На весні.

Маленький фелєтон.

(Нарис олівцем.)

Земля ще тихо одпочиває в своїм зимнім сні; ще міцно сплять гори, порозкидавши могутні руки і до самих брів насунувши теплі снігові шапки; ще річки і струмочки, зголоднілі за зиму, несміло перескакують з камінчика на камінчик, — щось бурмотячи у сні і мріючи про той щасливий час, коли вони, повноводні і могутні, будуть летіти в долини, як баські коні, що вирвалися без догляду в широкий степ, будуть летіти і пінити білими гривами. Ще всюди тихо і спокійно, але все ж щось не те.

Вже всюди і в землі і під землею і в повітрі, в горах і лісах, в хмарах і в озерах почувається щось — щось туманне, неясне, без назви і форми, але таке життьове, таке міцне і необхідне.

Ось і зімове сонечко ніби то по старому нехотя виходить на небо, нехотя тиснеться поза хмарками, то потопаючи зовсім, то показуючи наполовину своє заспане личко, ось і воно, ніби то не знає, що сталося, ніби то все по старому, але иноді і воно не витримає.

Иноді не витримає і, відхиливши білу хмаринку, гляне одним оком на долину — гляне тай ще й прижмуриться; і що за диво стане від цього чарівного погляду.

Зразу міліонами іскор засяє мертвий степ, похмурий сосновий ліс раптом убереться в діяманти і перли, спалахне кожне лісове озерце і, наче живий огонь, пробіжить по гірській річці, як пташки, защебечуть швидкі струмочки і, як срібні струмочки, зацвірінькають пташки; все оживе і, навіть, старий селянин, що йде поруч зі своїми воликами, спустивши на груди сиву голову, навіть, він стрепепеться невільно, гляне довкола і так зітхне, як сорок літ тому, коли вперше на вузенькій стежці за ставом карі оченята глянули йому просто в вічі.

— Ой лишечко! Ой не витримаю! — скрикнула несподівано Маленька Сніжинка, що лежала на самім дні великого межигірря, почувши чарівний погляд Сонечка.

— Ой, єй Богу, не витримаю! Я розтану! — і вона дійсно розтала і обернулася в діямантик, такий маленький, що його міг відшукати лише ясний промінь, котрий зараз же засяв в ньому усіма барвами веселки.

— Фі! Яка ніжність — зашепотіли сусідки, посуваючися ближче до того місця, де зникла Маленька Сніжинка.

— Яка ніжність! Не витримати першого погляду Сонця! Ну щож, вона завше була наївною.

Тут їх обличчя скривилася в зневажливу посмішку, а посмішка стала раптом розпливатися все більше, аж доки: —

— Кап! — велика срібна крапля капнула на долину.

— Кап! — негайнож одповіла їй друга.

— Кап! Кап! — задзвеніла третя, десята і ще момент —малесенький срібляно-чорний струмочок побіг по схилу балки, ніжно обминаючи зустрічні камінчики і пестливо обмиваючи кожну травицю. Наївний — він не знав, що за два дні з грюкотом буде котити він величезні скелі, а вирвані з корінем столітні сосни, як соломинки, будуть ледве помітні в його сивій чуприні.

— В чим річ! — незадоволено спитав старий оброслий мохом Камінь. — Що за галас? — він був консерватор і дуже любив лежати нерухомо.

— Весна! — ласкаво продзюрчав струмочок, лагідно обвиваючися круг його могутнього підніжжа.

— Весна! Весна! — срібними дзвіночками дружно підтримали окремі крапельки, що бігли навипередки по схилах гір.

— Весна! Весна!

— Що за дурниці? Яка весна? — промурмотів Старий Камінь, котрий хоч тисячі раз зустрічав — весну, але вірити в її прихід вважав пониженням своєї гідности.

— Яка весна? Ніякої не може бути весни!

Ображене Сонечко розжмурило друге око і, зовсім відхиливши хмарки, весело підморгнуло.

— Слава Весні! — весело гаркнув Струмочок, він був вже порядненьким гірським потоком.

— Весна! — хтіли гукнути швидкі краплинки на стінках межигірря і не поспіли, бо раптом злилися в один могутній хор.

— Слава Весні!

— Весна? — несміло запитав Підсніжник, висовуючи з моху свою біленьку головку.

— Весна! — прошепотів Сон, продираючися крізь торішню хвою.

— Весна! — гукнув Едельвейс з вершини гори.

— Весна! Весна! Слава Весні! — курликали високо в синьому небі ледве замітною смужкою журавлі, несучи на північ радісну новину.

— Слава Весні! — співали в дубняку дрозди, свистали на болоті очеретянки, крякали качки, і бистрокрила слунка, купаючися вдосвіта в повітрі, все повторювала: Слава! Слава!

Все злилося в один величний хор, а старий тетерюк на дальній поляні під столітними соснами так забелькотів, що, навіть, найближчі родичі не могли нічого розібрати.

Все сяло. Все співало, бігало, літало, росло, ширилося, і здавалося, ще момент і сама вона, сама Весна, сяюча кольорами перших квітів, в сукні з промінів квітневого сонця, ніжна як барви на крилах метеликів, Сама з'явиться серед свого закоханого і захопленого панства.

Все співало; лише Старий Камінь щось невдоволено бурмотів. Він не любив Весни, бо був консерватором; а до того ще дуже сердився на пару посьмітюх, котрі намостили кубло в самій його чуприні і весело співали весільні пісні далеко не консервативного змісту.

__________

Сонце припекало.

— Ай! — несподівано закричала "Нова Доба". — Я не можу більше! Ой, лишечко! Єй Богу, я лусну! — і вона дійсно луснула.

— Ну! Ну! — сказали випадкові прохожі, затикаючи собі носи і оглядаючися довкола. — Однако.

— Що за ніжности!? — образилися Лівинський і Калинович. Подумаєш. Ми рік нюхали і нічого, а вони носи воротять. Ex, нема на вас Чека!

— А вот и я! — пискнула "Наша Правда", висовуючи голову з доволі непідходячого місця. Вона думала демонічно появитися з підземлі; але за дальністю дістанції від Москви заплуталася в трубопроводах і помилилася.

— А вот и я! — повторила вона відпльовуючися і обтираючися. А ви, робята, штож, бєз работи? Дик ідіть суди! — і брязнула по кешені.

— Ох! — зітхнуло в нетрах землі "Борітеся — Поборете", котре ніяк не могло виборотися на поверхню. Воно зачуло брязкіт, але ніяк не могло зрозуміти, звідки це і в який бік треба соватись.

— Ах! Ах! Дожену! — заливався захоплений "Пробудженням весни" "Український Прапор", женучися разом з самостійниками за У.Н.Р. і клацнувши зубами, несподіванно вхопив Грекова. Пху! — відпльовувався він. — Отак влетів.

— Панове, не лайтесь, сволоч ви етакая! — наставничим тоном замітило "Українське Слово", розквітаючися пишним цвітом в Берліні. — Здається, можно вести себе пристойніше. Та хіба таких прохвостів, як ви, научиш! Одне слово — дрянь!

А весняне сонечко все пригрівало і пригрівало.

— Уви і Ах! — стогнали під його чарівним впливом численні урядовці, скорочені до послідньої міри, злітаючи ся до Відня.

— От так штука?! — дивувалися наддніпрянські посли, вилітаючи з місць і "автоматично" заміщаючися Буковинцями.

— Ну й весна! — скаржився Міністр Фінансів, перелітаючи з квітки на квітку. — Ну, хочби тобі крапля меду!

— От так хунт! — сказала Національна Рада, прочитавши деклярацію самостійників. — Воно конешно на весні всяка тварь, а все таки того.

А весна брала своє. Ліси і гори, лани і озера оживали на очах. Галас стояв, як на ярмарку.

Помічався масовий переліт ес-ефів з Відня до Тарнова und zurück і не без наслідків. На Kärtnerstraße стали з'являтися праві с-р. в весільних уборах. Появилися перші ніжні наростки Народних Республіканців, котрі з нечуваною швидкісттю стали плодитися і розмножатися. В Тарнові була замічена стайка с-д, котра, покрутившись де-який час в повітрі, сіла просто в Раду Республіки і негайно ж почали кублитись. Горішні штурпаки лівих с-р. пустили паростки і почали цвісти зразу з двох боків — московської і української — не знати, де ліпше.

Словом все живе цвіло, росло, ширилось, скакало, бігало, плазувало, кричало, свистало, гавкало, нявчало, що кому було положено по чину від природи і піднімало такий галас, що, здавалося, ще момент і з'явиться Хтось, візьме всіх, за чуби і скаже:

— А ну мо, хлопці, до роботи! Доволі байдики бити!...

[Воля, 01.05.1921]