Двa переломові акти в історії гетьманства.

 

(квітень 1657 — травень 1933)

 

Втілення Ідейного Маєстату Нації в реальну, пануючу в Україні Гетьманську династію — доконали дві найдзвичайніші індивідуальности старого і відновленого в 1918 році Гетьманства, Богдан Хмельницький і Павло Скаропадський.

 

Одначе саме розуміння ваги дідичного Гетьманства, його сили й авторитету, значіння переходу булави — влади з батька на сина й його нащадків, позначилося в боротьбі Української Нації не тільки двома державницькими актами творців Української Держави — Гетьмана Богдана, двигуна Великої Української Революції 1648 року, та Гетьмана Павла, творця Квітневого міфу 1918 року, що воскресив і викресав "вогонь святий" призабутої гетьманської традиції.

 

Ідея Української Трудової Монархії в формі дідичного гетьманства пливе в крові й лежить в кості державно-творчих поколінь від ряду століть. Коріння цієї ідеї сягають світлих часів Володимира Великого. Це ж він перший усунув автономних князів і настановив на їх місце своїх синів.

 

Ідея Верховного Маєстату Нації в особі дідичного законного Гетьмана нуртує в душах широких українських мас. Вона тільки приспана й придавлена рядом століть чужинецького поневолення та звихнена зразками "спасаючих" націю кличів; що ввели хаос у шуканні "кращих" шляхів і кандидатів. Почуття цієї ідеї живе і діє при кожній спробі творення самостiйногo життя. Вона підсвідомо прокидається, але не завершились, гине в морі хаосу й загальної руїни.

 

Прояви завершення ідеї дідичности позначилися за І.Самойловича й Розумовського. 1757 року провідна українська верства сама домагається дідичности для роду Розумовських, а ще перед тим, Михайло Скоропадський загально вважається кандидатом на Гетьмана не тільки ізза його особистих заслуг, але й тому, що він був близько споріднений з правлячим уже на Україні Гетьманським родом Скоропадських. А вже дуже яскравим доказом живучости цієї ідеї — це 1918-ий рік, коли сіль української землі, хлібороби-державники покликали на чоло своєї Батьківщини Гетьманського Нащадка — Павла Скоропадського, хоч висовувалося й інших кандидатів.

 

Суть втілення цієї ідеї дуже добре зрозумів Богдан Хмельницький. За час довголітньої боротьби він переконався що тривкість Української Держави, здобутої його надлюдськими зусиллями й кровю найкращих синів України, зможе закріпити тільки переданням булави — влади свойому синові Юрієві. Цим бажав старий Хмельницький нерозривно звязати свою славу й десятилітні осяги крівавого змагання з іменем сина, який відзеркалював би силу й авторитет свойого "Богом даного" Батька.

 

Це диктував досвід його напруги, невпинної борні за кожний відтінок державного фронту, почуття відповідальности й кермування державою, а не "забавою в революцію".

 

Зреалізуванням своїх "шаленних дум" Хмельницький бажав положити край боротьбі за гетьманську булаву, предбачаючи її наслідки: служба цареві й королеві, ослаблення та скомпромітовання Маєстату Нації запроданством виборних гетьманів та смерть Української Держави. І тому Хмельницький вже 1651 року, як підготову до заведення дідичности в гетьманстві, урочистим актом у Чигирині настановив 11-літнього сина Юрія спадкоємцем титулу Самодержавця Козацько-Української Держави.

 

Коли ж спрямоване вістря заключеного московсько-польського союзу проти України почало ускладнювати положення Української Держави, тоді старий Гетьман ще більше був стурбований долею України, бо й фізично почав підупадати. З весною 1657 року Хмельницький, підупадаючи щораз більше на силах, і передбачаючи збройну розправу між Москвою й Україною, постановив перевести в дійсність свої династичні плани. Це мало дати Україні внутрішнє скріплення і відпорність ворогові.

 

В місяці квітні 1657 року Гетьман Хмельницький скликав у тій цілі Раду Старшин Війська Загорожського до Чигирина, на якій урочисто офіційним актом висловив свою волю: 16-ти літнього сина Юрія проголосив Переємцем гетьманської булави та своїм Наслідником — Гетьманом Української держави.

 

День проголошення Монархії в формі дідичного Гетьманства був для того Володаря таким же днем щастя і віри в могутню майбутність України, як день його тріюмфального вїзду до Золотоверхого. Вїзд Хмельницького до столиці — це був символ побіди над ворогом і створення Держави, — введення династичного принципу мало стати символом непереможности й вічного істнування Української Гетьманської Держави.

 

І вся Україна так зрозуміла.

 

На заміти Гетьмана Богдана, що Юрій "молодий розум має" народня дума положила в уста мас відповідь:

 

"Будем ми старих людей біля його держати,

Будуть вони його научати,

Будуть його добре поважати,

Тебе, батька нашого, Гетьмана споминати.

Дай, Боже, за Гетьмана молодого жити, як за старого".

 

Саму вістку про іменування Юрія Гетьманом, Наслідником його прославленого Батька, весь народ приняв словами найбільшої радости й одушевлення: "Нехай тая слава буде, що Хмельницький Гетьман".

 

Дійсно, втілення верховного маєстату Нації в сина Володаря-Гетьмана, поважаного цілим українським народом, було для кожного українця зрозумілим, дійсним і незамінним продовженням величі й слави Української Нації. В цьому народ бачив здійснення його туги за постійним Володарем, а не виборним "чорними радами" отаманчиком.

 

Другого акту, по Богданові Хмельницькому, як наказу й історії і заповіту предківського доконав Гетьман Усієї України Павло Скоропадський.

 

16 травня 1933 року, в день шестидесятиліття свого народження, Гетьман Павло урочистою заявою надав Гетьманичеві Данилові права до гетьманської булави й звязані з нею обовязки:

 

"Після мене Провід нашого Діла й всі права й обовязки старшого в нашім Роді переходять на Сина мойого Данила.

Синові Мойому Данилові заповідаю непохітно, до кінця життя, стояти на Чолі Гетьманського Державного діла, а всім Гетьманцям — вірно допомогати йому в цім".

 

З того часу на фоні українського політичного діяння зявилася постать давно нечуваної індивідуальности в особі Гетьманського Сина. І не диво, що на Нього, не тільки велика українська еміграція звернула свої очі, але також і чужинний світ. Приняття Гетьманича Данила українцями всіх політичних таборів, церковними достойниками й духовенством Америки й Канади, свідчить, що заповіт Гетьмана Павла знайшов таке зрозуміння серед українства, як тому майже триста років Заповіт Гетьмана Хмельницького.

 

Це заразом свідчить, що питання ідеї Гетьманства — це не задубілий труп, повз який можна пройти спокійно. Вона пориває і захоплює, вона викликає ненависть до віковічного ворога української самостійности, й родить безмежну любов до своєї Батьківщини в кожного українця.

 

Упадок Гетьманства в 17 столітті й упадок його в 1918 році — це тільки спроба сил, це тільки боротьба за втілення і остаточне його закріплення.

 

Боротьба за втілення ідеї гетьманства в повнім його розумінні — добігає свойого побідного закінчення. Це вже позначається навіть в цьому, що противники гетьманської ідеї, коли відкинути накинутий їм "вождізм" являються недоношеними гетьманцями. Їхня гедономеність — це визнання гетьманської ідеї з принципом виборности, яка власне є головною причиною упадка гетьманства й разом з ним Української Держави. Бо ідея гетьманська є запереченням дідичности як головного чинника її живучости, — це тіло без душі, яка мусить вмерти й потягнути знову за собою упадок Української Держави. Але коли вірити в щирість приймання гетьманської ідеї тим табором, і вoно нe робиться в намірі спекуляції для обдурення свoїx же мас, що стають на гетьманську платформу, — то це знак, що цей табор ставить перші кроки визнання дідичного гетьманства.

 

Бо гетьманська ідея тільки з правом визнання за нею дідичности може діяти — творити! В противному разі: Виговські виступатимуть проти дідичного Гетьмана Юрія, Пушкарі при помочі Москви проти Виговських, Брюховецькі проти Пушкарів, отамани в союзі "пролетарської країни" проти законного Гетьмана Павла, отаман знову ж проти "комісара" в союзі з Польщею і так в безконечність.

 

Гетьманська ідея з правом виборности виглядає так само комічно, як би прим., законного гетьмана вибрати президентом Української Народньої Республіки! Ідея Перестає тоді діяти, а гетьман перестає бути непорушним маєстатом Нації.

 

Тому ми гетьманці, йдучі слідами Гетьманів Хмельницького й Скоропадського, боремось тільки за здійснення Української Трудової Монархії в формі дідичного гетьманства, як символу сили й авторитету Нації. Виборності ми протиставимо дідичність. Без цього основного заложення Гетьманства, не може бути обєднана Українська Нація, ані збудована Українська Держава.

 

[Український Літопис, 1946, №2]

21.02.1946

До теми