Триста років тому в Утрехті було укладено низку мирних договорів, яка слідом за Вестфальским миром (1648) засвідчувала занепад Іспанії. Тож це сумна дата, хоч, можливо, так не здавалося тогочасним іспанцям, які пережили десятиліття громадянської війни за престолонаступництво між прибічниками австрійського ерцгерцога Карла та Філіпа Анжуйського, яке зробило цю війну континентальною. Коли всі опали із сил, гору взяв француз, але змушений був за це розплатитися — коштом Іспанії — зі справжнім переможцем, Англією, яка починала свою імперську експансію. Попри те, що Ґібралтар захопила англо-голландська ескадра від імені австрійського претендента на іспанський престол, Утрехтський мир передбачав, що іспанська корона відступає англійській «місто Ґібралтар, з його портом, оборонними спорудами та фортецями, без жодної територіальної юрисдикції», «без жодного наземного сполучення з прилеглою територією». «...В разі ухвалення подарувати, продати чи відчужити право власності на це місто, Англія насамперед Іспанії запропонує повернути його собі».
Жодної з тих умов англійці не виконали, вони зайняли половину перешийка, якого їм іспанці ніколи не відступали, збудували там летовище, заявляють претензії на пів бухти Альхесірас, розширюють площу Ґібралтару насипами та приїздять в Іспанію коли заманеться як мешканці Ґібралтару, які 300 років заробляли на життя контрабандою, а тепер вдалися до відмивання грошей. Усі військові зусилля відвоювати Ґібралтар були марними. Політичні — безрезультатними. Англія йшла вгору, Іспанія спускалася на дно.
Утім п'ятдесят років тому трапилась щаслива випадковість, чи радше диво. Це сталося тоді, коли англійці надали мешканцям Ґібралтару право на самовизначення, аби оминути норму договору, яка зобов'язувала їх надати Іспанії першій право вибору в разі, коли Велика Британія захоче позбутися Ґібралтару. То був майстерний хід — скористатися деколонізацією, аби зберегти свою колонію. Однак ООН заборонила англійцям це робити, і після дипломатичної битви, яка тривала чотири роки, 19 грудня 1967 р. Генеральна асамблея ООН схвалила резолюцію, яка звела нанівець хитрощі британців, засудила референдум про незалежність Ґібралтару й ухвалила, що Ґібралтар належить деколонізувати через переговори між іспанським та британським урядами з урахуванням принципу, що «будь-який намір, який частково або повністю руйнує національну єдність та територіальну цілісність країни, є несумісний з принципами та завданнями, викладеними у Статуті Організації Об'єднаних Націй». Тобто було визнано рацію Іспанії, оскільки за мешканцями Ґібралтару лише визнавали право на те, аби поважалися їх «інтереси», а не їх «бажання», як настійливо, але безуспішно наполягали англійці.
Однак та перемога ні до чого не привела. І не тому, що англійці, як і треба було сподіватися, укріпилися на своїх позиціях, а тому що іспанці, замість того, аби зробити те саме, заходилися вправляти свій улюблений вид спорту: почали між собою сваритися. Зачинились і знову відчинилися Ворота Ґібралтару, і відтоді кожний наш ступлений крок був кроком назад, а не вперед, кожен міністр закордонних справ провадив іншу політику щодо питання територіальної суперечки, і врешті-решт злощасний Моратінос визнав мешканців Ґібралтару стороною у переговорах і навіть особисто відвідав колонію, а це було формою її визнання. Такий собі різновид Realpolitik, тільки навпаки: прийняти нав'язану протилежною стороною дійсність замість того, аби змусити її прийняти нашу. Дякувати Богу, під той час ООН захищала наші інтереси краще, ніж наш уряд, і коли окрилені успіхом мешканці Ґібралтару прибули до штаб-квартири ООН з проханням викреслити їх зі списку колоній, їм відмовили і сказали залишатися колонією, доки не буде виконано резолюцію Генеральної асамблеї щодо цієї справи.
В таку, як нинішня, річницю, доречними є два питання. Чи не є анахронізмом наполягати на питанні Ґібралтару? Моя відповідь: ні. Справжнім анахронізмом є те, що колонії й далі існують. І коли на всіх континентах вони зникли, в Європі одна таки залишилася — на превелику ганьбу Європи та Іспанії. Друге питання: чи стане колись Ґібралтар іспанським? Це залежить від самих іспанців. Тому що Ґібралтар, попри всі його переваги, має два великі недоліки. Перший — це його географічне розміщення, адже йдеться про пустельну скелю, відросток Іспанії, який залежить від неї навіть в питанні питної води. Другий недолік — це «податковий рай», а світ оголосив війну податковим криївкам, які позбавляють уряди величезних ресурсів у розпал кризи, коли цінується кожен долар і кожне євро. На всіх великих чи малих міжнародних зустрічах тема ліквідації податкових криївок фіґурує в порядку денному, і кільце довкола них звужується. Найкрасномовнішим є те, що навіть Швейцарія частково скасувала банківську таємницю. Ніхто не знає цього краще за мешканців Ґібралтару, які намагаються спішно підписати податкові угоди з іншими країнами, однак їх дилема є важкою: якщо вони перестануть бути сховком для капіталів, незаконно вивезених з інших держав, то залишаться без одного зі своїх головних джерел прибутків. Та якщо там і далі кількість мешканців буде меншою, ніж число товариств, які провадять усякі темні оборудки, включно з торгівлею наркотиками та зброєю, Ґібралтар ризикує залишитися у чорному списку тих, до кого ставляться зі щораз більшою підозрою.
Утім в остаточному підсумку все залежатиме від того, чи зможемо ми, іспанці, піти на жертви, необхідні для того, аби повернути собі цю територію. Жертви, початком яких є план розвитку Ґібралтару, аби його мешканці не мусили залежати від контрабанди чи виконувати найважчу на Скелі роботу. Чи готові ми до цього? Не знаю. Новий міністр закордонних справ поклав край злощасному Тристоронньому форумові Моратіноса й пообіцяв виявити більшу непохитність. Однак оборонних дій замало. Англійці та мешканці Ґібралтару пнуться зі шкіри, усвідомлюючи, що на карту поставлено все. Тихою сапою вони продовжують наступ: добилися того, аби Ґібралтар включили в змагання УЕФА, а Європейська Унія виділила йому 10,5 млн. євро в межах Програми реґіонального розвитку. Відзначають Утрехтський мир, знову переслідуючи наші рибалькі судна. І вводять м'яч у гру, забиваючи нам голи.
Я хочу сказати, що через триста років після його ганебної здачі Ґібралтар залишається пробним каменем Іспанії як цілісної нації та сучасної держави. Тест ще не пройдено.
José María Carrascal
Gibraltar, pasado, presente, futuro
Джерело: АВС, 13.07.2013
Зреферувала Галина Грабовська
25.07.2013