Історія чернівецького підприємця довоєнних Чернівців Пауля Станіслауса Подсудека – цікава і повчальна. У 20-30 роках минулого століття він був власником фабрики ковбас і шинки, а також сімох магазинів у Чернівцях. У цехах, де виготовлялася м’ясна продукція, була майже стерильна чистота. Працівники не крали, бо отримували достойну зарплатню, а на всі свята – по кілька кілограмів м’ясних виробів. Подсудек знав про своїх підлеглих все, для них і їхніх родин влаштовував свята, а щоп’ятниці годував бідних.
Продукція фабрики Подсудека була високої якості, її навіть доставляли до королівського двору Румунії. На візитці Подсудека, яка збереглася так і значилося: постачальник королівського дому. А вже після війни, у часи Союзу, коли на Подсудековій фабриці діяв Чернівецький м’ясокомбінат, розповідають, що тут ще виготовляли ковбаси за тими давніми рецептами і посилали високим чинам у Москву. Документально про Подсудека збереглося мало інформації. Але у Чернівцях живуть люди, родичі яких працювали на фабриці Подсудека. І вони запам’ятали ковбасного магната Подсудека як добру і щедру людину.
Поляк зі Львова
Ковбасна фабрика Станіслава Подсудека розташовувалася на теперішній вулиці Головній, неподалік відомого у місті клубу- ресторану «Бартка» і бізнес-центру «Квадрат». На місці, де була фабрика, ще збереглося одне із приміщень цеху, нині там приватні фірми. Від успішного колись підприємства, поруч з яким був сад із альтанкою та розкішний розарій, і сліду не залишилося…
У Державному архіві Чернівецької області зберігається кілька документів про Станіслава Подсудека, в тому числі єдине його фото. Адже про знаного колись у Чернівцях підприємця нині майже ніхто не знає.
У документах архівного фонду Чернівецької окружної палати праці є особова справа Подсудека Станіслауса. Це та сама його фотографія. А також заява Подсудека від 1937 року щодо зміни Книги Майстра на іншу Книгу Майстра: бакалійника, м’ясника, ковбасника, обробника м’яса. У заяві є відомості, що він проживає за адресою вул. Трансільванієй, 42. Що він поляк, римо-католицького віросповідання, народжений у Львові у 1886 році.
Збереглися відомості і про родину Подсудеків. В документах архівного фонду примарії м. Чернівці за 1919-1940 рр. у книзі реєстрації мешканців Чернівців, що подали заяви на отримання румунського громадянства, значиться сім’я Подсудека Пауля Станіслауса. Він, поляк, за національністю, мусив тоді це зробити, аби мати можливість працювати і займатися власною справою.
У Подсудека із дружиною Анною було три сини: Станіслаус Рудольф (1915), Тадеуш Йоханн (1916), Андреас Грегор (1918) та донька Марія (1922).
Не відомо, коли саме Подсудек переїхав до Чернівців. Можна припустити, що наприкінці 10-х чи початку 20-х років. Адже в адресній книзі жителів м. Чернівці за 1924-25 рр. вже значиться Подсудек Станіслаус, комерсант, за адресою: вул. Штефан чел Маре (нині Головна). Напевно, його дружина теж мала відношення до справи чоловіка. В адресні книзі жителів Чернівців за 1927 рік значиться Подсудек Анна, ковбасниця.
Працівники архіву кажуть, більше у Чернівцях не було мешканців із прізвищем Подсудек чи подібним.
І найцікавіше, в архівах збереглася «Справа щодо видачі мешканцю м. Чернівці Подсудеку Станіслаусу дозволу на будівництво ковбасної фабрики». У цій справі міститься креслення (1922 р), архітектор Франц Косинський, ситуаційний план, зовнішній вигляд та словесний опис майбутньої будівлі.
Також збереглося розпорядження примарії м. Чернівці від 1923 року про дозвіл на будівництво додаткової будівлі фабрики по вул. Штефан чел Маре, архітектором теж був Франц Косинський. У документі підтверджується, що заявник сплатив 500 леїв за цю авторизацію в казну міста. В архівах можна також побачити, як виглядав офіційний бланк фабрики салямі і шинки Подсудека.
«Дідусь щодня йшов на фабрику у новій сорочці»
Пан Любомир Зав’янський, викладач Буковинського державного медуніверситету, показує територію, де колись були володіння Подсудека. Батько пана Любомира – Юліан – із юних років працював на фабриці Подсудека, доріс тут до шанованого майстра. Потім у 50-х роках, коли цей м’ясокомбінат став державним, теж працював тут.
"Це була, скажемо так, експропріація, - каже пан Любомир. – У радянські часи цей м’ясокомбінат був знаним на всю Буковину, та й на частину України. Комбінат працював на устаткуванні Подсудекової фабрики, м’ясні вироби виготовлялися за тими старими рецептами. Потім батько захворів, і вже працював не у цеху, а у підсобному відділі, де виготовляли тари для м’ясних виробів. Як мені відомо, певний сорт ковбаси відправляли навіть у Москву. Я ще пам’ятаю парк за ковбасними цехами, бо тато мене маленьким туди водив, аби я збирав пелюстки з троянд, мама варила варення. Тут росли чайні троянди. Ще була збережена альтанка. Моя старша сестра, яку батьки маленькою водили сюди, пам’ятала значно більше".
Кілька років тому племінниця пана Любомира – Наталія Гриценко, видала свою першу книгу з історії довоєнних Чернівців і власної родини: «Місто пахло корицею та кремом Nivea. Чернівецький вінтажний альбом». І тут на основі маминих оповідей вона розповіла також про фабрику Подсудека і про те, як на ній працював дідусь Юліан. В родині також збереглася візитка пана Подсудека, фото працівників біля цеху, а також світлина майстрів фабрики Подсудека, зроблена в одному із міських фотоательє, де всі м’ясники у білих сорочках і краватках, наче професори.
"Мій дідусь працював на фабриці Подсудека з 14 років, - розповіла нам Наталія Гриценко. – Всю історію про Подсудека я описувала із розповідей моєї мами. І вона пригадувала, як ще дитиною, разом із батьками, вони гуляли у саду біля цехів. Дідусь був майстром на фабриці, і дуже цінувався тут. Він прийшов сюди хлопчиком, у 14 років, щойно закінчивши гімназію. Починав, як кажуть, із низів. Мама Юліана, тобто мого дідуся, рано овдовіла, дідусь мав вчитися далі, бо мав енциклопедичні знання. Але у мами було ще дві сестри на руках, і вона якось через знайомих влаштувала сина на цю фабрику, щоб його взяли вчитися на м’ясника. Думала, що тимчасово. А дідусь так і залишився тут працювати, він повністю утримував маму і сестер. Доріс до майстра. Коли прийшла радянська влада, він навіть два тижні був директором заводу".
В домашньому архіві Наталії Гриценко зберігся великий кольоровий каталог м’ясних виробів, саме такі афіші, як тут, прикрашали чернівецькі магазини Подсудека. На різні свята вітрини оформлялися по-іншому.
Один із магазинів Подсудека був на вулиці Ольги Кобилянської. Нині це будинок №7. У часи румунської окупації у 1928 році Станіслав Подсудек викупив будинок. Він там відкрив магазин м`ясо-ковбасних виробів і шинок. Всі знали, що смачніших, ніж тут, ковбас і шинок не було у цілій окрузі. Магазин був оформлений у європейському стилі біло-блакитною облицювальною плиткою.
"Мама розповідала, - продовжує пані Наталя, - що кілька разів на рік на фабриці робили свята для сімей. Всі сім’ї робітників запрошували. І на очах усіх майстри робили, як пригадувала мама, замки і будиночки із м’яса. Мама також розказувала, що тато брав її на фабрику, вона ходила цехами. Там була така чистота! Ти ніколи не скажеш, що це на м’ясокомбінаті. І самі працівники дуже охайно одягалися, мій дідусь щодня був у новій сорочці. А ось сама бойня була десь за Прутом. Коли вийшла моя книга, мені зателефонував мій однокурсник, а він має свої магазини у Чернівцях, і запитував, чи у нас немає тих давніх рецептів м’ясних страв. Звісно, що немає. Але дідусь з бабусею вдома їх робили. Працівникам фабрики дуже добре платили, на свята давали кошики з м’ясними стравами, тому красти у працівників не було потреби. Цікаво, що сімейний склеп Подсудеків на Руському цвинтарі знаходиться неподалік могил моїх бабусі і дідуся. І наша родина завжди відвідує склеп родини знаного дідусевого роботодавця. Вже потім фабрику рознесли. Пам’ятаю, як по квартирах ходили і питали, чи не треба ковбаси… Краденої, звичайно…".
Пан Юліан відсьорбує ковток вишняку, довго шукає та нарешті знаходить групову фотокартку, зроблену в А. Кайнца (A. Kainz) на Tempelgasse, 41. Він добре пам’ятає, як їх, 11 м’ясників, знімав старий фотограф. Це надзвичайно вдала картка: усі його колеги вдягнуті в темні а́нцуги, з нагрудних кишень яких виглядають хустинки, усі в білих сорочках та краватках, а дехто навіть із метеликами замість краваток, усі бездоганно поголені, й у блискучо напуцованому взутті відбивається світло яскравих лямп. Чоловічі обличчя настільки гордовиті та натхненні, що ніхто би не повірив, якби не знав, що це м’ясники, а не якісь там професо́ри. Хоч на роботі вони теж не ходили засмальцьовані та шлямпа́ті – усі були чисті, охайні, старанні до роботи, бо фарля́ги та лайда́ки надовго не затримувались у пана Подсудека».
Із книги Наталії Гриценко «Місто пахло корицею та кремом Nivea. Чернівецький вінтажний альбом».
На цій світлині дідусь пані Наталі – в нижньому ряду крайній зліва.
Подсудек знав все про своїх підлеглих, і щотижня годував бідних
"У пана Станіслава Подсудека настільки все було налагоджено, продумано задля комфорту працівників, що кожен із них уважав за честь бути сумлінним та старанним, - розповідає пані Наталя. - Господар дбав і про відпочинок своїх підлеглих. За будівлею м’ясної фабрики, за гаражами та іншими господарськими будівлями, був висаджений надзвичайно гарний трояндовий квітник – розарій. Декілька людей постійно за тим доглядали. Тим паче, що прогулюватися дозволялося всім охочим. У глибині розарію стояла розкішна альтанка, де мій дідусь освідчився у коханні бабусі Альбіні. А ще дідусь пам’ятав, у тому квітнику була двоповерхова будівля, щось на кшталт сучасного музею, куди робітники приводили діточок на оглядини різних чудасій. Чого тут тільки не було! Й оленячі роги від надзвичайно великих до тендітних маленьких, і напхані опудала різних тваринок та птахів, і живі черепашки, у клітках – співучі пташки з барвистим оперенням, акваріуми з чарівними різнокольоровими рибками. До речі, сам пан Подсудек був досить вдалим мисливцем. Він полюбляв запрошувати до себе поважних гостей та розважав їх виходом на полювання. І тому скляний будиночок раз за разом наповнювався мисливськими трофеями й заодно новими цікавинками для відвідувачів".
На фабриці Подсудека вміли не лише працювати, а й відпочивати. Раз на місяць тут влаштовували святковий відпочинок для працівників та їхніх родин. Сам пан Подсудек ставився до працівників із повагою, без пихи та зарозумілості, він знав їхні імена, сім’ї, вподобання та інтереси. Кожному робітникові до свят складався кошик десь на 4–5 кг із усілякими м’ясними виробами, і не мало значення, чи ти майстер, чи некваліфікований робітник. Дітям улаштовували свята на Великдень та ялинку з подарунками на Різдво. А кожної п’ятниці біля комбінату годували нужденних, ще й давали із собою потроху м’яса та кісток.
Пізніше, під час війни, частину устаткування м’ясокомбінату евакуювали на Урал – назад, певно, повернули не все. І хоч певний час за радянської влади ще робили прекрасний сервелат, який відправляли до Москви (для керівництва країни), але до крамниць він не потрапляв.
А з часом усе почало занепадати: м’ясо відкрито розкрадали, устаткування виходило з ладу, і не було кому його порихтувати, а майстри, які свого часу не повтікали до Румунії, старіли й не були потрібні. Нарешті м’ясокомбінат частково розібрали, та й так він, зруйнований стояв…Колись їхню продукцію постачали навіть до королівського двору. Замовлення надходили постійно, і всі робітники, та й Подсудек особисто, докладали зусиль, щоб не втрачати марку м’ясної фабрики.
Недоречно чомусь згадалося, як під час голоду 47-го року на комбінаті розвелася сила-силенна щурів. Та коли вони позжирали все, що могли, то зібралися у величезний загін, на чолі якого стояв, мабуть, найавторитетніший щур, і гордовито вийшли через відчинену браму. Щури перетнули сучасну вулицю Головну та вулицею Залізняка, повз його хату, пішли до залізниці, потім перейшли шанець, вийшли до цегельного заводу та й там десь щезли. Усі, хто бачив цю ходу, тікали чимдуж, щоб з переляку не опинитися у вар’ятському шпиталі. Надзвичайно моторошна картина!
Із книги Наталії Гриценко «Місто пахло корицею та кремом Nivea. Чернівецький вінтажний альбом».
Залишився ні з чим…
Чернівчанка пані Едіка Московчук зі своїми рідними часто відвідують на Руському цвинтарі родину Подсудека, прибирають нам.
"Моя тітка, найстарша мамина сестра, Анна Колянко, дуже дружила з донькою Подсудека – Марією, але її кликали Мариною, моя тітка не раз у Подсудеків ночувала, коли затримувалася, – розповідає пані Едіка. – Вони жили там же, де був й м’ясокомбінат. Там була коптильня, були цехи. Сам Подсудек був римо-католиком, а його дружина – греко-католичкою. І на фабриці Подсудека працювало багато парафіян греко-католицької церкви, в основному хлопців. Це все я знаю з розповідей тітки Анни, і іншої тітки – Стефанії Соболевської. У моєї мами було четверо сестер, їхня мама померла у 1942 році, і вони залишилися з батьком. І тітка Анна, коли Стефанія підросла і мала 16-17 років, взяла її у кондитерський цех. Як вона навчилася пекти! Мені здається, з нею мало хто міг зрівнятися! Бо Подсудек мав також невеликий кондитерський цех. І наприкінці кожного тижня, на фабриці Подсудека відчинялося спеціальне віконечко, і бідним людям видавали трохи м’яса. А на великі свята – подарунки були більші. Якби не родина Подсудеків, то я не знаю, якби родина моєї мами вижила… Давали і одяг дітям, і костюми для тата. Наскільки пам’ятаю з розповідей тітки, то родина Подсудеків робила пожертву на греко-католицьку церкву. І здається, моя тітка і донька Подсудека здружилися у катехитичній школі. Подсудек був дуже багатий, але їм довелося покинути Чернівці, вони полетіли у Румунію. Подсудек з дружиною померли раніше, розповідали, що у нього трапився серцевий напад. Згодом помер старший син, а два залишилися. Моя мама вже пізнішими роками разом із сестрою їздили до родичів у Румунію, і провідували синів Подсудека, вони жили дуже бідно, у них не було дітей, і вони двоє доживали свого віку…".
Не так давно на горищі православної Миколаївської православної церкви було знайдено три меморіальні дошки, які колись були у греко-католицькому соборі. Серед них – дошка, де написано, що на будову церкви жертвувала 25 00 леїв ( а це не малі кошти) пані Марія Подсудик. Як відомо, у 30-х роках минулого століття церква Успіння Пресвятої Богородиці УГКЦ була добудована.
Варто звернути увагу щодо самого прізвище, в документах архіву – ПодсудЕк. Але зустрічається і ПодсудИк, зокрема у книжці відомого чернівецького краєзнавця Івана Снігура «Чернівці і чернівчани». А люди, чиї родичі працювали у Подсудека, кажуть, що вдома завжди говорилося ПодЗудек.
У державному архіві Чернівецької області віднайшли інформацію про членів родини Подсудека, які поховані у родинному склепі. Важко встановити їхній взаємозв’язок. Вказано, що родичі – римо- та греко-католики.
… На жаль, свій останній притулок Станіслав Подсудек, про якого у Чернівцях була лише добра слава, тут не знайшов... Коли румуни залишали Буковину, він, як багато інших фабрикантів та заможних людей краю, утік від радянської влади, й опинився в Бухаресті, сподіваючись на прихисток брата, який жив там. Але брат помер, роботи не було, жодних можливостей також. Гроші залишились у банку в Чернівцях, а ті невеликі кошти, що вдалося вивезти, швидко скінчились. І пан Станіслав залишився ні з чим.
Пауль Станіслаус Подсудек - ця шляхетна й надзвичайно порядна людина, закінчила своє земне життя голодним жебраком десь у Румунії. У Чернівцях залишився лише у пам’яті як ковбасний фабрикант із великим і добрим серцем.
Фото із родинного архіву Наталії ГРИЦЕНКО
16.12.2020