У людей зі спільним ґрунтом (у щонайпрямішому розумінні цього слова) існує певна спільність. Зрештою, слово «певна» надихає на якнайширше трактування цього аж ніяк не конкретного вислову. Чи й не тому, приглядаючись до творів письменників (наприклад), котрі зросли чи з’явилися на світ у твоєму рідному місті, бачиш те, чого в їхній творчості, можливо, й нема — впливу того ґрунту.
Зрештою, творчість класика польської літератури, народженого в Тернополі 1913 року (помер в 1990-му у Кракові), Корнеля Філіповича варта уваги не тільки тому, що маємо з ним спільний ґрунт. Він — активний учасник краківського мистецького повоєнного життя, автор понад сорока творів. Близький друг Віслави Шимборської — коли отримувала Нобелівську премію, то жалкувала, що Корнель Філіпович не дожив до цього часу, вважала: цю нагороду повинен був отримати він; йому присвятила вірш «Кіт у пустому помешканні».
Для українського читача донедавна Корнель Філіпович був майже невідомим, бо твори перекладали вкрай рідко. Окремою книжкою тексти — повість «Провінційний роман» і поетична збірка «Скажи це слово» — вийшли у тернопільському «Кроці» п’ять років тому в перекладі письменника, члена PEN Ukraine Юрія Матевощука. Цьогоріч видрукувано «Провінційний роман. Скажи це слово» повторно, а також «Щоденник антигероя. Сад пана Нічке», незабаром вийде «Мирон. Ілля. Корнель. Розповідь про Корнеля Філіповича» польської письменниці та літературознавиці Юстини Соболевської. Переклав ці твори теж Юрій Матевощук, видавництво також незмінне — «Крок». Проєкт реалізується за підтримки Генерального консульства Республіки Польща в Луцьку.
Три повісті, хоча й видаються різними, а проте мають те, що вибудовує смислову лінію. «Провінційний роман» — не надто прив’язаний до часу, розповідає про спробу забутись у любовній пригоді; «Щоденник антигероя» показує пристосуванство у Польщі в час Другої світової; «Сад пана Нічке» у післявоєнній атмосфері говорить (чи запитує) про поєднуваність ніжності до рослин і жорстокості до людей. Здається, чи не головним у творах є пошук ролей та намагання влаштуватися в соціальному середовищі. То не завжди вдається зробити безболісно, тому герої не є тими, за кого себе видають, і відчайдушно мімікрують. Герой (він безіменний) зі «Щоденника антигероя» — ні поляк, ні німець, намагається спочатку прислужитись окупаційному режимові, а потім ще й пристосуватися до радянської влади. Пан Нічке, дбайливий та чуйний до рослин, ймовірно, був комендантом концтабору. Обоє героїв «Провінційного роману» вдають закоханих, шукаючи у цьому почутті можливість втечі з буденного життя.
Отож, час перейти до розмови із тим, хто інтродукував ці тексти українською, та проговорити все докладно.
Український перекладач Юрій Матевощук.
— Три повісті, одна поетична збірка та розвідка про Корнеля Філіповича. Це багато, бо тривалий час майже не було перекладів, і мало, коли згадати про досить просторий масив текстів. Юро, чому обрав саме ці твори?
— Ці повісті критики називають знаковими у творчості Корнеля Філіповича, тому починав із них, як найбільш репрезентаційних. Проте, недоговореними українською залишаються оповідання. Просто так склалось, що цей жанр у нас недооцінений та сприймається як щось легковажне. Але думаю, що після цих трьох томів далі буде….
У першій книжці об’єднав «Провінційний роман» і поетичну збірку «Скажи це слово» досить симптоматично, бо вона ввійшла у серію «Ерґо», де комбінували прозу та вірші. Зрештою, мені здалося дещо іронічним поєднати повість, де головний герой поет, і збірку віршів. Адже сам Філіпович часто іронізує у творах.
Спершу думав, що ця книжка стане першою та останньою моєю роботою над Філіповичем, проте, коли на початку цього року перечитував його твори, зрозумів, що зробив не все можливе, й вирішив продовжити перекладати його. Карантин позитивно позначився на творчості, бо я мав час, аби сформувати концепцію проєкту перекладів та популяризації творчості Філіповича й запропонувати підтримати починання польським культурним інституціям — нині реалізовую проєкт із Генеральним консульством Республіки Польща в Луцьку. А перекладав Філіповича під час Харківської літературної резиденції, де були всі умови, щоби займатися творчістю. Я щиро вірю, що ритм, у якому перекладаю текст, позначається на ритмові читання. Тексти перекладав швидко й занурюючись у них повністю.
Оповідання «Щоденник антигероя» та «Сад пана Нічке» пов’язані з Другою світовою. Філіпович знав про неї з досвіду — був долучений до підпільної діяльності в групі лівоналаштованих польських інтелектуалів, у 1944 році його заарештувало гестапо. Відбував ув’язнення спершу в Кракові, а тоді в концтаборах Ґросс-Розен і Заксенхаузен. Тому й зміг написати про війну дуже по-особливому. Як захоплює підхід Воннегутової «Бійні номер п’ять», захоплює й «Щоденник антигероя». У центрі оповідання проста людина, котра як може пристосовується до обставин, щоби якнайменше бути залученою у події. Ця книжка — про безіменну більшість, котра намагалася вижити, докладаючи всіх зусиль, і про цю більшість зазвичай не говорять. Історія антигероя ніби й про лузера, проте такого, котрий зберіг головне — своє життя. В «Саду пана Нічке» Філіпович левову частку тексту описує, як пенсіонер плекає свій сад, переймаючись чи то тим, що гусінь поїла цвіт, чи то тим, що хтось застрілив дрозда, а закінчує листом колишнього в’язня концтабору, котрий думає, що впізнав у панові Нічке оберштурмфюрера СС Рудольфа Нечке. Але автор не каже, чи правдиві ці здогади. Зрештою, то й не важливо.
— Ці оповідання — і «Провінційний роман» також — видались такими, що зав’язані на темі пошуку власної ідентичності.
— Мені дуже імпонує, що у центрі творів Корнеля Філіповича неідеальна, часто слабка особистість. Його твори — про часи й територію, — рамки й умови, котрі формують людину та роблять її такою, якою вона є.
— Коли ти заговорив про території, то продовжмо. Топоси, котрі описує Філіпович, досить умовні. Мені б дуже хотілося бачити тернопільський слід у його творчості. Зрештою, у «Провінційному романі» топос непевний та невизначений, проте, здається, то все ж Цєшин, де письменник мешкав після Тернополя. Як думаєш, чи можна докопатися до нашого ґрунту? І чи мало тернопільське дитинство вплив на письменника?
— Улюблена риса творів Філіповича для мене та, що здебільшого він не вказує, де відбувається дія. Але то завжди невеликі міста. Корнель Філіпович — максимально провінційний автор, тож мешкаючи в Ланівцях, я кайфую з того, що перекладаю його. Хоча варто додати, що тепер провінція виходить із парадигми упослідженості й меншовартісності. Одне з оповідань Філіповича називається «Моя люба горда провінція» — я планую перекласти його вибрані оповідання й назвати так збірку.
Відповідь, чому містечко в «Провінційному романі» нагадує Тернопіль, доволі проста — всі провінційні містечка схожі одне на одне. Корнель Філіпович пише переважно про початок минулого століття, і хоча місця залишаються неназваними, можна окреслити їх географію — це територія Польщі, України, Білорусі, частина Литви — територія з мультикультурним складом населення, і цей уклад відбивається в архітектурі — площа з ратушею, невеличкі кам’яниці. Описані Філіповичем міста й місця настільки універсальні, що вгадати прототип просто нереально.
Відкопати тернопільський слід у його творчості не вдасться, бо його нема. Книжка «Мирон. Ілля. Корнель. Розповідь про Корнеля Філіповича» пояснює, чому це так. Обставини викинули його з Тернополя. Незадовго до того, як письменник народився, помирає його дід. Варто сказати, що одна з гілок роду по матері — Футими, корінні тернополяни, дід — директор міської гімназії для дівчат (якої саме встановити не вдалося). Помешкання, де він жив із родиною, надавала гімназія, тож по його смерті сім’я опинилася на вулиці. Найімовірніше, що народився Корнель Філіпович в одному з міських готелів. До речі, при хрещенні його назвали Мироном, Іллею кликала дружина Марія Ярема, а Корнелем він називав себе на честь батька. Після того, як сім’я Філіповичів покинула Тернопіль, ще довго не могла осісти, зробила це через шість років у польському Цєшині.
Юрій Матевощук, автор перекладів українською прози польського письменника Корнеля Філіповича.
Разом із однодумцями ми вирішили встановити меморіальну таблицю на честь Корнеля Філіповича. Єдина будівля, котра точно має стосунок до письменника й збереглася в Тернополі, — приміщення TSL, школи, де навчалася мати літератора.
Треба сказати, що тривалий час про минуле Корнеля Філіповича майже нічого не було відомо. Кілька років тому правнук письменника Тадек Рудек знайшов його валізу із записами та кореспонденцією. Власне це якнайбільше допомогло Юстині Соболевській у написанні книжки. У валізі було чимало листів і нотаток про перебування у таборі, написаних на тамтешніх бланках — Корнель Філіпович виявився ретельним збирачем.
— Мабуть, одна з причин, чому книжки Філіповича легко читаються, та, що його типажі органічно пересаджуються на ґрунт сьогочасності.
— До речі, в радянські часи українською вийшов «Сад пана Нічке», видали книжку тиражем у тридцять тисяч, а знайти її мені вдалося тільки у двох бібліотеках країни. Прочитав повість — переклад дуже далеко відійшов від оригіналу, а перекладач перекрутив його так, що головний герой мав видимі ознаки прихильника комунізму.
Цікаво, що інтерес до творів Корнеля Філіповича по його смерті почав згасати, а років із десять тому відновився із новою силою. У Польщі перевидали його твори, опублікували листування, біографічні тексти й дослідження. Крім того, твори Філіповича почали видавати за кордоном. Зовсім недавно права на видання «Щоденника антигероя» купив Penguin Books. Нині ж, коли у Польщі постала загроза заборони абортів, його «Провінційний роман» набув неабиякої популярності, бо ж головна героїня, коли лікар відмовляє у допомозі, вживає хінін, аби позбутись небажаної вагітності.
Розмовляла Анна Золотнюк.
Ілюстрації надав Юрій Матевощук.
Фото: Іван Поливода та Валентин Кузан.
23.12.2020