Щоразу, коли опиняюся біля вітражів, відчуваю трепет. Є у них щось таке, що важко вловити словами, але піднесеність вчувається навіть у найпростіших композиціях.
Краєзнавиця, авторка castles.com.ua, фотографиня, мандрівниця із Кам’янця-Подільського Ірина Пустиннікова, щоби зібрати інформацію — фото й текстову — про вітражі, котрі є, і котрих нема, а відтак каталогізувати її, створила у соціальній мережі групу «Вітражі УРСР». Поговорили з нею про врятовані вітражі, радянське ноу-хау та битву між вітражами й новими вікнами.
Кам’янець-Подільська краєзнавиця Ірина Пустиннікова.
— У мене ваша діяльність асоціюється із вивченням давньої архітектури і дослідженням маланкування. Чому ж вітражі?
— Бо це неймовірно красиво. Кожен потребує тихої гавані, де можна сховатися від шуму та відновити сили. Попри мій атеїзм, для мене такою гаванню у доковідні часи був наш кам’янецький катедральний Петропавлівський костел, де можна було сісти на лавицю і тихо спостерігати, як повзуть кріслами радників кольорові відблиски вітражів. Це була моя медитація. І потім, як врятувати мозаїки, оббиті з автобусної зупинки? У вигляді кількох тачок битої смальти? А вітраж врятувати можна. Вікна легше демонтувати.
— Розкажіть про історію вашого вітража.
— Ой, у мене вже невелика колекція. П’ять років тому з колишнім чоловіком купили стару хату та взялися за ремонт. Матеріали (щоб здешевити) шукали на інтернет-барахолках. Так мені трапилося оголошення з Боярки. Пенсіонер продавав 10 великих вітражів у охристій гаммі. Кожен — за... а от вже точно не скажу, здається, за 2000 за штуку (82 на 161 сантиметрів у рамах). Я вирішила купити зо два: рано чи пізно доведеться ремонтувати веранду, згодяться. Здається, я була єдина, хто зацікавився вітражами, тому продавець, аби не впустити шанс, запропонував нечувану знижку: всі 10 вітражів за 6000 гривень. Доставка за його кошт (потім був неприємно здивований розцінками «Нової пошти» — і ми розділили витрати на транспортування навпіл). Вітражі пролежали до 2018 року, а тоді вісім із десяти таки отримали свої місця у будинку. І я тішуся щораз, коли їх бачу. Це не набридає. Так, я б воліла більш холодну гамму. Але я люблю і цих охристих співачок та скрипалів.
Вітраж клубу колишнього 80-го аеромобільного полку, котрий базувався в приміщеннях Хирівського конвікту на Львівщині.
Продавець розповів, що вітражі були у музичній школі Боярки, поки там не почали ремонт із заміною вікон. Дядечко, котрий начебто працював там завгоспом, врятував їх зі смітника. Мріяв зробити з них альтанку в саду, та передумав. Потім знайома, яка відвідувала музичну школу у Боярці, сказала, що ніколи не бачила там вітражів. Я писала кільком вітражистам старшого покоління з Києва, може, впізнали б, чия рука. Та пошуки автора та хоча б місця, де були мої вікна, поки успіхом не завершилися.
Усі мої вітражі — такі «потопельники» з OLX. Є ще вогняного кольору фрагмент вітража з Дніпра (здається, сюжет був революційним і дуже масштабним, але мені дісталася абстрактна частина), вітражний орнамент із Одеси та два однаковісіньких зображення замків — теж зі сходу країни. Останні вкрай неканонічні: замість свинцевої пайки там кольорові скельця буквально наклеєні на скло більшого розміру.
Час від часу я заходжу на найвідомішу інтернет-барахолку, щоб подивитися, скільки ще уламків епохи потрапляє на продаж. Майже завжди щось та продається, висить місяцями, роками. За них просять вже значно більше, ніж у 2015-му. Продавці усвідомили, що це мистецька унікальна робота. А от де взяти таких же свідомих покупців, — невідомо. На жаль, мій сімейний стан кілька років тому змінився — і тепер я не маю жодної фінансової можливості рятувати вітражі. Хоча дуже-дуже хочеться.
Вітражі у будинку Ірини Пустиннікової.
— Які закономірності ви помітили у розповсюдженні вітражів. Можливо, у певних частинах країни їх більше, у інших — менше.
— Тут кореляція зі, скажімо, старими цвинтарями у центральній Тернопільщині. Якщо на Гусятинщині та Теребовлянщині століття тому цілі села спеціалізувалися на виготовленні надгробних скульптур, були династії майстрів, то й скульптур там було набагато більше, ніж деінде.
Вітражисти років сто тому теж не завжди були художниками, часто — ремісниками, майстрами. І там, де існували кластери таких спеців, вітражів і сьогодні надзвичайно багато. Стільки оздоблених кольоровим склом вікон, як у крихітному містечку Трайс-Карден, не бачила ніде — на дві тисячі мешканців кілька сотень вітражів. Це серед мозельських виноградників, у німецькій землі Рейнланд-Пфальц — у вітражах усі готелі, ресторани, магазини, велика кількість приватних садиб. Сусідні поселення вже не такі, там вітражі рідкісні. Німці взагалі мають хист до наївного та щирого декорування простору. Навісні картинки-вітражі тут ще нещодавно були дуже популярними, а нині масово продаються за кілька євро на їхньому eBay. Але у Трайс-Кардені були стаціонарні вітражні вікна, часом навіть на горищах.
Вітраж Кам'янець-Подільського вокзалу.
У нас теж є регіони, де радість від споглядання кольорових променів була розповсюдженою. В селах на Коломийщині часто трапляються веранди та криниці, оздоблені вітражним склом. Бачила таке і на Буковині, Тернопільщині, Хмельниччині — але вже у менших масштабах. Навіть у моєму рідному Кам’янці-Подільському знаю кілька приватних будинків із вітражними верандами та балконними вікнами. Як і у випадку з сільськими криницями, це не картини, а клаптики кольорованого скла — але вони дають різнобарвні відблиски. Це чиста нескаламутнена радість від кольору. Це явище того ж штибу, що й вітражні мароканські або турецькі традиційні лампи — яскраві відблиски тішать, і цього досить, щоби вони були.
Найбільша концентрація мистецьких вітражів у громадських спорудах, напевне, у Кам’янському, колишньому Дніпродзержинську.
А найменше бачила вітражів, мабуть, у Скандинавії. Якщо півроку сонце майже не визирає з-за горизонту, годі чекати гри кольорових променів.
Вітраж у Кам'янець-Подільському коледжі культури.
— Були відмінності регіональних особливостей сюжетів?
— Як так званий «карпатський стиль» був розповсюджений лише на теренах Західної України (фактично, це та сама типова для радянської епохи архітектура, лише дахи вищі), хоч якісь регіональні особливості можна було побачити хіба на вітражах Галичини: гуцули чи бойки з’являлися у вікнах санаторіїв Трускавця чи будинків культури Франківщини.
— Які приміщення найчастіше ними оздоблювали?
— Безумовно, найчастіше це були храми та замки. Новітній час легітимізував вітражі у закладах харчування чи приватних будинках. За кордоном лише кілька разів довелося бачити велетенські скляні картини у громадських місцях (десь на пошті у Німеччині, приміром), а от на теренах колишнього СРСР вітражі тривалий час були елементами саме таких споруд. Метро, басейни, будинки культури, заводські їдальні, сільські клуби, РАЦСи та фабричні бухгалтерії у вітражах — це радянське ноу-хау. І найчастіше воно було прекрасним.
Інша справа, що буденність місця девальвувала художню цінність. Ця девальвація призвела до втрати велетенської кількості радянських вітражів. І вони продовжують помирати. Споруди зносять, міняють власників, навіть якщо вітраж потрапляє на OLX, це не гарантує йому подовження життя — велетенські скляні картини не завжди є куди прилаштувати.
Вітраж Кам'янець-Подільського вокзалу.
— Ви слідкуєте за вітражами на інтернет-барахолках. За вашими спостереженнями — що найчастіше трапляється з вітражами після їм демонтажу?
— Найчастіше вони потрапляють на смітники. І це страшно болить. Як цьому зарадити? Знайома з Києва пропонувала створити фонд і пробувати викупати такі твори. Я багато думаю про це. Але мені не вистачає організаторського хисту. Ціни на демонтовані вітражі часто дуже високі, а вартість транспортування буде ще вищою (перевезти великі скляні картини задешево не вийде). Ми живемо у час, коли у селах остаточно йде в минуле традиція святкувати весілля у саморобних шалашах — і навіть у дуже маленьких поселеннях будуються великі банкетні зали. Вітражі могли б стати прикрасою таких ресторанів, але для цього власники мали б усвідомити їхню мистецьку цінність. На жаль, селяни у нас настільки довго жили бідно, що абсолютно все старе для них рівнозначне непотребу. Тому нове металопластикове вікно завжди виграє цю битву. Бо воно — нове, а вітраж — старий.
Розмовляла Анна Золотнюк.
Фото: Ірина Пустиннікова.
14.04.2021