Ця тема належить до тих, які, кажуть, краще не чіпати. Але її, як львівську водогінну систему, час від часу прориває. Навіть людям дуже освіченим, високодуховним, толерантним і виваженим деколи буває несила цю тему замовчати, як це сталося пару років тому з міністром культури Євгеном Нищуком, якого насправді прорвало: «Коли ми говоримо про генетику, то на Запоріжжі, на Донбасі – немає там ніякої генетики, це ж міста завезені, Черкаси – славетний гетьманський, Шевченків край, саме місто Черкаси – наполовину завезене!» Одразу Нищукові влетіло «за ксенофобію» по повній програмі, і він вибачався, але, як кажуть, слово – не горобець. «Завезені» – ось термін, який напрочуд точно й стисло окреслює знищення української генетики і всього українського зайшлим азійським елементом.
І ось зовсім нещодавно знову прорвало, та ще й як! Секретар РНБО Олексій Данилов зробив дуже екстравагантну заяву – яку російські ЗМІ, звичайно ж, охрестили «ксенофобською», – про те, що після звільнення від окупації Криму ті, хто туди приїхали з Росії після 2014 року (а їх там уже від п’ятисот тисяч до мільйона), будуть депортовані назад додому. Ми вже знаємо, що до заяв «слуг» треба ставитись доволі скептично, і цікаво, де буде Данилов після звільнення Криму, утім така заява з вуст високопосадовця все ж знакова і викликає дуже позитивні емоції. Одразу перед очима виникають світлини 1945 року, коли з Судетів видворяли німців до рідного фатерлянду і чехи на їхніх спинах і валізах малювали крейдою нацистську свастику. Отож, за логікою, «завезені» мають бути конче «депортовані».
Помріємо, що таке колись станеться насправді і у нас. Станеться в Криму. А що ж на Донбасі? Туди наразі з Росії приїхали лише «відпускники» заробляти гроші на крові українських захисників, і ця випалена земля, на відміну від Криму, вкрай неприваблива для будь-якого росіянина. Усі ці декілька тисяч окупантів, звичайно ж, повернуться назад до Росії. Але на Донбасі вже роздано нашим громадянам понад пів мільйона російських паспортів, і там явно готують його анексію (на що, до речі, чомусь мало звертають увагу наші аналітики: директорка «Раша Тудей» Маргарита Симоньян заволала в Донецьку: «Матушка-Расія, забірі Дамбас дамой!»; виходячи з того, що такі заяви в Росії просто так не робляться, там навіть пчихнути чи перднути ніхто не посміє без «висачяйшива блаґавалєнія», то справа анексії Донбасу Росією вже вирішена).
Кажуть, що історія повторюється одного разу у вигляді трагедії, іншого – у вигляді фарсу, ще іншого – ще чогось. І ця сама історія свідчить, що Росія у часи СРСР ті землі, які хапнула від 1939 до 1945 року, утримувала не більше як 50 років. 1991 року довелося повертати і країни Балтії, і українські землі, і ще багато чого іншого. Так, безсумнівно, станеться і через максимум 40-50 років, а можливо, й набагато раніше. Тоді постане питання, що насправді робити з тими «панаєхавшимі» в Криму і з тими колишніми українськими громадянами в Криму і на Донбасі, які, викинувши до смітника українські паспорти, отримали російські.
Ні для кого не секрет, що це здебільшого етнічні росіяни, які свято переконані, що 1991 року їх «оторвали от родной матери России и отдали вокзальной проститутке Украине». Їх є в нас до біса і на неокупованих територіях, це вони цьогоріч 9 травня в Одесі скандували: «Дамбас, ми с табой!» І яке ставлення до них має бути українців? Чи варто дорікати їм за зраду? Навряд чи. Уявімо собі трохи фантастичну картину, що у відсталій слабкій тоталітарній Росії українці, які проживають компактно на Кубані, на Зеленому Клині, на інших російських теренах, раптом захотіли приєднатися до процвітаючої європейської України, де гарне життя і в рази вищі зарплати і пенсії. Невже б ми цього не вітали і не допомагали їм усіляко повернутися до свого рідного українського дому, звісно ж, разом із територіями?
То чого ж ми хочемо від росіян? Точно ж те саме сталося 2014 року. Росіяни Криму і Донбасу захотіли з демократичної, але бідної України разом із територіями (разом з чемоданом і вокзалом) чкурнути до авторитарної, але, на їхню думку, заможнішої Росії, де зарплати і пенсії в 2-3 рази вищі, аніж в Україні. Та їм і демократія наша була не потрібна, їм до душі ближче тоталітаризм і цар-батюшка. Але хто б сумнівався, будь усе навпаки, і зарплати й пенсії в Україні були б удвічі-утричі більші, аніж в Росії, жоден «ввічливий зелений чоловічок» не з’явився б ані у Криму, ані на Донбасі, а якщо б з’явився, то його би виперли звідтам миттєво. Але сталося, як сталося…
То що ж ми від цих росіян хочемо, що з них візьмеш, окрім аналізу? Насправді їх не варто ані напоумлювати, ані дорікати їм, їх треба буде просто депортувати (де-пор-ту-ва-ти!), коли випаде слушна для України історична нагода, депортувати точнісінько так само, як були по Другій світовій війні депортовані німці з Судетів, та не лише з Судетів, а й зі Східної Пруссії, Померанії, Сілезії, з тих земель, де вони жили віками. Загалом витурили 13 мільйонів мирних німців, які нікого не вбивали, не грабували, не ґвалтували, витурили разом із жінками, немовлятами, немічними старими людьми – по 70 кілограмів пожитків на кожного – в товарні вагони – і марш нах фатерлянд. До речі, декілька тисяч їх у дорозі загинуло. Це було жорстоко? Так. Але це була не тільки помста, а й нагальна історична вимога, аби в майбутньому не було для німців прецеденту «розірваного народу».
Показово, що промова Гітлера в райхстазі з приводу аншлюсу Чехословаччини і промова Путіна з приводу анексії Криму – майже близнюки, бо головний лейтмотив і там, і там – «розірваний, роз’єднаний, розділений народ», який треба об’єднати. І коли Україні випаде така щаслива історична нагода, то вона, безсумнівно, зробить Росії величезну послугу, аби росіяни ніколи більше не були «розірваним народом», бо дуже кепсько бути «розірваним народом», зробить це для того, аби не було більше у нашої північної сусідки підстав «визволяти» своїх громадян на території іншої держави, коли раптом історичний маятник відхилиться в інший бік.
Усі біди України від XVII століття і донині ґрунтувалися і ґрунтуються на близькості до Росії і на її повзучій демографічній «дифузії» в бік України. Але якщо від 1654 року до 1917-го до України переселилося лише близько двох мільйонів росіян, то від «Великого Жовтня» до 1991 року їх тут вже було понад вісім мільйонів, і власне за часів СРСР Україні було завдано непоправних ментальних збитків. Наслідком цього «завезення» стало те, що огидний російський варіант так званого соціалізму майже тотально вразив Україну. В Росії цей нелюдський соціалізм органічно прижився завдяки традиційній російській общині, для українського ж селянина-одноосібника, чи, якщо хочете, куркуля, ця аморальність, накинута з північного сходу, була неприйнятна, тому Сталін і знищив мільйони українських куркулів. До 1917 року у Київській, Полтавській, Чернігівській, Катеринославській губерніях етнічні українці становили понад 90% від усього населення, подекуди до 98%, а в Харківській разом зі суміжними частинами Курської і Воронезької губерній було 70-80% українців!
Якщо б цей демографічний спадок царської Росії залишився до наших днів, ми б уже давно були процвітаючою європейською державою, членом НАТО і ЄС. І жодні шарікови не пхалися б на нашу територію, як не наважувалися вони 2014 року пхатися північніше Рубіжного і Сєверодонецька, де мешкає більшість українців, щоправда, вже не тих, що сто років тому, вже добряче русифікованих і деморалізованих, але все ж українців.
І що найтрагічніше – це те, що решта українців, які залишилися після російського геноциду, вкупі і з Західною Україною, на сьогодні теж уражені, хто більше, хто менше, цією накинутої з півночі ментальністю. Решта вцілілих після Голодоморів люмпенів виплекали ту цинічну та шахрайську систему управління нашою державою – неофеодалізм і той злочинний тип політиків, які сьогодні правлять Україною. Тому не дарма дехто слушно зауважує, що наша фантастична корупція страшніша від Путіна, але в тому то й річ, що саме вона і є наслідком того руского міра, який інфікував ментальність українців!
Утім зі своїми, українцями, ми якось розберемося, якось за вуха затягнемо їх до Європи, якось розбудимо в них їхню європейськість, а от що робити з тими «завезеними» після 2014 року і (найцікавіше!) з нащадками «завезених» після 1917, 1939, 1945 років? З першими ніби усе зрозуміло, а з другими? На жаль, не пригадую, хто з українських діячів царської епохи дуже слушно висловився, що між українськими селами Слобожанщини і впритул до них розташованими російськими деревнями «наче відрізано» – у розумінні мови, ментальності, побутової культури. Цивілізаційний стик між двома кардинально різними світами прорвало в радянські часи. Утім бажаної конвергенції не сталося, але якщо в радянські часи якось із примусу вживалися «два братні народи», то в критичних історичних ситуаціях, коли питання стає руба, кожен тягне у свій бік, і події в Криму і на Донбасі яскраво продемонстрували, що скільки вовка не годуй, він не лише до лісу дивиться, а й тебе самого до того лісу затягне. Можливо, на черзі Маріуполь, Харків, Одеса, Запоріжжя..? Хто знає…
Путін зробив для українців неоціненно важливу річ, власне те, що змусило молоду поетку Анастасію Дмитрук проголосити сакральне і сакраментальне «никогда мы не будем братьями», яке дорівнює вже не «наче відрізано», а просто «відрізано». Меседжі і дії Росії стосовно України від 2014 року ясні як день: ми з вами одвічно ворожі народи, несумісні світоглядно, пожили трохи в мирі, і доста, будемо вас вбивати і захоплювати ваші землі, доки вистачить зброї і світової кон’юнктури на ці злочини, це війна не на життя, а на смерть. Тобто Путін і його камарилья підтвердили ідеї найнавіженіших українських націоналістів, які на кожному кроці волали про ворожість росіян у стосунку до українців і попереджали про неминучу агресію Росії проти України. Але хто ж їх тоді слухав і хто ж їм тоді вірив? А дарма.
Чим закінчиться сучасна російсько-українська війна, якими жертвами вона ще обернеться, ніхто не знає, але закінчиться вона неодмінно, як і усі війни у світі, і Російська імперія, яка вже двічі (1917 і 1991) розпадалася, неминуче розпадеться і втретє, іншого шляху для імперій немає, тим більше, для такої нещасної і кволої імперії, як сучасна Росія. І тоді конче треба буде нарешті вирішити проблему «завезених». Не для того, аби їм помститися, Боже борони, а лише для того, щоб не повторилися ці жахіття, коли «розірваний народ» хоче склеїтися докупи.
Звичайно, є частина етнічних росіян в Україні, які є не меншими патріотами нашої країни, аніж етнічні українці, а деколи навіть і більшими. З ними все зрозуміло, але основна частина «завезених» росіян та їхніх нащадків, для яких батьківщиною залишається Росія, має бути конче депортована до рідного фатерлянду, бо без цього в майбутньому Україну неодмінно знову рватимуть шматками, не даючи дихати, жити і будувати щасливе життя у власному домі. «Завезені» мають бути «вивезені», культурно, цивілізовано, і, найголовніше, що не треба з цього робити великих трагедій. Якщо людина ненавидить країну, в якій живе, і обожнює іншу країну, то вивезення людини до цієї країни має бути для неї великим щастям. Тож зробимо нарешті цих людей щасливими.
Виходячи з усього цього, випливає запитання, чи не занадто далеко ми зазираємо в майбутнє і квапимося поперед батька в пекло? Вочевидь, що ні. Бо якщо б 1991 року українці не раділи надміру, що Незалежність їм впала з неба, а усвідомили, що такі речі з неба не падають, і, маючи такого сусіда, мудро б зазирали в історію наперед, то вдалося б уникнути усіх тих негараздів і трагедій, які ми пережили за останні тридцять років.
01.06.2021