Вже 5 років Україна без ЛЕСЯ ТАНЮКА
18 березня 2016 року відійшов у вічність Лесь Танюк – режисер із власною театральною школою, поет, публіцист, мистецтвознавець, видавець, сценарист, перекладач українською творів світового значення з німецької, англійської, французької мов, політик національно-державницького спрямування, громадський, культурний і державний діяч… Тут названо лише маленьку частку з неймовірно багатогранного й напруженого життя цієї людини. І що далі відходить в історію фізичне його буття серед нас, то більше розумієш, що це була людина-легенда, рівна за своєю універсальністю й динамічністю діячам Ренесансу.
Як театральний режисер він повернув з небуття такі постаті українського Розстріляного Відродження, як Лесь Курбас і Микола Куліш. У часи «хрущовської відлиги» (короткий період, який пізніше, в епоху Брежнєва, став українським Арештованим Відродженням) він зібрав біля себе людей, що повертали з небуття українську культуру й історію. В сучасний період національно-державного відродження України він став одним із чільних його діячів, режисером парламентаризму, бо був природженим лідером. Це була людина енциклопедичних знань і високої культури – і при тому скромна й обовʼязкова.
Лесь Танюк мав два надійні крила, які щоденно підтримували його у динамічному високому польоті, – чарівні й розумні дружина Неллі й донька Оксана, такі ж самовіддані театрознавці, як і він. В одному з томів свого «Щоденника без купюр» Лесь Танюк писав: «Ми не лише родина, ми ще й певне художнє ціле».
* * *
Я більше знала пана Леся як політика, оскільки він приїздив до нас із Мирославом у Дрогобич у 1993–1994 рр., коли балотувався в народні депутати Верховної Ради України 2-го скликання від Дрогобицького виборчого округу. Його, звичайно, обрали народним депутатом, бо дрогобичани вже знали, як він у Верховній Раді 1-го скликання разом із колишніми мужніми політвʼязнями Вʼячеславом Чорноволом, Левком Лукʼяненком, Михайлом Горинем та іншими демократами боровся з депутатами-комуністами за справжню Україну. І були щасливі, коли завдяки Лесеві Танюку і його Комітетові з питань культури та духовності на будівлі Верховної Ради зникли комуністичні символи, і зʼявились українські державні герб, прапор і гимн.
А ще раніше, в листопаді 1993 року, Мирослав на запрошення Леся Танюка, який був головою Всеукраїнського товариства «Меморіал» імені Василя Стуса, їздив до Києва, щоб виступити на громадських слуханнях «Комунізм – глухий кут цивілізації», що їх пан Лесь організував разом із В. Чорноволом, головою Народного руху України, та Є. Пронюком, головою Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих.
Були ще кілька зустрічей з ним, зокрема на похоронах у Києві Євгена Сверстюка. А востаннє, думаю, я бачила пана Леся в листопаді 2011 року, коли він, приїхавши до нас, подарував перші 20 томів свого «Щоденника» для бібліотеки Українського католицького університету з таким дарчим написом: «Моральній колисці нової української молоді – Університетові – з повагою Лесь Танюк. Львів, 13. ХІ. 2011».
Тож мої думки про пана Леся великою мірою перегукуються зі словами Дмитра Павличка (з 2-го тому 3-томника «Слово. Театр. Життя»): «Понад усі дарування, якими володіє цей чоловік, понад його письменницькі, наукові й театральні здібності, піднімається його хист політика, борця за державну Україну… Не тільки Народний Рух, а й уся Україна має щастя й радість від того, що головний режисерський дар Леся Танюка явив себе на сцені нашої найновішої, тяжкої, але переможної визвольної історії».
* * *
Його портрет, уміщений на початку цієї моєї розповіді, – це обкладинка книги «Лесь Танюк: ренесансна енергія» (Київ: Світ знань, 2020. Цю книгу спогадів упорядкувала пані Неллі, яка керує Національним центром театрального мистецтва імені Леся Курбаса. Вона подарувала її нам з Мирославом, оскільки там уміщено його статтю «Лесь Танюк – самовидець сучасності».
Мені важко знайти слова, щоб передати своє враження від читання цієї книги. Вона і зворушує, і вражає тим огромом справ, що їх здійснив цей дивовижний чоловік, цілковито присвятившись Україні. Тож мені хочеться поділитися з іншими кількома уривками з цієї книги.
Неллі Корнієнко: «Світ розпадається після відходу близьких і коханих… Приходить інша реальність. Мимо життя. Новий малюнок світу не складається, аж поки не зʼявляються перші відгуки спогадів, спливаючих з глибин спільної памʼяті, через мозаїку споминів-свідчень тих, у кому є відлуння чи памʼять про твою найближчу людину. Людину, яка до того ж стала близькою багатьом в Україні. Адже Лесь Танюк доклав так багато зусиль до творення нової України – незалежної, вільної, суверенної, інноваційної, інтелектуальної, гуманістичної, сильної й милосердної, з розвиненим громадянським суспільством і його високою етикою, де права людини – понад усе. Услід за європейськими романтиками Лесь Танюк мріяв про державу на засадах Культури, і саме це – майбутнє нової цивілізації. Цивілізації альтруїзму».
Вʼячеслав Чорновіл: «Лесь Танюк – один із чинних шістдесятників, президент знаменитого Клубу Творчої Молоді, що в часи хрущовської відлиги разом з Іваном Світличним, Аллою Горською, Євгеном Сверстюком, Іваном Дзюбою зачинав справу відродження замордованої сталінщиною України. Коли після блискучих режисерських дебютів Танюк зусиллями номенклатури був виштовханий з України, його московська квартира стала у столиці імперії одним з небагатьох прихистків і для родин політвʼязнів, що добиралися на побачення до Володимирського централу, в Мордовію чи на Урал, і для самих політзасланців, що поверталися в Україну. В цій квартирі по дорозі на Захід переховували український самвидав, звідси завʼязували такі потрібні тоді звʼязки з демократами Росії, Прибалтики, Кавказу».
Тарас Жирко, актор: «Ах, що це був за чоловік – мудрий, потужний, елегантний, талановитий, тип справжнього українця… Перебуваючи у вирі мистецького життя Москви, він зберіг себе і ніколи не викликав отого поблажливого ставлення як до “хохла, очутившегося в столице”. Там, у Московії, працюючи в чужинському середовищі, він усе одно працював для України, навіть самим фактом своєї творчості демонструючи, яким є справжній українець… »
Олег Єфремов, російський режисер: «Лесь Танюк… пропагував у Москві справжню Україну».
Лесь Танюк (з інтервʼю 2004 року): «Політика – одна з іпостасей мого режисерського, а в ширшому сенсі – артистичного Я… Все, чим я займаюся, сприймаю через призму театру…
Культурна, освітня, моральна програма – ось що спроможне витягти нашу економіку. Не монетарна політика і не приватизація! Передусім моральна акція, моральне очищення суспільства! Ось куди в першу чергу треба вкладати і енергію душі, і кошти. (Про це постійно твердить і Мирослав. – Л. М.)
Режим мого життя просто катастрофічний, я десятий рік не маю ані субот, ані неділь. Крім суто парламентської роботи, щоденно отримую до 600 листів з благаннями про допомогу… Адже я депутат не за партійним списком, а тричі обраний прямим голосуванням і не повинен підводити виборців, багатьох з яких знаю особисто…
Україна – держава серця, і цим завжди відзначалися її сильні і слабкі сторони. Вона ще не знайшла себе на рівні європейського раціоналізму та прагматизму…».
Раїса Скалій, письменниця, журналістка: «Перпетуум мобіле (вічним двигуном) закарбувався в моїй памʼяті Лесь Танюк – режисер, громадський і політичний діяч зі славетної когорти шістдесятників, які бунтували проти зашкарублих залізобетонних форм соціалістичного реалізму… Шістдесятники – діти жертв сталінського кривавого режиму – підхопили смолоскип українського Розстріляного Відродження й понесли його далі, пробудивши цим широку громадськість, завдяки чому нам нарешті поталанило здобути Незалежність…
Вражало також ставлення Леся до дружини. Вочевидь їх поєднали небеса… Вони гармонійно доповнювали одне одного: темпераментна, вибухова Неллі й завжди спокійний, урівноважений, мудрий Лесь. Він був від природи наділений почуттям гумору, вмів майстерно обходити різні рифи, які часто траплялися на його шляху, вдаючись до жартів. Упродовж нашого тривалого спілкування я ніколи не бачила його гнівним. Різким став під час політичної боротьби зі своїми опонентами, особливо у Верховній Раді України, куди його обирали пʼять (!) разів. Одначе, вивергаючи громи та блискавки на голови ворогів нашої Незалежності, а їх було і є дуже багато, Танюк ніколи не опускався до вживання матерних слів, що собі дозволяє так звана політична “еліта”, у мові якої нормальні слова слугують для звʼязки між матом. Натомість Танюк був взірцем шляхетної поведінки».
Леонід Череватенко, мистецтвознавець: «Нам пощастило з Танюком, що відшукався він в України на крутих поворотах нашої з вами історії… Його місце і роль у сучасному процесі державотворення – унікальні».
Володимир Яворівський: «Лесь Танюк виконав свою яскраву місію в українській історії. Смерть Леся лише переписала його імʼя на свіжу сторінку новітньої історії. Назавжди».
* * *
Публіцистичні книжки «Монологи», «Парастас», «Хто зʼїв моє мʼясо?», збірки поезій «Сповідь», «Vita Memoriae», двотомник «Лінія життя», тритомник «Слово. Театр. Життя», 37 томів унікальних «Щоденників без купюр» – тут названо лише маленьку дрібочку того, що написав і видав Лесь Танюк за життя. Перебуваючи далі в духовному звʼязку з чоловіком і батьком, його дружина і донька продовжують його справу, зокрема видання в електронній та паперовій версіях чергових томів цього багатолітнього «Щоденника». Вже опрацьовані 52 томи із задуманих 60-ти, зараз друкується паперова версія, що була призупинена на 43-му томі. Недарма кожен том від самого початку починається його словами: «Присвячую своїй родині – Неллі Корнієнко й Оксані Танюк».
Мирослав Маринович: «“Щоденники” Леся Танюка… стали цілими пластами золотоносної руди, які раптом вийшли на поверхню на зрізі гори… Тут, окрім суто щоденникових записів, можна знайти оригінальні документи епохи, аналітичні статті та пʼєси (багато з яких практично неможливо знайти в нинішніх архівах), особисті характеристики Танюкових сучасників, листи, взагалі – жива “плоть” тогочасної української культури, зокрема театру. А понад усе – безцінна хроніка багатьох визначальних для України подій…
У нинішній інформаційній лавині якомусь авторові завоювати увагу читачів надзвичайно важко. Важко є й Лесеві Танюкові з його “Щоденниками”. Цілком очевидно, що люди їх не читатимуть на сон грядущий замість оповідань Агати Крісті. Проте для дослідників, які вивчатимуть величну історію борюкання української культури з мертвотним зашморгом комуністичної диктатури, оті вже удоступнені і ще не опубліковані щоденники будуть на вагу золота. І за це їхньому авторові й упорядникові – доземний уклін і велика шана».
Додам від себе, що я не здивуюся, коли якомусь юнакові чи дівчині, які зацікавляться постаттю цього такого живого й неординарного чоловіка, захочеться більше дізнатися про нього і про нашу сучасну історію, тож вони читатимуть ті щоденники. Можливо, наш Отець призначив їм бути також неординарними постатями України, хоч вони ще це не дуже усвідомлюють.
* * *
Ще в ранній юності, на початку 1960-х, Лесь Танюк, зачарований Лесем Курбасом, створив присвячений йому вірш, який закінчувався словами: «Не буде вітру. Слід гребти руками». Це стало гаслом його життя, і подібними словами він завжди підбадьорював тих, у кого опускалися руки від труднощів і перепон.
Я думаю, що його душі боляче дивитись на те, що твориться тепер в українській владі: безкультурʼя, цинізм, продажність, непрофесійність, відсутність єдиного розуміння стратегічного шляху, яким має йти Україна для утвердження свої субʼєктності… Відчувається, що немає у Верховній Раді Леся Танюка, як і Вʼячеслава Чорновола, підступно вбитого владою епохи Кучми. Вони зробили все, що могли, у відведений їм долею час. Проте зʼявляються й нові політики, які розуміють, що, попри все, хоч і нема попутного вітру, «треба гребти руками проти течії». Це слід памʼятати й не опускати рук усім нам, громадянам України.
18.03.2021