Початок цивілізаційного процесу людства римляни характеризували такими словами: "Гомо гоміні люпус ест" (людина людині є вовком), а вже вершок цивілізаційного процесу треба б було охарактеризувати словами: "Гомо гоміні гомо ест" (людина людині людиною є).
Основним тоном перебігу життєвого процесу у всій його широчині та глибині є зойки переможених та викрики радости переможців у боротьбі за існування. Гнана інстинктом самозбереження, кожна жива істота дуже рішуча в боротьбі за існування, бо коли сама не нападає на інших, то, принаймні, всіма можливими засобами — всіма пазурями та зубами — обороняється від нападу. Справді, кожної хвилини мільйони живих одиниць гинуть, щоб їхнім тілом наситились мільйони інших одиниць, щоб відчули переможці радість життя. Значить, кожної хвилини в світі ллються потоки крови нещасних жертв.
Людина, як істота соціяльна, веде боротьбу за існування на двох фронтах: — і в площині обставин, створених природою, і в площині обставин, створених людським співжиттям. Отже, тяжко сказати, котрий із цих фронтів кривавіший.
Людська громада, як живий організм, завжди кристалізується в формі піраміди. На початках кристалізації ця піраміда має лише дві верстви: верхівку та спід. Верхівка — це пануючі, а спід — підвладні. При закінченні процесу кристалізації, піраміда вже має три верстви: верхівку, середину та спід. Верхівка — це ведучі, тобто ті, що дають напрямні життєвому процесові; середина — це керуючі, тобто ті, що реалізують встановлені напрямні, а спід — це працюючі, тобто ті, що своєю працею творять вартості. Життєвий процес для людини є цивілізаційним процесом. В цивілізаційному процесі можна встановити три щаблі розвитку: нижчий, середній та вищий.
Кожен щабель визначається обсягом прав верхівки та обсягом обов'язків низів. Отже, на найнижчому щаблі цивілізації верхівка має лише самі права та не відчуває жодних обов'язків, і в своїй чинності керується лише мотивами егоїзму, а низи мають лише самі обов'язки (раби або кріпаки). На середньому щаблі цивілізації верхівка має не лише права, але вже й деякі обов'язки, бо в своїй чинності мусить керуватись нормами права, а низи вже мають не лише обов'язки, але й деякі права, а серед цих прав найважливіше — право критики діяльности верхівки.
На найвищому щаблі цивілізації, на порозі якого саме тепер стоїть людство, верхівка мусітиме мати не лише права, але й широкі обов'язки, бо в своїй чинності мусітиме керуватись нормами моралі, а низи матимуть не лише обов'язки, а й широкі права, а серед них найважливіше — право контролю діяльности верхівки.
Хто спробує проаналізувати перебіг цивілізаційного процесу, той встановить, що існують, як правило, дві тенденції: 1) верхівка все душить низи, щоб із них видушити собі якнайбільше матеріяльних користей, та 2) верхівка ніколи добровільно не зрікається своїх привілеїв і ніколи добровільно не поширює прав низів. Значить, верхівка все тисне низи, а низи все пручаються, тобто стараються ослабити тиск. Утиск верхівкою низів може прибирати в конкретних обставинах різних форм: то як утиск релігійний, то як національний, соціяльний, господарський, політичний, ідеологічний. Значить, на акцію з гори, що ніколи не вгаває, час від часу вибухає протиакція низів, і то — чи місцевого характеру, як бунт, чи гиршого характеру, як повстання, чи, навіть, всенароднього характеру, як революція. Верхівка є мало чисельна, а низів є мільйони, однак неорганізовані мільйони являють собою слабосилого противника.
Щоб об'єднати розпорошені маси для спільної акції, треба дати масам провідну ідею. Провідна ідея має бути зформульована коротко, але ефектовно, щоб сугерувала маси, щоби збуджувала в них ентузіязм до боротьби. Так зроджуються лозунги, або гасла чи кличі. Отже, найбільш поширеним гаслом на протязі віків був клич: "За свободу",або "за волю".
Що темніша ніч, тим яснішими здаються зорі. Що тяжчі конкретні життєві обставини, то більш сугеруючими є лозунги. Темна була ніч ще не так давно, а саме: при кінці ХVІІІ віку. Це була доба розквіту абсолютизму та феодалізму. Цю добу схарактеризував французький король Людовик ХІV таким виразом: "’Ль ета се муа" (держава — це я). В цій добі суспільство складалося з трьох взаємно ізольованих каст: 1) аграрної аристократії, 2) об'єднаного в цехи міщанства, та 3) закріпаченого селянства. Аграрна аристократія була завжди реакційна, бо боялася втратити свої привілеї; міщанство було консервативне, бо оберігалося від вільної конкуренції цеховою організацією,а закріпачене селянство хоч і було революційне, бо багато терпіло від безправ'я, однак було неорганізоване, а тому неспроміжне було на акцію широких розмірів.
Правда, крім цих трьох каст, наприкінці ХVІІІ віку з'явились на суспільній арені ще дві нові суспільні верстви: буржуазія та пролетаріят. Буржуазія — це суспільна верства, що вже мала в своєму посіданні значні капітали, а тому відчувала свою міць та хотіла відігравати в суспільстві провідну ролю. Пролетаріят — це суспільна верства нуждарів, що за голодну заробітну платню продавала на ринок праці силу своїх м'язів.
Буржуазії тісно було діяти в умовах феодального ладу, а тому вона домагалась реформ і, значить, була поступовою. Пролетаріятові тяжко було від надмірного визиску, а тому він був революційно настроєний. Буржуазія відчула в пролетаріяті свого спільника в боротьбі за зміну феодального режиму, а тому, щоб викликати ентузіязм до боротьби, кинула в маси привабливе гасло: "свобода, рівність та братерство". Так зродилось гасло великої французької революції: "ліберте, егаліте, фратерніте". Дійсно, це гасло зелектризувало маси: вони пішли на барикади, збурили Бастилію та повалили королівський трон. Починається нова ера: людство стає на вищий щабель цивілізації. З гасла французької революції вдалось зреалізувати постуляти свободи. В першій мірі осягнула свободи буржуазія, а то свободи господарської, як права вільно використовувати свої капітали, як права вільно багатіти. Дістало свободу і селянство, бо було звільнене від панщини. Дістав свободу і пролетаріят, бо здобув собі право на страйки, як засіб в обороні себе від надмірної експлуатації. Дістали свободу і широкі кола населення, а то свободу політичну: зникли абсолютистичні монархії, а замісць них зродились конституційні монархії, або навіть республіки; розвивається парляментаризм, розвивається політичне життя, засновуються політичні партії та гарантуються громадянські свободи: свобода думки, свобода слова, свобода преси, свобода зібрань та свобода об'єднань.
XIX вік був добою великих відкрить та винаходів, які техніка широко використала для практичних цілей. Було використано силу пари, електричну енергію та енергію вибухових моторів; конструюються нові машини та впроваджується механізація виробництва, зроджуються нові галузі індустрії, будуються залізниці, розвивається пароплавба, автомобілізм та авіатика. Взагалі, господарське життя розвивається скорим темпом: масова продукція збільшує кількість товарів на ринку та робить їх дешевими. Щоби всі здобутки техніки цілком використати, треба було чисельних кадрів широко освічених працівників. Для підготовки цих кадрів засновуються нові фахові та загально-освітні школи. З поширенням освіти твориться нова суспільна верства інтелектуалів, тобто інтелігенція, що скоро перебирає в свої руки ключеві позиції чи то в ділянці господарського, чи державно-політичного життя. Преса, професійні об’єднання робітництва, політичні партії, і навіть парляменти — це все тримається головне працею інтелігенції. Інтелігенція, як нова суспільна верства, вмішується між буржуазією та пролетаріятом: способам свого життя інтелігенція наближається до буржуазії, а своєю психікою та своїми симпатіями — до пролетаріяту.
***
Найбільш маркантною постаттю XIX віку був Карл Маркс, із його концепцією наукового соціялізму. Аналізуючи перебіг цивілізаційного процесу, К. Маркс встановив такі тези: 1) чи то одиниці, чи то суспільні групи, в боротьбі за існування завжди керуються головно матеріяльними інтересами (на цій тезі побудував К. Маркс концепцію історичного матеріялізму, тобто матеріялістичного розуміння історії), 2) хоч суспільство складається з різних суспільних груп, але завжди кожне суспільство є клясовим, тобто складається лише з двох кляс: а) експлуататорів та б) експлуатованих (експлуататори -— це буржуазія, а експлуатовані — пролетаріят); між буржуазією та пролетаріятом перманентно існує антагонізм інтересів, а в рядах пролетаріяту має рости клясова свідомість, бо "пролетар батьківщини не має", а тому К. Маркс кликав: "пролетарі всіх країн, єднайтеся", тобто кликав до утворення робітничого інтернаціоналу; 3) в рядах буржуазії, на грунті вільної конкуренції, стало відбувається боротьба між підприємствами; в цій боротьбі гинуть слабі підприємства, а перемагають сильні, а сильними завжди є підприємства, що диспонують великим капіталом. Отже, відбувається процес концентрації капіталу, тобто зменшення числа підприємств та збільшення їхніх капіталів. Концентрація капіталу веде до прискорення процесу пролетаризації мас.
При поглибленні клясової свідомости та класової солідарности, пролетаріят здобуде сміливість на рішучий крок: на соціяльну революцію, тобто на заміну існуючого буржуазного ладу новим — соціялістичним ладом. К. Маркс твердив, що до соціяльної революції має прийти з непереможною неминучістю. Отже, пророкував людству наближення нової ери: соціялізму. Пророцтво К. Маркса прийняв з захопленням пролетаріят, бо повірив, що коли не буде експлуататорів, то не буде й експлуатації, а, значить, доля пролетаріяту поліпшиться. І інтелігенція прийняла пророцтво К. Маркса з радістю, бо припускала, що коли в умовах буржуазного ладу вдалось осягнути реалізації постулятів свободи, то в умовах соціялістичного ладу безперечно вдасться осягнути реалізації постулятів рівности та братерства. Так, з високо піднятим прапором соціялізму, людство сміливо та радісно прямувало до границь землі обітованої, де здійсняться віковічні мрії людства про рай на землі.
Аж несподівано сталася страшна катастрофа — почалась перша світова війна. Вона зразу ж захитала, ніби непохитну, тезу К. Маркса про міжнародню солідарність в рядах пролетаріяту, бо ж із проголошенням війни, буржуазія та пролетаріят однієї країни пішли на фронт, щоб із зброєю в руках виступити проти буржуазії та пролетаріяту другої країни. Значить, клясову свідомість переміг патріотизм. Війна тяглась чотири роки і спричинила страшну руїну — і матеріяльну, і моральну. Хоч загинуло біля 20 мільйонів людей, однак жодна спірна проблема не була розв'язана: все залишилося по-старому. З закінченням війни маси підняли запорошений прапор соціялізму і рушили звичним кроком далі, але одиниці відчули душевну кризу, відчули потребу зробити переоцінку вартостей, а тому набралися сміливости глянути аж на саме дно цивілізаційного процесу. Дійсно, треба було великої сміливости, бо треба було протистати загальновизнаним фетишам, протистати загальношанованим ідолам, і то й малим і великим.
Малим фетишем було гасло французької революції, бо зразу ж виявилось, що це гасло зліплене з двох, себе взаємно невтралізуючих, половинок: де є свобода, там не може бути рівности, бо при свободі кожен може або піднятися вгору, або спуститися вниз, а при рівності не може бути свободи, бо всі мусять бути однаковими. А найбільшим ідолом була презумція, що матеріялізм, як ідеологічна база, є вершком осягнень людської думки. Від позитивізму та раціоналізму людська думка докотилась аж до матеріялізму. Більшість гадала, що при матеріялізмі людська думка зможе піднятись аж на вершини пізнання, бо звільниться від пут середньовічної схоластики, звільниться з-під впливів містики та метафізики, стане вільною від пут релігійного догматизму та формалізму. Однак, при глибшій аналізі виявилось, що матеріялізм є дуже плитка та тісна ідеологічна база, бо не може і собі вмістити всієї таємниці многогранного животворчого буття. Виявилося, що з категоричною імперативністю матеріялізм веде до трьох негацій: 1) до атеїзму, тобто до заперечення існування Вищої Сили, як творця та опікуна буття; 2) до інтернаціоналу, тобто до заперечення вартости поодиноких національних культур, та 3) до соціялізму, тобто до заперечення вартости принципу притаєної власности та вартости принципу виявлення господарської свободи, бо ж соціялізм є не що інше, як державний капіталізм, який виявить себе розквітом централізму та всеохоплюючого бюрократизму. Значить, матеріялізм не міг здійснити покладаних на нього надій, значить, є він фатальним збоченням людської думки з правильного шляху.
Отож, треба повернути людську думку на єдино правильний шлях: на шлях ідеалізму. Ідеалізм з категоричною імперативністю веде людську думку до трьох позитивних осягів: 1) до віри в Бога, тобто до визнання існування Вищої Сили; 2) до націоналізму, тобто до визнання вартости рідної культури, та 3) до солідаризму, тобто до визнання необхідности взаємної співпраці одиниць з одиницями, націй з націями та народів з народами. Отже, ідеалізм є незрівняно глибшою та ширшою ідеологічною базою, ніж матеріялізм.
Ідеалізм має кілька модифікацій. Одною з них є ідеократизм, котрий я зараз перед вами репрезентую. Ідеократизм — це філософська концепія, що спирається на визнання засади тричленової повноцілости, тобто засади, що кожна цілість має бути трискладовою. Як у природі все мусить мати три виміри: довжину, ширину та висоту або глибину, так і в царині ідей кожна синтетична ідея має бути трискладовою. Тому ідеократизм подає таку синтезу буття: існує три субстанції: а) матерія, б) енергія та в) ідея або дух — це є в межах універсу або космосу, а в межах мікрокосмосу-людини існує: а) тіло, б) інстинкти та в) душа. Ідеократизм подає таку архітектоніку буття: 1) існує всесвіт, як матеріяльна база, що творить собою повноцілість, бо має межі в часі, в просторі та в масі; 2) поза всесвітом існує сфера енергії, що оточує всесвіт та має лише два виміри в часі та в просторі; 3) поза сферою енергії існує сфера ідеї або духа, що оточує сферу енергії та має вже лише один вимір: час, лише в його трансцедентному значенні, в значенні вічности. Поза сферою ідеї або духа вже нічого існувати не може. Ідея, або дух, отже, все собою оточує, все собою наповнює, є вічною в триванні та в чинності, є безмежною в своїх спроможностях, є, значить, первоосновою та первопричиною буття, тобто Вищою Силою, є Богом, Творцем та Опікуном всесвіту.
Створивши всесвіт, Бог створив землю, а на ній створив живих істот. Людині Бог вклав душу, а тим поставив людину на найвищий щабель супроти інших істот. Так логічно людська думка приходить до визнання нової ідеї — ідеї людської гідности. Вже наш геній Т.Г. Шевченко визнавав цю ідею, бо закликав: "Схаменіться, будьте люди, бо лихо вам буде!", закликав: "Умийтеся, образ Божий в багні не скверніте", і давав цьому закликові таке ідеологічне обгрунтування: "Усі на цім світі: і царята, і старчата — Адамові діти". Адамові діти — це значить: люди. Отже, всі без винятку є люди, і то ні більше, ані менше, як люди.
Щоб якась ідея могла стати провідною ідеєю, тобто лозунгом, або гаслом чи кличем, треба, щоб ця ідея була шляхетна, життєво-реальна та поступова. Якраз ідея людської гідности є і шляхетна, і життєво-реальна, і поступова, а тому треба її прийняти, як гасло або клич. Вона шляхетна, бо кличе людину в височінь, назустріч Богові, кличе в надземні висоти, де людина починає розуміти своє провіденціяльне призначення — бути господарем земної кулі, бути помічником Богові в творенні раю на землі, де людина відчуває своє споріднення з Богом, де людина починає вважати себе богоподібною.
Ідея людської гідности є життево-реальна, бо не кличе до утопії — до рівности всіх людей, бо рівности людей не може бути ані за законами природніми, ані за законами соціяльними: 1) ані за законами природніми, бо ж люди родяться не рівними і тілом, і душевними спроможностями, і долею, та 2) ані за законами соціяльними, бо кожна людина є клітиною якогось суспільного органу, а тому, що поміж органами поділено різні функції, то й кожна одиниця дістає власну функцію, інакшу, ніж інші, а, значить, суспільними функціями люди не рівні. Хоч ідея людської гідности не кличе до рівности людей, однак вимагає, щоб не було надмірних відхилів від рівности: а) а то чи вгору, коли одиниця сама себе починає вважати надлюдиною чи півбогом, що не знає впину своїй сваволі (це різні узурпатори, різні деспоти, різні самодержці), б) а чи то вниз, коли людину починають вважати півлюдиною або підлюдиною, що не сміє й поворухнутись без дозволу свого пана (це раби, кріпаки або парії).
Ідея людської гідности поступова, бо кличе людину на вищий щабель цивілізації, щоб людина в своєму поступуванні керувалась не правом сили і навіть не силою права, але імперативністю моральних норм.
Орбіта людського життя проходить через п'ять площин чи сфер: 1) сферу індивідуальної окремішности, тобто сферу "я" — сферу замкнутого кола суб'єктивних переживань одиниці; 2) сферу родинного життя, що охоплює взаємини поміж чоловіком та жінкою і поміж батьками та дітьми; 3) сферу життя в рямцях найвищої збірноти — народу, і то: а) як член нації, б) як член громади та в) як член держави, 4) сферу в рямцях міжнародньої солідарности, як член людства, та 5) сферу Абсолюта, де людська душа хоче нав'язати контакт з Богом.
В замкненому колі своїх інтимних переживань, людина творить собою відрубну одиницю, самостійний індивідум, окремішний світ, що вже більше ніколи не появиться вдруге. Людина мусить твердо пам'ятати, що в ній одночасово живуть два нахили: а) до творення добра та б) до творення зла, бо кожна людина є безоднею противенств: добра та зла, мудрости та глупоти, святости та підлоти, самопосвяти та зради, покори та бунтарства. Отож, треба стримувати в собі нахили до творення зла, а натомісць розвивати нахили до творення добра. Знов же людина не сміє в своїй чинності керуватись лише егоїстичними мотивами, бо вона є членом суспільства, а, значить, мусить дбати також і про суспільний інтерес.
Пам'ятаючи про свій власний інтерес, треба дбати не лише про тіло, а й про душу, щоб жити повним, гідним людини, життям. Не для мук та страждань родиться людина, а для творчої праці і для користання наслідком своєї праці. Значить, людина має право на добробут, однак лише за додержання таких передумов: а) має чесно придбати свій маєток (не обманом чи насильством), б) має чесно своїм маєтком користуватись (не труситись, як скупар, над кожним шелягом, але, знов же, не розкидати марно), та в) має бути вдячною громаді за свій добробут, бо лише в громаді знайде захист своїх прав.
В сфері родинного життя ідея людської гідности допоможе утримати гармонію між чоловіком та жінкою, а також між батьками та дітьми. Між чоловіком та жінкою має панувати не стільки любов, бо любов належить до емоцій, диктованих інстинктом, як скорше взаємна пошана, бо пошана диктується розумом. А щоб чоловік та жінка взаємно панували одне одного, вони мусять глибоко взаємно одне одному вірити. А взаємно будуть вірити тоді, коли взаємно не будуть мати сумніву в додержанні святости обітниці супружньої вірности. Коли буде взаємне довір'я, то буде й широка свобода, бо не буде взаємних підозрінь у зраді. Коли буде взаємна пошана, тоді буде коректний розподіл сфер компетенції чоловіка та жінки, а, значить, тоді буде співпраця та таємна підтримка.
Батьки свої відношення до дітей мусять базувати не лише на голосі кревности, а й на розумінні своїх громадських обов'язків — лишити після себе своїх наступників, котрі продовжуватимуть розпочату батьками працю. Отже, найважливіший обов'язок батьків — це виховати своїх дітей на корисних громадян. Ідея людської гідности вимагає і від батьків, і від дітей такого поступування, щоб батьки постійно могли бути гордими за своїх дітей, а діти — гордими за своїх батьків. Треба, щоб і батьки були мудрими,бо тоді діти визнаватимуть їхній авторитет, а також треба, щоб і діти були мудрими, бо тоді батьки лишать їм певну свободу поступування. Добрі батьки ніколи не занедбують своїх дітей, а добрі діти ніколи не залишають одинокими своїх старих батьків.
В площині життя в найвищій збірноті — в народі, ідея людської гідности допоможе людині віднайти собі відповідну суспільну функцію, та її сумлінно виконувати. Народ — це синтеза, що складається з трьох складників: 1) нації, 2) громади та 3) держави, бо людська збірнота, при закінченні процесу формування, завжди кристалізується в формі тригранної піраміди. Три грані піраміди — це три ділянки виявів динаміки народнього життя: 1) ділянка культурно-національної творчости, 2) ділянка суспільно-господарської творчости, та 3) ділянка державно-організаційної творчости.
В ділянці культурно-національної творчости треба клруватись засадою, поданою ще Т.Г. Шевченком: "І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь". Значить, треба високо цінити свої національні скарби та треба шанувати свої національні традиції, а однак не треба відмежовувати себе від культурного світу. Треба слідкувати за розвитком культури інших народів, щоб перебирати, що є цінного, але перебирати не автоматично, бо треба перепрацювати, треба надати кольориту власної національної стихії. Кожна нація таїть у собі великі скарби, а тому всякі спроби денаціоналізації (віднародовлення) є великим гріхом, бо приводять до зникнення високовартісних своєрідностей. Ідея людської гідности не дозволить людині зраджувати рідну націю та перебігати до другої нації, бо треба пам'ятати, що мачуха ніколи не дорівняється рідній матері, а перевертнів завжди очікує лише зневага та недовір'я. Отже, кожному треба пам'ятати про свої обов'язки супроти рідної нації: треба бути націоналістом, але ніколи не шовіністом.
В ділянці суспільно-господарській треба поборювати презумцію, ніби пролетар духово стоїть вище, як буржуй, бо ніби буржуй є лише глитаєм, тим часом, як пролетар є клясово свідомим революціонером, що шукає нової правди на землі. Треба пам'ятати, що в дійсності так воно не є, бо пролетар, не маючи під ногами міцної господарської бази, мусить іти до буржуя в найми, а тому просякнутий почуваннями наймита, тобто почуваннями заздрости, а через те — і ненависти до свого працедавця. А буржуй, якраз навпаки — маючи під ногами міцну господарську базу, почуває себе господарем на своєму господарстві. Як господар, він незалежний, не потребує ні перед ким гнути спину. Значить, гаслом нашої доби має бути не заклик до повної пролетаризації мас, а якраз навпаки: заклик до "обуржуазнення" мас, щоби, по можливості, кожну людину зробити власником, щоб кожній людині дати матеріяльне опертя. Для того треба рішитись на революційний крок: поділити поміж усіма громадянами всі сколективізовані чи зсоціялізовані маєтки — землі, будови та різні підприємства. Маєтки треба передати в приватну власність, і то — дрібні в руки поодиноких власників, а великі об'єкти (багатоповерхові будинки та фабрики) передати у власність спілкам чи кооперативам.
В ділянці державно-організаційній ідея людської гідности допоможе утримувати щільний контакт влади з населенням. Влада не повинна старатись відмежувати себе від населення, не сміє вважати себе непомильною та безвідповідальною, бо тоді вона стає зарозумілою бюрократією. Розуміється, що владі має належати право давати потрібні розпорядження, але за свої розпорядження влада має нести повну відповідальність перед населенням, а знов же населення має обов'язок виконувати розпорядження влади, а за те має право контролювати діяльність влади. Своє право контролю діяльности влади населення може здійснити за посередництвом обраного ним самим Народнього Представництва. Народнє Представництво репрезентуватиме волю населення, а тому буде інформатором, дорадником та контролером влади. Отже, ідея людської гідности допоможе розумно реалізувати засади народоправства, бо що більше буде населення свідоме, тим більше воно буде дисципліноване, а лише при дисципліні кожен матиме забезпечені якнайширші права.
В офері взаємних стосунків поодиноких народів треба також додержуватись засади урівноважень прав з обов'язками. Це значить, що кожен народ лише тоді буде мати право користатися з уселюдської скарбниці культури та цивілізації, коли і сам спричиниться до збагачення цієї скарбниці. Треба поборювати всякі тенденції до імперіялізму, бо завжди імперіялізм веде до поневолення сильними слабших. Натомість треба плекати ідею мирної співпраці народів, щоб не було ані гнобителів, ані гноблених. Треба організувати Міжнародній Трибунал, котрий би полагоджував спірні справи поміж народами, і тим попереджав криваві конфлікти.
В сфері нав'язання контакту душі з Богом треба пам'ятати, що до Бога можна звертатись лише з чистою душею. Людина бажає заслужити у Бога прихильність, а це вона може осягнути лише своїми шляхетними вчинками, а не порожніми обіцянками поліпшитися. Перед маєстатом Бога людина не мусить рабськи падати на коліна, але має побожно схилити голову в захопленні мудрістю та красою будови всесвіту.
***
"Звізда ясна возсіяла, трьом царям путь показала". Тріє царі — це наука, етика та естетика. Коли цей триумвірат засяде на троні, тоді на землі запанує Правда, Добро та Краса. Тоді не буде чути на землі ані зітхань страдниць-матерів, ані розпучливого плачу голодних сиріт, ані зойків катованих по тюрмах, ані пролитої крови в безкінечних війнах, бо тоді запанує на землі спокій, згода, добробут, свобода та щастя.
Кожна людина має право на щастя, але мусить пам'ятати, що мораль ставить такі три вимоги: 1) не смієш бути щасливим, коли ти своє щастя побудував на нещасті інших, бо тоді ти — насильник; 2) не смієш бути щасливим, коли навколо тебе всі нещасливі, хоча би навіть і не з твоєї вини, бо тоді ти будеш егоїст, та 3) можеш бути щасливим лише тоді, коли навколо тебе всі щасливі. Отже, щоб заслужити собі моральне право на щастя, треба старатись навколо себе сіяти щастя для інших, а хто стоїть на найвищому щаблі суспільної драбини, той найбільше має можливостей сіяти щастя навколо себе.
***
Отже, бажаю шановним читачам щастя та життєвого успіху, бажаю, щоб усі ми дожили до моменту, коли всі ми єдиними устами зможемо заспівати: "Слава в вишніх Богу, бо на землі нова радість стала, яка не бувала: ЛЮДИНА ЛЮДИНІ ЛЮДИНОЮ СТАЛА. ("Гомо гоміні гомо ест")
[Студентські обрії, часопис українського студентського товариства «Січ» у Мюнхені, грудень, 1946 р.]
20.01.1946