(Мозаїка.)
Стоїть перед моїми очима згорблена, загадкова постать і винувато потупила долу свої очі. Здається, наче стоїть під тягарем відповідальности за цілий свій нарід... Хто ж він, отой, що звернув сьогодня увагу тупої юрби? Яка його провина перед цим гамірливим і весело настроєним гуртом та за що його збіраються судити?...
Він український Поет. Вони — ті, що мало знають його і ще менш хотять знати про його. І всі разом зійшлись отут на свято його ювілєю... Чи не на те, щоби своїми непевними руками піднести його по-над себе і сказати — дивіться! ось як ми його любимо і шануєм...'" Слава Поету!...
Збіраю всю силу своєї уяви і стиха шепочу: Поет... Поет!... Слово прекрасне, гармонійне слово, змісту якого я ніколи не збагнув. Це для мене загадка і благоговійний трепет душі. Вдивляюсь, вслухаюсь у його наче у бездонну блакить неба і жахливо вертаю поглядом назад на землю. То тайна — для мене була і є...
Український Поет... О, я їх стрівав у своїм життю. Вічно голодні і вічно всім чужі. Голодні насущного, а ще більш теплого проміння рідної, чутливої душі. Хто їх знає? Хто їх питає — чим жиєш, чим дихаєш?... Зі слів душі, чи з серця болів складаєш свої пісні?... Куди йдеш, чи бачиш Бога?...
І йде він наче тяжкий провинник між людьми. Одні весело підморгують йому у слід. Другі рахують обовязком й камінем кинути на його, або зацькувати псами злоби і заздрощів. Йде дні, йде роки і наче мандрівна зірка в небі грає самоцвітами своєї душі. Але не бачать того люде... оті певні друзі!... А отямившись часом, пічнуть святкувати ювілеї... Хорони його, Доле, від такої чести... і такого щастя!...
Вертаю думкою до похилої постаті Поета і наче чую голоси суворих судців:
— Що дав нам за довгий час, відколи визнали тебе ми Поетом?...
І в оборону тої збірочки своїх мук та образ жахливих наче чую певний, спокійний голос надлюдської істоти.
— Не завжди Поети відходять у минувшину з товстими томами... Беранже сказав колись:
— Анакреон зоставив після себе лише одну одніську сторінку, та вона носиться над безоднею часу й досі...
— Хто ж ти єсть, що мислиш пережити сучасне і міришся на майбутнє наше?...
— Я... лише Поет!... Чи той, хто будує чарівні утвори, вічні як пірамиди Єґіпта і славні як мрії Бога, лише, своїм словом пісні...
— Чому не був ти між нами, коли зі зброєю в руках боронили ми рідну країну?
— Коли б мені сказали, що Божественний Гомер відмовився від почесної посади у Смирні чи Колофоні — я б не осудив його, бо чи міг він більше прислужитись любій Греції, як склавши вічну Іліяду та чарівну Одісею...
— Якою зброєю орудуєш, що мертвою є для нас?...
— Поезією, друзі мої... А це наче б дорогоцінна скиба, що немає окрисів; це наче чарівниця Галатея, що розкриває свої мармурові очі лише при світлі дня; і щоби в чиїхсь руках вона ожила — її треба лише любити, як вміють любити лише Поети...
— Коли так, то чи задоволений нами і чи втішений, що славимо тебе?... А слава твоя є найкращою, яку собі уявляємо... Керувати громадською думкою, панувати над її волею, хвилювати душу, роспросторувати цей вплив на вічні часи — з цим не порівняти нам ніяку иншу владу світових велетнів! І наша громада хилить перед тобою покірно свою голову... Радуйся, Поете!...
— Громада... — сумно прошепотіли уста Поета, мов би багато-багато скарг невисловлених замкнули собою. — Відповім словами друга, що одійшов у вічність: "Вона не вміла шанувати життя поета, оберігати його красу. Щодня закидала його тільки дрібним, непотрібним, тільки грузом життя, аж зробила з нього смітник. Поезії-ж не жити на смітникові, а без неї життя — злочин"...
І ювілят зніяковів замісць всіх присутніх на святі, а його прозора, славна істота знову занурилась у тендітне, звичайне тіло, що наче заклякло в стільці. Присутні, зачаровані своєю величавою ролєю, до самозабуття ляскали в долоні і кричали: Слава Поету! Слава на-шо-му Поету!...
І мов під акомпанімент тих брутальних окликів, наче бачу, як в блакитній хмаринці небес знизилось до землі гроно богинь, яким молився Поет, і підхопили з собою славну, страдницьку істоту поета та понесли у височінь.
Тут зосталось лише бренне, людське тіло його...
Там в небі його оправдання!...
Там в безмежности його будуччина!...
Там в блакиті рідної землі — слава його!...
Слава — українського Поета.
Прочитано на ювілєйнім святі, що впорядкував "Союз Молоді" на честь поета Волод. Самійленка.
[Воля, 23.04.1921]
27.04.1921