Львівський етнографічний музей.

Львівський Державний етнографічний музей — єдиний етнографічний музей республіканського значення УРСР. В цьому році музей має святкувати п'ятидесятирічний ювілей свого існування. Свій початок музей веде від Етнографічно-статистичного гуртка, заснованого ще в 1889 році при так званому Академічному Братстві українського студентства у Львові. Гурток цей мав на меті дослідження народного життя і творчості. Серед йото членів виявилося багато аматорів-збирачів, здебільшого молоді. Під проводом Наукового Товариства імені Шевченка влаштовувалися екскурсії і при цьому ж товаристві зберігалися зібрані зразки духовної та матеріальної культури українського народу. Це зібрання і було тією зав'язю, з якої виріс Етнографічний музей. Згодом співробітники його ставали знавцями-етнографами. Колекції збагачувались, головне звичайно за рахунок зібраного у Галичині та Буковині, але також і тим, що надходило з різних земель, в яких працювала і творила мистецька думка і рука українця. Музейну роботу при Шевченковому товаристві очолювали такі відомі люди, як Вовк, Франко, Гнатюк, — праця кожного з них поклала свій відбиток на це діло.

З часом, музей допоміг створенню етнографічних музеїв у Коломиї, Стриї, Сокалі, Самборі (бойківський) та Сяноці (лемківський). В 1939 році, з приходом радянської влади, наш музей дістав свою теперішню назву — Державного етнографічного музею і робота в ньому стала значно інтенсивнішою. Всі розрізнені етнографічні збірки перейшли тепер в його власність і знайшли потрібне розміщення. Музей остільки збагатився, що трохи замало стало тепер просторих і ясних кімнат в давньому будинку Наукового Товариства імені Шевченка (нині Філіал Академії наук), де музей міститься від початку свого існування.

Експозиція побудована добре і доцільно. Відвідувач може познайомитись з побутом і мистецтвом гуцулів, бойків і лемків — груп українського народу, життя і творчість яких представлені у більшості колекцій нашого музею.

Ось кімната кераміки. Початки української кераміки сягають дуже давніх часів, ще часів спільного слов'янського періоду, а потім ця галузь творчості розвивалась по різному у різних слов'янських народів, хоч декотрі зовсім занедбали її. Але в гуцулів вона розвинута як найбільше. Наприкінці XIX сторіччя гуцульська кераміка була в повному розквіті. Найкращим майстром її вважають славного гончара з Косова Бахматюка-Бахмінського (1820–1882). Він мав свій секрет до роблення поливи і забрав цей секрет із собою в могилу. Кахлі Бахматкжа, що були його спеціальністю, відзначаються особливо багатою і цікавою орнаментацією.

Гуцульська кераміка музею ясна, сонячна і щедро прикрашена своєрідним орнаментом, своєю веселістю нагадує природу околиць, в яких вона народилась.

Кераміка Закарпаття, розташована на інших полицях, вражає поважністю мотивів, — наче сум віє від цих орнаментів на певному тлі.

Тут же бачимо зразки бойківської, лемківської та низинної керамік. В цій же кімнаті стоїть гончарне коло.

В сусідній кімнаті знаходяться манекени гуцульських, бойківських та лемківських одягів. Багацтвом різноманітних прикрас на перше місце вибивається гуцульський одяг. Вовняні тканини одягу всі власного виробу. Гуцул стриже вівцю, пряде вовну, тче сукно і миє — все робить своїми власними руками.

Бойки люблять полотна — льняні та конопляні. В одягах, що походять з західної Бойківщини, панують вибійки (димки, мальованки). Чим же ближче до східних меж Бойківщини, тим більш вживають білі полотна, прикрашуючи їх багатими своєрідними вишивками. В цілому одяг милує око своєю достойністю.

На лемківських одягах відбиваються вже західні впливи. Лемки вживають вже здебільшого базарний крам, але компонують його своєрідну і приємну єдність. Лемкині вживають, як нагрудну прикрасу, широку силянку (гердану) у вигляді комірця. Гарна колекція герданів, різних технікою узорів, міститься тут же у вітрині і доповнює зразки жіночих прикрас. В цей же кімнаті бачимо килими, ліжники, запаски і багато крайок (поясів, попруг), серед яких знов таки гуцульські найкращі.

В сусідніх кімнатах є також тканини із східного Поділля, з Полтавщини, з Волині.

Гуцульським виробам з металу відведено в музеї велике місце. Тут бачимо топірці, келефи, прекрасні люльки, чапраги (запинки), багато орнаментовані з інтересною композицією, узорів. Деякі з цих речей дуже старовинні.

Переходимо до «дерев'яної» залі. Панівним матеріалом її є дерево, з якого наш народ так вміє виробляти усяке господарське знаряддя та хатні меблі.

В одному з кутків залі показано полонинське господарство, яке можна сказати, має ще форму первісного збірного громадського господарства, що характеристичне для гірських груп українського народу. В полонинському побуті зберіглося багато цікавих старовинних звичаїв, обрядів та вірувань; полонинський хід, розпалювання ватри (багаття) «живим» вогнем та інше. У тому ж кутку висять високо під стелею і тужать за гірськими просторами гуцульські трембіти. З ними сусідять інші народні музичні інструменти: скромні флояри, сопілки, денцівки та свірелі (дуже дрібні). Тут же двосторонні, гарно орнаментовані цимбали, а ліра, яка багато пісень переграла колись на прощах та базарах. Руки, що грали на ній, давно вже може в порох розсипалися, а їй судилося отут, під музейним склом нагадувати людям бувальщину.

У двох вітринах міститься різьблене дерево: декоративні тарелі і інше дерев'яне знадіб'я: скриньки, пушки, пляшки. Тут же висить образ Юрка Шкрібляка, якого називають батьком гуцульської різьби по дереву. Він поклав початок цієї мистецької роботи, що так згодом поширилася. Різьбарами були його сини, а тепер внуки. Далі йдуть кімнати з вишивками, тканинами та одягами низинного населення. Дві вітрини заняті жіночими та чоловічими головними уборами. Багата колекція вінчальних вінків доповнює експозицію цих залів.

Рибальське приладдя: сітки, верші і т. інш. розташовані в невеликій кімнаті поруч зі старими вуликами, розповідають нам про рибальство та бджільництво.

В одній із залів вироби з соломи, лика та кори. Диву даєшся, бачучи, як вміло використовує народна творчість до буденного вжитку кожний матеріал. От, наприклад, солом'яні сусіки на зерно: вони тривкі., місткі і непозбавлені прикрас.

Кінчаємо наш огляд малою обрядовою залею. Тут «звізда» і «коза», з якою колись ходили хлопці колядувати, на стінах картини з весняного свята великодня: дівчата і хлопці виводять свої весняна танки, початок яких ще губиться в поганських часах. У кутку макет церковки, яких так багато порозкидано по Гуцульщині та Підгір'ї. Це зразок нашого народного будівництва. Невчені архітектори-селяни вкладали у будову багато краси і гармонії.

Усі кімнати музею прикрашені акварелями Олени Кульчицької, нині заслуженого діяча мистецтва, яка давно вже працює художником музею. Картини її доповнюють і пояснюють музейні експозиції, рисуючи побут народний.

За часів німецької окупації музей не працював. Німці не дозволяли відкривати його, а, відступаючи, встигли вивезти дещо цінне з його збірок.

З визволенням Львова, радянська влада все зробила для того, щоб музей, який завжди користався широкою популярністю, розгорнув свою науково-дослідчу та культурно-масову роботу. Багато людей відвідує музей. Ті, що спеціально цікавляться тою чи іншою ділянкою народної творчості, одержують в музеї докладні консультації. Працівники музею мають численні зв'язки з різними інститутами та приватними людьми в наукових цілях. Крім того, музей має широке коло друзів, аматорів-збирачів, які весь час доповнюють його збірки.

З вересня 1945 року музей увійшов до складу інститутів Академії наук УРСР — фольклорного, етнографії та мистецтвознавства. Великі і почесні завдання має ця установа в ділянці наукової роботи, головним чином, у будові нового відділу сучасного радянського побуту. Радянська влада завжди йде назустріч музею, вона полегшує його роботу і допомагає йому у всьому.

[Радянський Львів, №5–6, листопад-грудень 1945]