Сумної пам'яти наша мачуха Росія навіки вславилася своїми місцями "не столь отдаленнимі".
— "О, це десь там" ... "там" ... — так звичайно майже кожний зустрічав всякий спогад про якесь з таких "місць". — "Десь там" ... десь мало що не за межами звичайної ґеоґрафічної мапи, або в невилазному багнищі, або в непролазно-дикій пущі, а здебільшого у суворій, безкраїй сніговій пустелі... — Щоб і духу не чути було!... Так, кригове царство — от то було найулюбленішим місцем, де так легко й певно можна було приборкувати й дужих та гopдих орлів і дрібніше неслухняне птаство... Холодний жах сковує мозок, коли уявиш собі живу душу вільного, як вітер, козака з українського веселого степу-раю, конаючу в такій сніговій пустелі під гнітом неминучого кінця, символизованого оточуючою невблаганною, непереможно-суворою, такою безнадійно-невеселою, як хмара в осени, природою...
На далекій півночі, на Білому морі, що від 6-ти до 8-ми місяців буває вкрите кригою, коло самого краю Онежської затоки лежить купка Соловецьких островів. Серед злиденного оточення вони відзначаються трохи кращою природою, бо там росте ще ялина, соснина й береза, а в родюче літо буває сила ягід: чорниці й "морошки", яку там дуже люблять, хоч вона й не має ні смаку, ні наїдку. На більшому з цих островів стоїть великий, багатющий Сойовецький манастирь. Оцей то манастирь часто-густо ставав у пригоді російським царям, як місце найнадежнішого заслання. Тут то конався й останній Кошовий Отаман Січі Запорожської — Петро Кальнишевський. Заслала його на муки аж сюди цариця Катерина, щоб бути цілком певною, що вже не втече й ніхто не визволить його звідти. Нічого казать, віддячила щедрими кайданами старому за його необачну віру в московську христіянську душу!...
Трапилось мені відвідати цей манастирь у самому початку серпня 1917 року. Коли підпливаєш до нього з моря — він увесь мов на долоні. Білий з високими банями, з виглядом стародавньої твердині, бо кругом обнесений міцним, високим муром з баштами по кутках. Міцна подвійна товстелезна брама веде крізь мур до манастирського подвірря. В середині — великий собор, а навкруги — церкви, каплиці, ріжні будівлі і по під муром і в ньому самому — покої, склепи, майстерні, численні льохи, то що. Але першу увагу прочан звертає голосний лемент. — То скиглять морські кигитки. Їх тут безліч і вони цілком як свійські: не бояться людей, цілими зграями примощуються скрізь, де лише можливо, й на всю околицю немилосердно й без перестану скиглять, скиглять, скиглять... — Немов душі мерців тужать за тією правдою, якої не знайшли на цім світі... Зрештою робиться моторошно від цього скигління...
Могилу Кальнишевського я знайшов не скоро, бо не знав, де вона саме, й шукав по каплицях, церковних переходах, то-що. Нарешті, випадково наткнувся на неї. З-окола головного собору, на південній його стороні, знайшов сивий Отаман свій останній спочинок. У головах у нього могила якогось ченця; поруч, з його лівого боку — визначна могила Авраамія Паліцина з доброю огорожею й ловким дахом та иншими прикрашеннями. Звичайна кам'яна дошка єдина відзначає дуже скромну могилу Кальнишевського. Вона вся надзвичайно задрипана отими кигитками, що правда, як і все подвірря. Прийшлося старанно обшкребти похідці з надгробника й лише тоді можна було прочитати такий напис (дослівно): "Господь нашъ Іисусъ Христосъ положи душу свою на крестѣ за всѣхъ насъ не хочетъ смерти грѣшника. Здѣсь погребено тѣло въ Бозѣ почившаго Кошевого бывшей нѣкогда запорожской грозной Сѣчи казаков. Атамана Петра Кольнишебскаго, сосланнаго въ сію обитель по Височайшому повелѣнію въ 1776 году на смиреніе. Онъ в 1801 году по Височайшему повелѣнію снова былъ освобожденъ, но уже самъ не пожелалъ оставить обитель, въ коей обрѣлъ душевное спокойствіе смиреннаго христіанина искренно познавшаго свои вины. Скончался 1803 года октября 31. дня вь субботу 112 лѣтъ отъ роду смертію благочестивою доброю. Блаженни мертвіи умирающіи о Господѣ! Аминь. 1856. А. А."
По спині й по руках у мене повставали сироти, коли я дочитав ці рядки звичайних слів, повних дійсної безмежної траґедії, а в грудях щось зтиснуло й піднялась чи то лють, чи ненависть, чи то обурення й жадоба помсти, чи болючий жаль за кремезного побожного Отамана... І раптом у мозкові забреніли слова стародавньої козацької пісні:
... "Дозволь, Петре, дозволь, батьку, нам на башті стати,
Щоб не дати москалеві Січі руйнувати.
— Не дозволю, отамани, не дозволю, брати,
На кров братню христіянську й руку піднімати!"...
І от — фінал: 25 років тяжких кайданів у вохких льохах, і то на 85-му році життя, доживання віку у своїй власній труні серед гнітючого, безпросвітного оточення, де сувора природа, як що він її навіть бачив, дарує коли не мряку, то дощ з шаленими буйними вітрами, а там, більш ніж на пів-року заковує все кригою й геть засипає снігами... Справді, яка розрадлива була ця вся траґедія, яку безодню муки й лютого роспачу мусів витерпіти сивий Отаман, яка це тяжка Божа кара, за необачну, тяжку помилку! — І хто зна, чи не нарікав старий на Бога, чому не віддав його краще до турецької неволі, де б він знав і розумів, як би ті може були шматували й різали тіло, випікали очі її катували найтяжчими муками... А тут, за два роки до смерти, коли старий вже ступив однією ногою у домовину, коли пішов йому вже сто одинадцятий — сто одинадцятий! — рік, дарували йому царську ласку. Йому, окраденому й одуреному, скаліченому й, напевне, хорому запропонували волю... І на яку ж то волю збиралися випустити його лицеміри й кати, куди й до кого!?... Який це глум! — Та ще збереглося у йому стільки духу й сили, щоб висловити свій єдино-можливий протест і сказати з погордою — "ні"!...
Другого дня я зайшов по молоко у один з погрібників. Я ледве міг витримати там кілька хвилин, так мене враз пройняло дошкульною вохкістю й холодом. Молодий білявий чернець-молочар, з місцевих призвичаїних людей, на моє запитання почав скаржитись: — ",ох, тяжко, добродію, тяжко! Особливо взімку трудно, братія слабує, сильно слабує, найбільше на ноги; не може вистоювати службу Божу — так боляче. — Кістки усі ломить і крутить, ноги пухнуть. Ой, сила слабує, добродію, а все то від каміня, від холоду й вохкости. Ох, Господи, прости й помилуй, трудно, страх як трудно нам тутечки дістається!" — Я чим дуж поспішив на свіже повітря. Був гарний соняшний день, і скориставшись цим, я захопив ополудні свій фотоґрафичннй апарат, щоб на прощання зробити світомалюнок з надгробника Кальнишевського.
...Сідало сонце. Було тихо й море ледве ворушилося, коли відпливав від острова невеличкий манастирський пароплав, забравши прочан. Жінки, озираючися навкруги й посварюючися на дітей, раз-у-раз побожно кланялися й хрестилися до манартирських бань з хрестами, що вилискували на сонці, настирливо встромившись у повітря, неначе в змаганні вирватись з оточуючої довічної похмурої дичавини. Люде зтиха гомоніли й чути було межи зітханнями голоси: — ... "сподобилися!... От, благодать Господня!... Бог милосердний нас многогрішних... роздав на дикому камені!"... — Манастирь все більше й більше поринав у далечінь, а думки дзюрчали як струмочки води за стерном... — Так... так, святе місце!... І люде моляться до стомлення, до нестяму; благословляють злочини і славу славлять дужим катам!... Так, оце воно, оце й є справжнє людське життя у його щирому вигляді: на трупові та на кістках подужаного ворога найміцніше тримаються храми; на кістках, на купах трупу займається найкріпша, найсліпіша віра й летять до Бога найпалкіші молитви! — Це так. Але ми... Ми!... Коли ж ми навчимося!?... Коли, нарешті, одностайно гукнемо — "доволі помилок, доволі знущання, кайданів, в'язниць і рік невинної крови!" Коли?... Доки ж, доки українське старшинство, суспільство й легковірні, необачні ідеалісти летітимуть, як метелики, на московське огнище?... — Невже ще мало попеклися у його полум'ї!?... — Коли ж, нарешті, перестанемо з залицянням позирати на Москву, очікуючи якогось милосердя, чи ласки з ненажерливої пащі??... Коли, коли!??...
Почало поночіти. Злегка гуркотів пароплав, обабіч його хлюпотіла вода, розбігаючись раптом двома смужками, що утворювали широку стежку позаду, й мов легше стало на душі, що та "тиха та мирна обитель" уже десь зовсім далеко...
[Воля, 04.12.1920]
10.12.1920