Ніхто не каже, що це речі співмірні. Але деяка типологічна подібність є. Точніше, психологічна. Бо концтабір – це не лише фізичні страждання, не лише голод, холод, виснажлива праця й безкінечні тілесні тортури. Це – ще й безпросвітний душевний стан, для якого віденський психіатр, невролог і засновник логотерапії Віктор Франкл на основі особистого концтабірного досвіду знайшов точну діагностичну формулу: екзистенційний вакуум.
Хай там як, а людина, – довів до нашого відома Зиґмунд Фройд, – передусім прагне насолоди. Хай там як, – заперечив Альфред Адлер, – а людина передусім прагне влади. Еге ж, – згадуючи все пережите і спостережене в Терезієнштадті, Аушвіці й Дахау, – погодився Віктор Франкл, – але влади і насолоди так само прагне й перша стрічна тварина, тоді як людина, щоб почуватися людиною, мусить бачити у своєму існуванні якийсь вищий від тваринного сенс.
Звідси й вигаданий ним термін «логотерапія», або ж «сенсолікування». Воля до сенсу дає нам сили на неймовірні звершення, але вона ж – у разі цілковитої фрустрації – може призвести людину до самогубства чи принаймні до пасивної згоди на те, щоб її знищили. Франкл часто повторював слідом за Ніцше, що той, хто знає, навіщо жити, здатен витримати майже будь-яке як. А це водночас означає, що той, хто більше не знає, навіщо йому далі жити, не здатен витримати майже нічого.
Ясно, що сенси, якими людина наповнює власне життя, бувають найрізноманітнішими, але якщо йдеться про бодай мінімально осмислене планування своїх дій, то його необхідною умовою є врахування особливостей двох фундаментальних категорій нашого розуму – часу і простору. Нормальною особливістю простору є його теоретична безмежність. Нормальною особливістю часу є, навпаки, його практична обмеженість. Задля досягнення сенсовної в моїх очах мети я можу планувати які завгодно просторові переміщення, але мушу приблизно орієнтуватися, скільки часу мені на це знадобиться.
Концтабір зводить нанівець саму ідею такого планування: однією з його найнестерпніших для людської психіки аномалій є обертання усталених уявлень про час і простір на протилежні. Ще вчора відносно вільні у пересуванні люди раптом опиняються на обнесеній стовпами і дротом території, виходити за межі якої їм суворо забороняють, скасовуючи при цьому визначеність звичних одиниць вимірювання часу. Час у концтаборі просто втрачає значення: ніхто не знає, кому, як довго і на що конкретно доведеться чекати. День? Місяць? Рік? П’ять? І все це – на тлі постійного страху захворіти, оскільки хвороба означає селекцію і загрожує смертю.
Коротше, я зовсім не стверджую, ніби об’єктивно наші страждання на ковідному карантині порівнювані зі стражданнями в’язнів концтаборів. А проте зауважений Франклом симптом – тобто зумовлений руйнуванням просторово-часового ладу екзистенційний вакуум, у якому анемічним цвітом розквітає апатія, – очевидний сьогодні у надто багатьох із нас. Зрештою, позбавлена сенсу матерія нічого, крім нудоти, в людині й не повинна викликати: про це ще екзистенціаліст Сартр попереджав.
Що в такій ситуації радив робити Франкл? Те, що й мав би радити логотерапевт: намагатися за всяку ціну відшукати сенс. Відшукати його попри все погане, всупереч усьому поганому і навіть у самому всьому поганому. Якщо ми не в стані змінити дійсність, значить, слід змінити своє ставлення до неї. Якщо наша дійсність – це винятково хвороби і смерть, значить, слід шукати сенс у хворобах і смерті.
Добре звучить, тільки річ у тім, що Франкл був людиною релігійною. Тому цілком для себе логічно наводив приклад піддослідних тварин, які не усвідомлюють сенсу ставлених на них експериментів, а однак своїми жертвами приносять користь людям. Після чого, звертаючись до пацієнтів, прозоро натякав, що й люди можуть виконувати подібну функцію стосовно вищої за них реальності: «Хіба не можливо, що існує інший вимір, у якому питання щодо остаточного сенсу людських страждань знайде відповідь?». Мабуть, можливо. Але чи нинішнє секуляризоване людство потрафить переконливо відповісти собі, навіщо йому потрібна пандемія ковіду?
Гаразд, це було про серйозне, а зараз буде трохи про Україну. Принизливо почуватися безсилим перед якимсь дурнуватим вірусом. Паскудно через якийсь дурнуватий вірус утратити право подорожувати світом. Але це би ще пів біди. Біда ж – це безвилазно застрягнути на невизначений термін не деінде, а саме в кордонах країни, яка вже й до того була охоплена безглуздішою за всі відкриті й невідкриті віруси зеленою пошестю. Апропо, в медицині таке комбіноване вірусно-бактеріальне зараження називається суперінфекцією.
І ось тут проблема сенсу постає у всій своїй незбагненній для розуму абсурдності. Я засуджую, але розумію виборців, які мріють, щоб Америка знову стала великою, і тому голосують за Трампа. Я ненавиджу, але розумію виборців, які хочуть, щоб їх усі боялися, і тому голосують за Путіна. Я зневажаю, але розумію виборців, які обмінюють свободу й гідність на смачну «молочку» й рівні дороги, і тому голосують за Лукашенка. Але зрозуміти, з якою метою народонаселення України проголосувало за самозакохане уособлення тотального нонсенсу, я неспроможний – і край. Зеленський і вся та його колонія мікроорганізмів, яка тепер хаотично обліпила педалі й важелі нашої розбалансованої державної машини і пожирає кволенькі паростки громадянського суспільства, – вони прийшли до влади, щоби що? Якої форми і якого змісту вони збираються надати інфікованій ними країні?
Як міг би сказати якийсь Псевдо-Конфуцій, важко вловити невловиме, особливо там, де його немає. Як тисячі разів пересвідчувався на практиці Віктор Франкл, відсутність волі до сенсу сигналізує про втрату волі до життя. З американською, європейською чи Божою поміччю коронавірус раніше чи пізніше вгамується. Натомість країні, враженій синдромом безсенсовності власного існування, раніше чи пізніше не допоможе ніщо.
07.06.2021