І.

 

Тим mottom статті п. О. Лотоцького розпочинаю мою відповідь на основні закиди, які піднесли пп. О. Лотоцький і Ф. Слюсаренко проти "Галичан" зглядно західно-української территоріяльної ґрупи Всеукраїнської Національної Ради у своїх статтях "Ceterum censeo..." і "Брат на брата", поміщених в 5/7 числах "Волі". Вибираю те мотто тому, щоб попробувати, чи воно не буде для мене більш щасливе, чим було для статті "Брат на брата", в котру вкралися деякі сущі невірности при цитованню фактичного матеріялу з подій, які мали місце в Всеукраїнській Національній Раді. Вкралися ті невірности мабуть тому, що п. О. Лотоцький, не входячи в склад Виконавчого Комітету Ради, не все був безпосередним учасником тих подій, які мали місце у В.Н.Раді. Будучи представником "Галичан" в міжтерриторіяльних переговорах, які довели до основания В.Н.Ради, а відтак членом Презідії і Виконавчого Комітету Ради та головою західно-української территоріяльної ґрупи цеї Ради, попробую на підставі автопсії і записок з усіх нарад і засідань відтворити фактичний перебіг подій так як вони відбулися.

 

Тим, думаю, зроблю прислугу як широкому громадянству так і шан. авторам статей, "Брат на брата" і "Ceterum censeo..." Вірні преміси дадуть і вірні висновки, а тоді зможемо супокійно і дійсно "sine ira et studio" не лише належито оцінити фактичну ситуацію, яку створило основания В.Н.Ради, перебіг її діяльности і її розвязання, але також витягнути вірні висновки на будуче і найти спільну мову для розєднаного досі громадянства обох вітей нашого народу.

 

Тоді усунені будуть явні чи скриті боляки, що перешкаджують зрівноваженому оцінюванню самої річі, відпаде тенденційність в представлюванню подій, і ті всі колючки, які мають поцілити мнимого противника в заступстві річевих арґументів; не буде вибілювання власної діяльности а очорнювання діяльности другого, та устане бажання зложити вину за те, що сталось, на другого. Тоді зможе розвинутися широка безпристрасна дискусія, з якої вийде об'єктивна вина, що лежала в ріжниці політичних обставин, серед яких довелось жити обом поріжненим вітям нашого народу, в ріжниці політичних світів, в яких приходилось їм жити цілими віками через розмежування кордонами і випливаючих з цього наслідків, неоднородности політичного виховання, політичних метод діяльности, а навіть психольоґії і політичної етики. Тоді зможемо спільними силами усунути ті ріжниці, гоїти рани, та шукати і найти спільну, примінену до обставин життя політичну ідеольоґію, психольоґічну і методичну спільність оцінювання ситуацій, та спільність політичної мови і ділання.

 

II.

 

Як згадав я, послугуватися хочу у своїх виводах лише об'єктивно ствердженими фактами та обговорити сущі причини, для яких серед даних обставин В.Н.Рада перестала істнувати.

 

Ще перед появою статті "Брат на брата" вислав я до Хвальної Редакції статтю, в якій представив фактичні причини, для котрих ми "Галичане" виступили з Ради, а яка мала послужити за відповідь на есенціональний закид статті "Ceterum censeo..." будто би наша территоріяльна ґрупа не мала права з причини "неприємного інціденту з опублікованими копіями" з документів, підписаних п. ґен. Ґрековим і тов. "руйнувати Раду". Цій моїй статті даю приміщення ось тут, коли вона у "Волі" ще не появилась, та відповідаю одночасно на статтю як п. Ф. Слюсаренка так п. О. Лотоцького.

 

На вступі спростовую ті невірності фактичних тверджень статті "Брат на брата", які до неї закралися.

 

Передовсім незгідним з фактичним станом є твердження, будто би "заяву с.-с. на Виконавчому Комітеті" в справі висилки делєґації до Парижа "поставлено з ухвали Презідіума Ради в тім числі члена Презідіума Галичанина". Фактичний стан річі був, що "заявою" п. Макаренка в справі висилки цеї делєґації були "Галичане" ще більш заскочені, чим придніпрянські партії, бо з їх боку були про ту заяву упереджені голова Ради п. Сенатор Шелухін, один з видніщих членів партії с.-ф., соціялісти самостійники і ґен. Ґреків, які перед засіданням Виконавчого Комітету були "добре" поінформовані про намір і ціль поставлення цеї заяви про делєґацію. Натомість галицький член Презідіума, себ то я, в тій справі подібно як і в справі поїздки ґен. Ґрекова до Варшави і причин нескликування в тім часі Презідіума Ради не то не був льояльно поінформований зі сторони других членів Презідіума, але мусів хапатися надзвичайного способу інтерпеляцій на засіданнях В.К. з 17. і 24. лютого ц. р. (ґен. Ґреків виїхав з Відня дня 15. лютого ц. р.) Тими інтерпеляціями безуспішно добивався я інформації про причини, ціль і напрям виїзду ґен. Ґрекова з Відня і про причини нескликування засідань Презідіума, а за те дочекався враз з нашою территоріяльною ґрупою, що безпосередно по повороті ґен. Ґрекова до Відня на засіданню Виконавчого Комітету поставлено в крайно нельояльний спосіб внесення на негайне вислання делєґації до Парижа з запропопованням, без всякого порозуміння зі мною, також мене в кандидати членів цеї делєґації. Стверджую, що того ж самого дня (4. марта ц. р.) рано відбулося так довго безуспішно вимагане мною засідання Презідіума Ради і на нім ні п. сенатор Шелухін, ні п. ґен. Ґреків не згадали ні словом про уложений з пп. Макаренком і Кривецьким плян висилки делєґації до Парижа, який відтак тогож таки дня на засіданню Виконавчого Комітету з такою пристрастею і енерґією, гідною ліпшої справи, попірали і обороняли. Стверджую з повною рішучістю, що "заяви" с.-с. на Виконавчім Комітеті в тій справі не "поставлено з ухвали Презідіума Ради", чого також і це, що ця заява зглядно внесення поставлено було на Виконавчім Комітеті Ради "позачергово", перед порядком нарад, ухваленим рано Презідіумом Ради.

 

Дальше незгідним з дійсним станом річей є твердження, будто би щойно "після" уваг і осторог з боку наддніпрянських партій, ми, Галичане, прилучились до внеску на одкладення справи поїздки делєґації до Парижа. Навряд констатувати мушу, що по заяві п. Макаренка в тій справі всі речники придніпрянських партій з виїмком речника народної партії п. Жука заявилися спершу за висилкою делєґації і освідчили готовість голосувати за поставленим внесенням п. Макаренка, жадаючи лише належитого підготовання цеї делєґації. Щойно моя заява, що так я, як і вся наша территоріяльна ґрупа зістали заскочені внеском п. Макаренка, та що не лише наглість внеску, але потреба висилки делєґації не зістали належито узасаднені, а з цих причин ми, Галичане, стоїмо за відложенням цеї справи до слідуючого засідання, — та однодушне обстоювання при моїй заяві всіх инших галицьких членів Виконавчого Комітету, як також подібне становище п. Жука, спричинило, що до ухвалення внеску п. Макаренка не прийшло, та що згодженося на компромісовий внесок речника с.-ф. на віддання справи осібній комісії Виконавчого Комітету під розгляд. Це друга неточність і невірність статті "Брат на брата".

третя невірність, це твердження будто ми, Галичане, були за вибором п. ґен. Ґрекова на голову Ради, а доперва "після довгої передвиборчої боротьби, після кількаразових і кількагодинних нарад галицької секції удалося Наддніпрянцям вибороти, щоб ґен. Ґрекова вибрано було не на голову, а на товариша голови Презідіума В.Н.Р."

 

Згідно з фактичним станом річей стверджую, що ми, Галичане, відразу були противні вентильованій самостійниками пропозиції на вибір п. ґен. Ґрекова головою Ради, а згодилися лише на його містоголовство, — та що вся довга передвиборча боротьба і кількаразові і кількагодинні наради нашої территоріяльної ґрупи дотичили особи п. сенатора Шелухіна, котрого запропоновано на голову Ради, а котрого вибрали головою самі придніпрянські партії під загрозою п. ґен. Ґрекова, що не прийме містоголовства Ради, коли би вибрано головою не п. сен. Шелухіна, лиш п. Чижевського. Ми, Галичане, не знаючи ближче обох кандидатів, здержалися від голосования, віддаючи білі картки, та дали тим змогу самим Придніпрянцям рішити цю праву, щоб, як то було нами заявлено, не вмішуватися у внутрішні придніпрянські спори.

 

Подібно незгідним з фактичним станом річей є, будто би "з віденських галицьких кол виходила широка пропаґанда почетної опінії п. ґен. Ґрекова в галицькій пресі". Під загальниковим висловом "з віденських галицьких кол" зрозуміти би міг посторонній читач лише ті кола, що концентрувались чи то при нашій терріторіяльній ґрупі, чи Диктатурі. Відносно тих віденських кол мушу ствердити, що від них не то не виходила ця пропаґанда, але навряд вони поставили їй скорий кінець. Шановний автор статті "Брат на брата" має мабуть на думці ці віденські галицькі кола, котрі складаються з тих Галичан, що були або є на службі придніпрянського уряду, або вступили до партії с.-с. та симпатизували з пп. Грековими.

 

Слиж так є, то була би вказана більша точність вислову і ми були би дуже вдячні п. Лотоцькому, коли би він зволив вказати нам на джерело цеї широкої пропаґанди.

 

III.

 

По цих спростованнях приходжу до мерітум справи, в першу чергу до справи виступу з В.Н.Ради західно-української территоріяльної ґрупи.

 

Дуже помилковим є твердження статті "Ceterum censeo..." будто би причиною цього виступлення була відома акція п. ґен. Ґрекова і тов., а наша территоріяльна ґрупа супроти того, що "з одкриттям змови Катилини орґанізм Ради почав видужувати, не мала права руйнувати саму Раду" і казати реконвалєсцентові, — ти був хворий а тому мусиш вмерти".

 

Зате щасливо додумується шановний автор статті "Брат на брата", що ще перед відкриттям цеї змови Катилини зайшли події, які видали присуд на саму Раду. Вправді п. О. Лотоцький, опираючися на слухах, приписує це якомусь "наказови з гори", — до чого ще опісля поверну, — але все ж таки слідне у нього переконання, що не лише сама "змова Катилини", але щось більше спричинило виступ Галичан з В.Н.Ради.

 

Для Західної Территоріяльної Ґрупи причини нашого виступу з Ради назрівали від давна. Згадаю хочби лиш нескликування засідань Презідії Ради мимо моїх безпереривних інтерпеляцій, таємний побут ґен. Ґрекова в цьому як раз часі у Варшаві, невисилання резолюцій Ради з 12. лютого і меморіялу Вик. Комітету до держав Антанти, та недопускання видання відозви до народу, ухваленої повним збором Ради, — завзятий і упертий відтак напір всіх придн. партій (навіть народньої) на висилку делєґації до Парижа, хоч Галичане предложили безліч річевих арґументів, які у тій фазі діяльности Ради, в якій вона находилась, рішучо промовляли проти висилки цеї делєґації. А товаришила цьому цілковита бездіяльність і Презідії і Вик. Комітету Ради саме в справах найважніщих, а то не лише орґанічної діяльности Ради, про яку згадує п. Слюсаренко, але ще важніще в напрямі чинної громадянської діяльности Ради в обороні українського народу, котрого речником являтись мала Всеукр. Нац. Рада.

 

По ухваленню пленумом Ради проґрамових резолюцій з 12. лютого ц. р., до котрих дійшли ми довгим і тернистим шляхом безпереривних засідань і міжпартійних порозумінь та витратили на те аж 1½ місяця дорогого часу, енерґії і нервів, належало надіятись, що по тім яснім витиченню напрямків, яким мала піти практична діяльність Ради в користь українського народу, на всіх його державних терріторіях, розпочнеться послідовна, муравлина праця Презідії і Вик. Ком. Ради. А сталось навпаки. Знову прогайновано других 1½ місяця дорогого часу на безплідну і безуспішну боротьбу о виконання постанов Ради і в справі висилки делєґації до Парижа, мимо того, що наші галицькі речники поставили ряд внесків так в орґанізаційнім як і в політичнім напрямі, а ті внески або не були виконані, або до їх ухвалення не допущено. Згадаю лише про предложений на Презідії Ради а відтак на Вик. Ком. проєкт фінансового пляну, на внесення утворення Комітетів Ради по ріжних центрах Европи, розведення акції за приєднанням нових орґанізацій в склад Ради, скликання Комісій Ради для ухвалення доповнень і змін статута. Всі вони були ухвалені, але їх не виконано. Коли ще отсе невиконання орґанізаційних внесків до певної міри являлося лише шкодою для самої Ради, бо не посувався наперед її внутрішний орґанізаційний розвій і не приєднувались до неї широкі кола українського громадянства, — то те, що сталось з політичними иншими внесками, становило вже дійману кривду і шкоду для найширших мас українського народу. До ухвалення цих внесків прямо не допущено, хоч український народ вижидав з нетерпеливістю, коли то вже раз вийде Всеукраїнська Національна Рада з фази академічного усталювавня напрямків своєї діяльности, та по думці своїх постанов підійме, як найвища громадянська українська орґанізація, перед державами світа послідовну оборону його людських і народних прав. Всеукраїнське громадянство нетерплячо оглядалося на Всеукр. Нац. Раду, коли події світового значіння як мир в Ризі постановляли про долю українського народу. Наша народна мартирольоґія не лиш що не зменшувалась, але доходила до своїх вершин. Тяжкі страждання, які переживав український народ, кликали до Ради грімким голосом, щоб вона перед цілим світом виявила всю мартирольоґію українського народу, коли він сам цього робити не може.

 

І Галичане внесли спільно з народною придніпрянською партією наглі внесення в справі рижського договору і в справі екстермінаційної і кольонізаційної політики Польщі на західних українських землях, на Холмщині, Підлясю, Полісю, Західній Волині і Східній Галичині. Текст тих внесків, ухвалений повним збором Західно-Української Терріторіяльної Ґрупи, опублікований в ч. 19 "Українського Прапора" з дня 14. мая 1921.

 

І сталось з тими всіми наглими внесками те, чого не надіялись оптимісти серед нас, а що пророковано нам заздалегідь. Всі ті внесення стрінулися з явною опозицією речників всіх придніпрянських партій, з виїмком народної, і затрачено аж два засідання Вик. Комітету тільки на те, щоб вкінці ті внески не прийшли навіть під мериторичну дискусію. Це припечатало істнування Ради, а і сам шановний автор статті "Ceterum censeo" належав до тих речників, що промовляли проти наглости тих внесень, поставлених в обороні західних українських земель. Це, що "експозітура галицьких впливів на Придніпрянщині зрадила в самий безличний спосіб" нас Галичан, це лиш пітвердило переконання, яке з цих памятних двох засідань ми винесли, іменно, що в сучасний мент подавляюча більшість політичних ґруп Вел. України орієнтується на Польщу. Супроти того нам, Галичанам, не по дорозі координувати з Придніпрянщиною ні нашої державної, ні нашої національно-громадянської політики. Факт "зради" ґен. Ґрекова і тов. став нам відомий аж по недопущенню наших внесків в справі західних українських земель під мериторичні обради Вик. Ком. Ради.

 

IV.

 

В справі цеї "зради" п. ґен. Ґрекова і тов. приходиться при тім сконстатувати характеристичне явище. "Копії з копій" привозить з Тарнова один з виднійших членів партії с.-ф. з тим, що підписи на "посьвядченю" лєґалізовані у польськім посольстві, а французький ориґінал "деклярації" дав читати п. О. Андрієвський п. Липі в Тарнові та що ті "копії з копій" одержав гол. от. Петлюра від польського уряду. П. О. Лотоцький підносить, що "написана і скопіована у Відні деклярація не була подана на адресу і що в момент, коли в галицькій секції з такими горячковими пристрастями дебатувався безприкладно огидний підступ, було вже певно відомо, що вся справа пішла в повітря" і була оперетковим походом Мальбруґа та не могла мати більш траґічних, як у свого прототіпа, наслідків". І мимо, що все те вже тоді "було певно відомо", бачимо, що наші інформатори оголошують "копії з копій" у "Волі" і в той спосіб дістаються вони до публичного відома. Чому це поспішне оголошення? Тимчасом ми, Галичане, на думку п. О. Лотоцького "фахові режісери кульоарних сензацій, якими завше були львівські парляментарі" підступаємо до справи осторожно і хоч як заінтересовані в цій справі не попадаємо, "в дамську" нервозність, додержуємо "зимної крови", мовчимо, не оголошуємо тих документів у нашім "Українськім Прапорі", та робимо тим часом досліди, щоб провірити, чи "деклярація" була підписана і якого змісту вона була. П. ґен. Ґреків на засіданню Виконавчого Комітету не схотів заявитися, чи цю деклярацію підписав, чи її не підписав, але признав, що колиби в його сепаратній політичній акції вимагана була така деклярація з признанням справи Східної Галичини за внутрішну справу Польщі і з заявою "dessinteresment" в тій справі, то-би він таку деклярацію дав. Щойно тоді ми, Галичане, сконстатували "зраду" п. ґен. Ґрекова та оголосили це в друку. Супроти цього хиба ясним являється, що "польська часопись", яка "кпить собі тепер з галицьких політиків, кажучи, що вони роблять непотрібною польську пропаґанду", хибно заадресувала ті свої кпини в наш галицький бік, бо цю пропаґанду повели придніпрянські інформатори своїм оголошенням "копії з копій" у "Волі", що й підхопили сейчас ті, кому це було потрібне.

 

V.

 

"Єдиним вірним союзником тих ґруп, що заявили себе відомою політичною авантурою, союзником против ґруп наддніпрянських і союзником, що засліплений був ненавистю до придніпрянського державного центра особливо до голови Директорії Петлюри" являтись мала, на погляд п. О. Лотоцького, наша "галицька секція". Погляд наскрізь хибний. Ми, Галичане, за весь час істнування Ради відповідно до рода справ, які події у Раді або політична ситуація українського народу видвигали на порядок дня, координували нашу діяльність все з тими придніпрянськими партіями, котрих становище зближувалось до нашого становища. Ми в ріжних фазах діяльности Ради мали за союзників по черзі і на переміну всі придніпрянські партії, а в дійсний союз з ніякою з тих партій мине ввійшли. Ми змагали до створення певного бльоку партій, обєднаного тою самою проґрамою практичної політичної діяльности, ставляли в тім напрямі відповідні пропозиції, на жаль, однак для незвичайної розбіжности інтересів і поглядів між поодинокими придніпрянськими партіями, не могли склеїти такого бльоку, а з одною хочби і як великою партією не хотіли входити в союз та відбирати собі свободу рухів.

 

Вступивши до В.Н.Ради, ми дошукувались одної спільної з Придніпрянцями політичної лінії, яка перечеркувалаби все те, що в послідних літах була зроблено проти ідеї соборности і інтеґральности всіх етноґрафічно українських земель і територій. І у першій фазі діяльности В.Н.Ради бачили ми, що за усуненням українсько-польської лінії найбільше побивалися с.-с., п. ґен. Ґреків і нар. партія. Аж до ухвалення проґрамових резолюцій з 12 лютого с. р. так у своїх промовах як і у голосованнях додержувались вони раз наміченої лінії. Тому цілком природно тим ґрупам спеціяльно ми довіряли. Инші придніпрянські партії цілком явно обороняли лінію придніпрянського Уряду, а проречистий вислів цього дали на пленумі Ради їх речники пп. Лотоцький, Слюсаренко і инші. І хоч ті ґрупи стояли на иншій від нас політичній лінії, то ми з як найбільшою повагою і увагою до них ставилися і надіялися тактом, політичною вирозумілостю, незвязуванням себе якимись союзами, уважним дослухуваннямся до всіх думок, "уваг і осторог" з їх сторони та силою річевих наших арґументів довести вкінці до так бажаної нами координації з усіма а що найменше з більшістю придніпрянських партій. Це що ми часто голосували з с.-с., це не доказ нашого союза з цею партією, бо подібно часто голосували ми з нар. партією а також з иншими придніпрянськими партіями. Це, що ми вирішили справу "ґрупи Мацюка" в користь офіціяльної партії с.-с., також ніякий арґумент, бо ми в цій справі оборонювали громадянський прінціп невмішування инших партій у внутрішні справи другої партії і боронили постанов статута Ради, що щойно тоді можна говорити о політичній ґрупі, коли вона зорґанізувалась, а тимчасом сам п. Мацюк на пленумі Ради признав, що його ґрупа не зорґанізувалася в спосіб вимаганий статутом і складаєсь всього з 3 чоловіка. Не може також бути доказом якогось нашого союза з с.-с., інкримінований п. О. Андрієвському на пленумі Ради закид переговорів з польським Урядом в імени Ради. Поминаючи те, що п. О. Андрієвський вже давно виступив з партії с.-с., отже не дасться з цього констуовати доказу попирания партії с.-с., ствердити мушу, що вістка про ті переговори ще більш заворушила нами, чим Придніпрянцями і наші речники на пленумі Ради заявились за негайним розслідженням цеї справи, а пленум Ради з причини неможности переведення слідства на місці передав цю справу Презідіумові Ради до полагоди. Нескликування Презідіума Ради мимо моїх інтерпеляцій на Виконавчім Комітеті, проволікло справу, а тим часом наступило в дні 14. марта с. р. підписання відомої "деклярації". Весь цей закид повинен був бути адресований на адресу "Придніпрянця правника", що був головою В.Н.Ради і причисляєть ся до партії п. О. Лотоцького.

 

Ніколи не були ми засліплені ненавистю до придніпрянського державного центра, ні до яких небудь осіб, лиш поборювали послідовно українсько-польську лінію. Ми посередно навіть охоронили придніпрянський державний центр і саму суверенність У.Н.Р., спротивившися висилці делєґації до Парижа, де приготовлялася авантура з провізоричним українським правительством і де мали їхати також автори "деклярації", що до яких заходили побоювання, що в поборюванню гол. от. Петлюри і його правительства буде їм рівнодушна "преємственність" влади. Ми нищили українсько-польську концепцію, поборювали той придніпрянський уряд, що на ню пійшов, але поборювали лише академічно, пильна глядячи, щоб чинно не вмішатися і не бути вмішаним у внутрішні придніпрянські державні справи і спори. Добитися ми хотіли духового перевороту в напрямі переміни тої політичної концепції, яка, на нашу думку, в однаковій мірі була шкідлива так для Галичини як для Придніпрянщини. Ми вірили, що коли цей духовий переворот довершиться, самі придніпрянські партії знайдуть способи зліквідувати цю концепцію, та утворити з нами спільну політичну лінію. Ухвалення резолюції з 12 лютого ц. р. подавали надію, що так станеться. Дальші події показали, що ми помилялися. Приїзди пп. міністрів з придніпрянського державного центра до Відня, хоч не довели до наміреної ліквідації Ради, але скріпили ті елєменти у придніпрянських партій, які стояли на польсько-українській лінії. І сталось те, що припечатало відтак істнування Ради. Резолюції, які були лише практичним розвиненням резолюцій Ради з 12 лютого ц. р. в справі західних українських земель, стрінулися з опозицією всіх придніпрянських ґруп крім одної. Не підношу цего приїзду міністрів на те, щоб зробити так, як це зробив що до нас, Галичан, п. О. Лотоцький і добачитися в тім якогось "наказу з гори". Дуже, а дуже я далекий від того. Мабудь обєктивні дані, які одержали придніпрянські партії від пп. міністрів і дальші стислі взаємини з придніпрянським державним центром, та подана ним "державна рація" спонукали придніпрянські партії до їх становища. І дуже інтересно булоби для нас пізнати цю державну рацію, що наказала держатись польсько-української лінії навіть в хвилі, коли рижськими договорами Польща зрадила придніпрянський державний центр і ті політичні кола (як Рада Республики і придніпрянська секція В.Н.Ради), які з тим центром координували. Може тоді зрозумілим булоби для нас держаннєся цеї лінії, коли вона до самого кінця несла за собою затрату західних українських земель. Це прояснитиби могло ситуацію і вияснялоби з політичного боку хоча трохи також "зраду" п. ґен. Ґрекова і тов.

 

VI.

 

Тим приходжу до кінця моєї відповіди, яку закінчу опрокиненням закиду п. Ф. Слюсаренка, що ми, Галичане, "не стояли на прінціпах громадянства", бо — мовляв — в них "напр. відживала і завмирала громадянська активність в звязку з приїздами до Відня або одїздами високих персон галицького уряду, або в звязку з отриманням важних вісток од тих урядових персон". З цим закидом негромадянськости Галичан лучиться закид п. О. Лотоцького, що "усі горобці цьвірінькали, що з гори дано наказ вийти з Ради Галичанам і тим (після умов статута) її припинити, а технічно це не трудно було виконати з огляду на те, що членами В.Н.Р. від галицької теріторії були майже виключно урядовці Диктатури". Не туди дорога для конструовання мнимої нашої вини. Вже піднесений мною примір з приїздами придніпрянських міністрів до Відня і факт дуже стислих, впрочім цілком природних, взаємин придніпрянської секції з тарнівським державним центром, придніпрянським посольством і спеціяльно уповноваженими у Відні, повинен би був наказувати обом шановним авторам статей "Ceterum сenseo" і "Брат на брата" бути осторожними в арґументації. Ми, Галичане, стислими взаєминами Придніпрянців з їх державним політичним світом раділи, хоч політики цього центра явно не одобрювали. Побіч впливу, який могла собі здобути на офіціяльні придніпрянські кола придніпрянська секція нашої громадянської всеукраїнської орґанізації, були ці взаємини ознакою, що парляментаризм здобуває собі горожанство і стає на місце "отаманії уосоюзненої з гуртковим конспіративизмом невідвічальних ґруп, підпираючих п. отамана". Ми раділи, що здвигається здоровий парляментаризм, який наказує кождому навіть громадянському політичниму орґанови, почуваючому на собі відвічальність хоч би лише перед партіями і політичними ґрупами, щоби у всяких своїх політичних кроках, які хоч би лише пoceредно дотичили державницьких питань, не пійти перед чужим світом в розріз з держаною рацією", не пошкодити державній політиці і скоординувати, коли це можливо, свою практичну політику з державною політикою. Окажеться, що така координація неможлива, бо сам уряд пійшов в розріз з державною рацією і ділає на шкоду державі або своєю політикою, або своїми політичними концепціями, тоді державна парляментарна установа поборює даний уряд і відповідно до форми правління або установляв инший уряд, або так довго бореться, поки не дібється установлення такого уряду, який відповідавби тій політичній лінії, яку державний парлямент намітив. З громадянською політичною установою мається річ інакше, але лише що до метод поборювання уряду. Вона бореться постановами, заявами протестами, вічами, зборами, пресою і т. п. та в цей спосіб впливає на уряд, і його політику та на державний парлямент. Публичною опінією вбиває шкідливий уряд. Чи ж для можности оцінки мудрости чи немудрости політики державного центра, не потреба знати, що той уряд чи державний центр думає? Цеж необхідне. У нашій державній мізерії, де оба державні центри поза своїми теріторіями і весь апарат нескомплікований, найкоротша і найлекша дорога добитись всіх потрібних інформацій і поглядів уряду впрост у джерела. І так ми, Галичане, і так пп. Придніпрянці робили, дослухувались пильно і уважно до інформацій і поглядів своїх урядів і повинні були кликати у сумнівних чи спірних справах представників своїх урядів на спільні наради, щоб по змозі дійти до спільних висновків, але заразом повинні були мати також свою власну думку, відвагу власного переконання і свобідного рішання. І ми, Галичане, те все сповнили і те все мали. Наша "галицька секція" мала і свою власну думку і відвагу власного переконання і свобідного рішання. "Отаманії" в нас як не було, так і не буде. Громадянські прінціпи в нас так вкорінені і то так у тих, що поза владою, як у тих, що при владі або під нею, що ніхто з них не зваживбися безкарно їх нарушувати. І ствердити можу, що хоч в нашій західно-українській територіяльній ґрупі "були майже виключно урядовці Диктатури", були ріжниці поглядів, то так важливий крок як виступ з В.Н.Ради порішили ми одноголосно і "зруйнували" — хоч з дуже тяжким серцем — цю першу всеукраїнську громадянську установу з свобідного нашого переконання, а не з "наказу з гори". Зруйнували ми її тоді, коли наглядно побачили, що обєктивні обставини в сучасний мент цього від нас вимагали.

 

Кінчу тим побажанням, яке висловив я на вступі, щоб обєктивні політичні обставини і те все, що назвав я "обєктивною виною" нашого розєднання — ті всі ріжниці між нами, національні пороки і хиби, — щоб те все найшло зріле, неодносторонне освітлення і щоби на цю тему розвинулася річева, безпристрасна дискусія.

 

[Воля, 04. 06. 1921]

 

11.06.1921

До теми