Не вірю.

Кровю окроплене, сумом повитеє,

Рясно гіркими сльзами омитеє

        Смутнее слово моє!

Де ж твоя радість, квітками омаяна,

Віра незламана, сонцем осяяна,

        Де ж і завзяття твоє?

Бачиш, як в царськії шати вбирається,

Любо до ясного неба всміхається

        Милий наш степ-чепурун?

Чуєш, пташки як піснями чудовими,

З вирію взятими, гарними, новими

        Безліч народжують лун?

Чом же і досі не озиваєшся,

Чом же з природою ти не вітаєшся,

        Цих не прославиш чудес?

Адже ж великий ми день зустричаємо,

Славу новому життю ми співаємо,

        Знай же: Христос вже воскрес!

Словом облудним ви всі заколисані,

В книзі ви долі як жертви записані,

        Біднії браття мої.

Хмарою з півночі сонце закриється,

Кровю великою степ наш залиється,

        Стратить роскоші свої.

Квіти зівянуть і в муках конатимуть.

Довго в степу невгомонно лунатимуть

        Громи убивчі з небес.

Птиці ж знову повернуть до вирію...

От через що мені сумно й не вірю я,

        Ніби Христос вже воскрес...

[Воля, 01.05.1921]