 2, оп. 2, спр. 1258, арк. 9-9 зв.

⁷⁴ ДАЛО, ф. 2, оп. 2, спр. 1258, арк. 10.

⁷⁵ ДАЛО, ф. 2, оп. 2, спр. 1258, арк. 10 зв.

⁷⁶ ДАЛО, ф. 2, оп. 2, спр. 1258, арк. 58.

⁷⁷ ДАЛО, ф. 2, оп. 2, спр. 1258, арк. 55.

⁷⁸ ДАЛО, ф. 2, оп. 2, спр. 1258, арк. 32-34.

⁷⁹ ДАЛО, ф. 2, оп. 2, спр. 1258, арк. 40.

⁸⁰ ДАЛО, ф. 2, оп. 2, спр. 1258, арк. 34, 48-51 зв. Перед війною вартість 1 сажня складала 5 тис кор. На той час були введені марки, для конвертації треба було помноживши, щонайменше, на 200.

⁸¹ ДАЛО, ф. 2, оп. 2, спр. 1258, арк. 82.

⁸² ДАЛО, ф. 2, оп. 2, спр. 1258, арк. 82 зв-83 зв.

⁸³ ДАЛО, ф. 2, оп. 2, спр. 1258, арк. 60.

⁸⁴ ДАЛО, ф. 2, оп. 2, спр. 1258, арк. 80-80 зв.

⁸⁵ Kurjеr Lwоwskі. – Lwów, 12.10.1923. – N.241. – S. 5.

⁸⁶ ДАЛО, ф. 2, оп. 2, спр. 1258, арк. 77-78.

⁸⁷ ДАЛО, ф. 2, оп. 2, спр. 1258, арк. 73-74.

⁸⁸ ДАЛО, ф. 2, оп. 2, спр. 1258, арк. 73-74. У квітні 1924 року в Польщі відбулася грошова реформа: польську марку переведено на золотий у співвідношенні 1 золотий – 1 800 000 марок.

⁸⁹ ДАЛО, ф. 2, оп. 2, спр. 1258, арк. 80-82.

⁹⁰ ДАЛО, ф. 2, оп. 2, спр. 1258, арк. 75-76. «Пивниці: 25 пивничних приміщення, 2 котельні центрального опалення, 2 підпивничних подвір’я, 4 головні коридори, 1 сходова клітка, 15 шахт, 11 кльозетів. 4 партери [1-й поверх], 3 сходові клітки, 2 вестибюлі, 13 крамничних приміщень, 5 покоїв (кімнат), 1 портєрівка, 2 електричні ліфти, 2 кльозети, 4 коридори, 3 подвір’я. Мезонін: 3 сходові клітки, зал банку, 21 покій, 1 лазничка, 5 коридорів і передпокій, 3 гардероби, 2 ліфти, 9 кльозетів. 1-й поверх [2-й поверх]: 3 сходові клітки, 24 покої, 2 кухні, 3 лазнички, 11 кльозетів, 2 ліфти, 7 коридорів і передпокій, 6 службових приміщень. 2-й поверх [3-й поверх]: 3 сходові клітки, 21 покій, 1 великий зал, 10 кльозетів, 2 ліфти, 7 коридорів і передрокій, 6 службових приміщень. 3-й і 4-й поверхи [4-й і 5-й поверхи]: по 3 сходові клітки, 26 покоїв, 10 кльозетів, 2 ліфти, 7 коридорів і передпокій, 6 службових приміщень. 5-й поверх [6-й поверх]: 3 сходові клітки, 2 ліфти, 14 покоїв, 1 прачкарня, 4 кльозети, 4 коридори. На піддашші: стрих.

⁹¹ ДАЛО, ф. 2, оп. 2, спр. 1258, арк. 84-85 зв.

⁹² ДАЛО, ф. 2, оп. 2, спр. 1258, арк. 86 зв.

⁹³ ДАЛО, ф. 2, оп. 2, спр. 1259, арк. 44-49 зв.

⁹⁴ ДАЛО, ф. 2, оп. 2, спр. 1259, арк. 13-15 зв.

⁹⁵ ДАЛО, ф. 2, оп. 2, спр. 1259, арк. 9, 17-17 зв, 23.

⁹⁶ ДАЛО, ф. 2, оп. 2, спр. 1259, арк. 50, 52.

⁹⁷ ДАЛО, ф. 2, оп. 2, спр. 1259, арк. 53-59, 64-65, 116.

⁹⁸ ДАЛО, ф. 2, оп. 2, спр. 1259, арк. 80-85.

⁹⁹ ДАЛО, ф. 2, оп. 2, спр. 1259, арк. 103-103 зв, 113.

¹⁰⁰ ДАЛО, ф. 2, оп. 2, спр. 1259, арк. 4-7, 10-10 зв. 24-30 зв.

¹⁰¹ ДАЛО, ф. 2, оп. 2, спр. 1259, арк. 86 зв.

¹⁰² ДАЛО, ф. 2, оп. 2, спр. 1259, арк. 2-2 зв, 3-3 зв.