(Оповідання неревнивого чоловіка).
1.
Отже, любий товаришу, ви тої думки, що я — людина неревнива, що взагалі це почуття мені невластиве? Признайтеся щиро й чесно, що до цього висновку ви, а разом, напевно й багато инших, — прийшли завдяки мойому рівнодушному або — ліпше сказать — добродушному відношенню до поведінки Ундіни.
Ну, ну, не перечте, дорогий пане докторе, а особливо не приймайте такого кумедного — збентеженого вигляду людини, котра необережно втоптала приятелеві улюблену мозолю, або неделікатно почала в хаті шибеника розмову про мутузку. Облиште це, дорогий товаришу, — чимало літ нашого співробітництва й дружности, стільки зазнаної спільно долі й недолі, дають нам право торкатися навіть і таких дражливих тем. А що до Ундіни, то тим більш — ми з вами можемо про неї говорить цілком вільно й отверто, бо ви очевидно зали повну змогу ґрунтовно простудіювати це примхувате створіннячко з його привабними гідностями й чарівними хибами, спробувавши на власнім досвіді всю могутність його чарування. Не зрікайтеся, друже, — це цілком зайве між нами: я те докладно знаю, що й ви так само, як инші, з давнього часу закохані в Ундіну. Така вже доля майже всіх тих, хто наближається до нашої чарівнички: це є ніби кір або інфлуєнца. Любе малятко, як вам відомо, цілковито не може стерпіти, щоби хто небудь з її оточення залишався поза колом її чар. Отже нам з вами нема чого хитрувати й лицемірити, і ви мені мусите повірити, коли я скажу, що помиляєтеся ви, а разом з вами всі инші — ті, хто вважає мене за неревнивого.
Це вже a priori мусить бути помилкою, бо ревнощі є псіхичним рефлєксом, властивим для всіх без винятку. Квантітатівно це псіхичне переживання може бути більш або менш визначеним, але квалітативно воно не може не істнувати в псіхиці, бо воно є одною з прояв тої душевної спадщини, котру ми дістали від наших давніх — прадавніх предків, ще від нашого родоводця доісторичної печерної доби.
Пригадуєте ви собі науку Сера Френсіса Гальтона про біольоґичну предківщину? Памятаєте, він каже, що в нашій біольоґичній спадщині лише половину дістаємо ми від наших батьків, друга ж половина дістається нам від усієї решти предків'я і в розвої нашого істнування ця остання частина спадщини відіграває значну й могутню роль, суворо й невідбійно змагаючися повернути до норми праотців кожний ухил від неї осібного покоління. — Отже серед численних верствувань довжелезної череди наших предків фатально знаходяться в нашім єстві також спадки від наших первопращурів. І яка б не була псіхольоґія людини, а в кожного неминуче лежить десь в потайках душі, в невідомих закамарках і хованках псіхики старезний відломок первісної й безпосередньої, міцної й лютої псіхольоґії наших давніх — прадавніх предків. В одного цей рудімент є значний, в другого він уже досить атрофирований: в одних він є незґрабним і ріжкатим, в инших його сточено й згладжено впливами культурного життя довжезних поколінь, і лежить він собі тихо, порядно й чемно загніджуючися в якомусь далекому й темному закамарку підпритомної псіхики.
Лежить цей уламок споконвічний, цей днедавній камінь, десь по-під пластами числених пізніших верствувань псіхичних, і хоронить в собі й концентрує в потенціяльнім вигляді ту міцну, дику й буйну енерґію, котрою була цілком проникнена й пройнята первісна душа людини, яка лише недовгий час перед тим відокремилася, так би мовити, відгалузилася від лінії своїх диких малпоподібних предків.
Щоби ясно зрозуміти, що для нашої душі значить ця предківщина, треба перенестися на кілька хвиль в передвічні доби, споглянуть на тодішню псіхольоґію.
Чи добре уявляєте ви собі, дорогий друже, ту добу, коли наші предків мешкали в похмурих і грізних печерах, які вони добували собі зі смертною небезпекою в лютій боротьбі проти велетенських потвір, грізних і страховитих — мешканців цих самих печер, непрохідних гущавин і похмурих межигірь? Чи уявляєте собі тодішній побут і тодішню душу нашого пращура, котрий задовольнення кожної своєї невибагливої потреби, кожного свого прімітивного бажання, немудрої примхи мусів був відвойовувати, відстоювати й захищати, люто й завзято змагаючися з неприхильною суворою природою, яка весь час повна була катастрофичних для нього несподіванок, і зі страховищами, які обсаджували тодішню землю і були незрівняно дужчі, міцніші й більш обдарені фізично, ніж він — наш прапредок. Нарешті на дорозі між його життям і задовольненням ставало ще шалене суперництво з подібними йому істотами, з сусідами, з родичами навіть, бо в ті суворі часи кожний, хто в своїх м'язах мав доволі сили, а під черепковою чашкою — досить сприту й прохірства, той міг, смів і мав право простягти руку й відібрати в сусіда для себе й домівку, й одіж, і їжу, — усе надбане, з таким трудом й небезпекою, а по над це — навіть те, що було найбільш дорогим й коштовним — зброю й жінку.
Постарайтеся тепер уявить собі, любий друже, той вулкан, той вибух псіхичних переживань, ту бурю й хуртовину ненависти, злосливости й сказу, ту потопу лютої розпуки й мстивости яка скаженіла й бушувала в душі нашого пращура під той час, коли инший зухвало й нахабно, роспутно й ласолюбно, простягав з первісною отвертістю й безсоромністю свою могутню руку, — могутнішу, ніж його власна, — до його їжи, котрої так жадав кольосальний апетіт велитеньського тіла, до його зброї, котра була єдиною запорукою його безпеки й істнування, нарешті — найбільш гірке, найбільше лихе — до його жінки, котру з таким трудом він придбав собі й привів у хмарну затишність своєї печерної домівки, до тої жінки, котра розворушила первісні струни першого зароду ніжної емоції, котра внесла в сувору й похмуру його душу поряд з яркою змисловою насолодою могутної ласолюбної тварини також перший несміливий промінь чогось лагідного, ясного й зворушливого — попередник майбутньої людяности, перший проріс, з якого мали в майбутньому роспелюститися й буйно й ніжно розцвістися чудові квітки естетіки й культури.
Уявіть собі все це, любий друже, і ви будете мати первовзір того переживання, будете розуміти вдачу того почуття, яке як більший або менший відломок упунктовано в мозаїку душі кожного з нас. Спочиває воно там, істнує непомітно, почасти навіть себе несвідоме й неопритомнене, але істнує безсумнівно; і безперечно, весь час з його химерних граней, з його примхуватих рогів випромінює могутня, з давніх — прадавніх часів захована в ньому псіхична енерґія, яку дістали ми з вами в спадщину по нашім Печернім Предкові.
Слухайте далі. Надходить час, і скрита потенціальна енерґія звільняється, подібно тому як раптом розкручується натужно напнута пружина, або як зі зривом розлітаються геть штучно злютовані химіком атоми складної вибухової матерії. Надзвичайним промінням надзвичайного полум'я катастрофично освічується в той час душа, і в цьому вогню спалюється й розтоплюється вся спадщина пізніших поколінь, всі заборони, всі міряла моральні, всі культурні вартости, — все гине, як гинули лагідні села й пишні міста під грізним і невпинним струменем лави, яку несподівано, після довгих часів сну й спокою розчинившися, викинула, наче отруйну слину драконячу виплюнула, хижача паща віроломного вулкана. І багато часу, багато псіхичної роботи потрібує, щоби після цього вибуху, після цієї катастрофи знову прийти до початкового стану, до гармонії, якої було досягнено в наслідок культурного життя людности. Та ще річ досить сумнівна, чи взагалі можливо там таке повернення, бо одного разу підведшися зі свого спання й виявившися з потайних хованок душі, Печерний Предок не так то легко й не так то швидко згоджується покинуть терени псіхичних переживань, а навпаки старається на все накласти свою важку, пелехату руку, усе життя псіхичне підхилити під свої первісні предісторичні канони.
2.
По очах ваших, любий товаришу, і взагалі по обличчу бачу я, що після цього біолоґичного відступу моя особиста справа для вас не тільки не з'ясніла, а навпаки ваше невтяміння ще побільшилося. Бо очевидячки ви не розумієте, як я можу бути заздрисним і ніяк не реаґувати на спосіб життя Ундіни, який ні для кого з вас не є таємницею.
Так, пане докторе: я така само звичайна людина, як усі, і тому з приводу ревниць не є якимось вийнятком. Я є заздрисним, як усі, можливо від де-кого більш, а над де-кого менш ревнивим. Я не можу не ревнувати, бо гра цього почуття при певних умовинах є таким саме неминучим рефлєксом, як кожна инша реакція псіхики, відгук її на відповідного зовнішного побудника. Я не можу не мати цього почуття, але я мушу його затлумляти, переборювати.
Чому? Та тому, що хоча істнування ревниць і має свої підстави з точки погляду біольоґичного, але з боку індівідуально-псіхольоґичного, а рівно й з соціольоґичного найдрібніші вияви цього почуття треба ретельно й суворо перегнічувати. З боку псіхольоґичного — тому, що, як я й казав уже, Печерний Предок, одного разу з'явившися зі своїх закамарків підпритомности на терен псіхичного життя, люто руйнує на ньому все, що будувалося цілими поколіннями, унегіднює й калічить душу. А з боку громадського — тому, що ревниці в суспільному житті є якістю дуже невигідною і незручною для окруження, просто нарешті нечемною, а за для того в присутності инших індивідів мусять пригнічуватися, ну по анальоґії, наприклад, з багатьома иншими страхуваннями орґанізма, які безперечно мають право на істнування, але культурне життя довгої низки поколінь призвичаїло нас ці справування в присутности инших собі подібних затримувати, а давати їм волю лише на самоті віддалік від инших людей.
Розумієте тепер, любий товаришу, спосіб мого поводження з Ундіною? Звичайно, що я не можу не ревнувати моє миле дівча, яке не вміє жити инакше, як утворюючи навколо себе густу насичену атмосферу запаморочного кокетування з усіми, небезпечного флірта з багатьома і — що тут ховатися — гострокорінного захоплення декотрими. Я не можу не мучитися, але розумом і почуттям справедливости я визнаю, що все це — її право, і що мені невільно робити на неї яку небуть пресію, зневолювати її, перешкоджати їй жити так, як потрібує її натура, її вдача, котра є складною й химерною стоплениною, де перемішалися і поспліталися і владолюбство, і самолюбство, і ласолюбство в формах — не стану суперечитися — може й несимпатичних, покручених і збавлених, навіть імморальних або, певніше — аморальних, але для мене любих і милих, зрештою як усе взагалі, що торкається Ундіни.
З цієї точки погляду в мойому стані може бути лише два виходи: або як не хочу мордуватися, то покинуть Ундіну, або, як на це нема сили або хиття, то, залишаючися, вже й триматися відповідно, наприклад так, як чемна добре вихована людина має поводитися з подорожним товариством. А саме — вигляд мати спокійний, приязний і зичливий, нічим не показувати й не виявляти своїх переживань, і взагалі найменше перешкоджати і заважати тому, кого на більш-менш тривалий час Судьба дала за подорожнє товариство в шаленому експресі життя.
Такий мій погляд, і сміливо можу сказати, що моє життя не ріжниться від моєї теорії. Блискучий довід те, що все моє оточення, а з ними навіть і ви, вважаєте мене за неревнивого. А як воно є насправді, то прослухайте деякі факти.
Разом з тим ви побачите й ілюстрацію до моєї теорії Печерного Предка.
3.
Сталося колись так, що я невчасно вступив до покою Ундіни й натрапив як раз на те, що вона була в обіймах одного панича. Не буду таїтися, стало так невтерпно болюче, так уразливо, в голові якось так запаморочилось, затуманилось, що трохи — трохи я не кинувся в світлицю й не наробив непоправних річей. На щастя, звичка притлумляти первітний імпульс перемогла, я перегнітив себе й тихо зник за занавісою. Вони мене не встигли замітити. Я пійшов до свого кабінету й там на самоті перемучився, перекатувався так, як можливо, лише в давні — предавні зелені часи замолоду, коли ще душа переживала все в тисячу разів чуліще.
Не знаю, чи доводилося вам колись переживать таку катівню, а на мою думку вона є подібною до болю зубного, або кожного иншого фізичного: не можливо знайти спокійного місця й положення, кортить виявити якусь активність, розпружити муку в якийсь учинок, і тут дуже небезпечно випустить себе з рук. — Ви киваєте головою, мовляв, і вам це все добре відома річ? Ну, звичайно, звичайно: инакше й бути не може, скоро тільки ви, бідний товаришу, попалися теж в обшар впливу нашої забірчивої чарівниці. В цьому положенні є повна можливість зазнайомитися з цими переживаннями...
Продовжую. Отже я перемучився, але перемігся, і під той час, як миле дівча прийшло до мойого кабінету, я був зовнішне спокійним. Одначе вона вже добре знає мене, таким чином, що зараз, як лише ввійшла, запитала мене:
— Мій любий, що з тобою?
— Нічого надзвичайного, — відповів я. — Просто, я бачив тебе з цим паничем...
Инша жінка почала-би брехати, виправдуватися. Ундіна, ви знаєте, не з таких. Вона лише почервоніла до кінчичка вушок і зупинилася, дивлячися мені просто в вічі.
— Ти віддалася йому? — спитав я. Питання безглузде, чи не правда, після того, що бачив? Але це є свойого роду соломиною потопельника. А що, мовляв, як це лише помилка, галюцінація якась, а справді, нічого подібного й не було...
Однак Ундіна не залишила мені, не подарувала іллюзії: вона твердо й завзято сказала:
— Так, віддалася. А що далі?
Признаюся, знов мені довелося вжити всю мою силу внутрішнього гальмування. Почувалося, що в душі наростають якісь лютощі, якийсь дикий похоп, люте бажання зробити болюче, невтерпно болюче цій маленькій миленькій постаті з високими грудьми і з погордою голівкою на білій і ніжній, як шумовина, шийці.
Вибачте, любий друже, за ці недоречні подробиці...
Отже я кажу, що перегнітив таки я себе, помовчав трохи, збираючися з силою, а потім відповів їй, памятаю, дуже спокійно й зимно:
— Що далі? Та нічого. Сама розумієш, що робиш, гадаю. Шкода лише, що вибір твій не дуже блискучий.
Почервоніла ще більше. Знаєте ж її самолюбство. Очевидно зачепило. Насупилася, здвигнула плечима.
— Це твоя помста, бачу — вимовила з робленим усміхом ніби то зневаги. — Мизерна помста, від тебе моглаби сподіватися чогось иншого.
— Нічого не помста, Ундіно. Сама не віриш тому, що кажеш. Просто образливо за тебе. Пригадай, скільки разів розмовляли ми про це з тобою. Кожний чоловік, котрому віддалася жінка, має десь у глибині, в потайниках душ невиразне почуття перевисшення, панування, володіння. Аджеж і слова такі відповідні: жінка віддалася, приналежить; чоловік — бере, має, заволодіває. Отже так і важко, так образливо уявить собі, що ти — така погорда, владна, можна, як зараз цей незначний хлопак уносить в душі зневажливе почуття свого володарства над тобою, пишливе відання, що ти, ти — Ундіна, котра ще вчера була для нього як зірка недосяжна, як богиня мармурова стояла на високім п'єдесталі, сьогодня вже стала хоч на деяку частинку його річчю, власністю, приладдям для задовольнений його звірячої потреби.
Слухала нахнюпившися. Зблідла. Але не здавалася все.
— Бо-зна, що верзеш. Сам кажеш, що зійшла — зіступила з пєдестала. То, значить, не я, а він є річчю, забавкою хвилевого капрізу.
— Це тобі так здається, а йому цілком навпаки. З прадавніх часів, коли по лісах і буйних степах бігав наш предок за самицею, котра всіми силами ховалася, хоронилася й боронилася, щоби не стати його здобиччю, ще з тих часів лежить в наших і ваших душах темне й неопритомненне почуття постійної війни й боротьби між чоловіком і жінкою. І переможцем в цім турнірі почуває себе чоловік тоді, коли силою, хитрістю або спритністю примусить жінку принять його в свої обійми, а жінка — тоді, коли закрутивши його своїм чаруванням, висклизне з його обійм, накреслить навкруги себе неприступне коло, з за котрого безкарно дивитиметься на його ярку лють і сказ. І чим вище й святіще пєдестал, з котрого зіступаючи, принесла вона свойому переможцеві на втіху й роскошування своє тіло, тим більше в нього почуття своєї сили й тріумфа, тим більше — повірь мені — десь в глибині нотка зневаги, фаміліярности і садічного профанування.
Ніжне личко Ундіни помалу заливалося румянцем. Прецінь хотіла довести своє.
— Може після твоїх наук так, а насправді инше. Чула я колись від когось, здається, щось в такому роді, ніби то моя ласка є отрутою, та ще якось там говорено; словом, що зпід мого чарування не можна визволитись, що весь час буде до мене тягти. Хто це мені казав?
— Ну, так, казав це я. Та й зараз кажу, але що з того?
— А те з цього, що, значить, моя влада над ним, а не його наді мною. Знов потягне його, знов прийде, благатиме, як раб, добиватися буде, як найвищого щастя.
— Так, коли прийде. А коли уходитиме, та в антракті між своїми візітами до джерела "найвищого щастя"? Як гадаєш, чи будеш ти для нього доцьогочасною богинею мармуровою, зіркою золотою під той час, коли з самовтішною зарозумілістю задоволеного самця він буде в своїх гадках — а може, навіть, і перед приятелями — перебирать і пригадувать твої якости й вартости цілком спеціфічного характера...
— Які гидоти ти говориш — перецідила вона крізь зуби, завернулася й пішла геть.
Після того ми обідали, зовнішнє — дуже корректно, лише з деякою примушеністю, котру ніби хотіли заховати одне від одного. Поїхали до театру або концерту якогось.
4.
Перепрошую, любий пане докторе: я мушу зараз торкнутися деяких інтимних річей, про котрі вам, гадаю, буде важко слухати. Але це щільно зв'язано з темою, і я їх мушу конечно зачепить.
Кінець дня, або — власне кажучи — початок ночі бував для нас звичайно празником — святкуванням тіла, змисловим святом, повним захоплюючого шаленства, яркого екстаза, але одночасно з тим святом гарним, витонченим, празником еллінським, а не скіфським, варварським.
У цей вечір я хотів був пійти спати до свого кабінету, але мені на думку прийшло, що так вийде занадто демонстративно й вульгарно. Рішив залишитися у Ундіни.
Але як тяжко було! Всі дрібниці щоденного побуту так нагадували недавне безхмарне щастя, так підкреслювали всю глибочінь моєї сьогоднішньої роспуки. Все, що робила моя дівчинка, і як робила, кожний рух її тоненьких рученяток, її маленької, гнучкої й стрункої постати, усе таке рідне, знайоме й наперед відоме, усе, що звичайно визивало мене на ніжність або на бурну жагу, це все зараз як вогнем палило мене й катувало мимовільними образами й гадками та домислами що до подробиць її нового зближення.
Я не витримав і з стогнанням вибіг зі спальні. Ундіна прийшла слідом за мною до кабінету. Я лежав, відвернувшися лицем до спинки канапи, вона прилягла до мене, притулилася, пригорнулася, милуючи й пестуючи мене, потішаючи, умовляючи. Я почував, я знав, що вона жадає мене, що вона, як звичайно, захоплюється прочуттям того забуття й шаленства, котре своїм полумям так щільно й міцно злютувало наші з нею тіла й душі. Я почував, що моє тіло також гомінко відповідає на її поклик, але душа, — перепрошую, любий колєґо, за такі дилєтанські вирази — душа протестує, не згоджується, не дозволяє.
— Любий, не сердься, забудь, — шепотіла вона своїм любим дитячим голосочком: цеж справді цілком дурниця. Аджеж ти стільки разів казав, що мені вільно робити все, що я схочу. За віщо-ж тепер сердишся?
— Зрозумій, Ундіно, не сержуся. І тобі вільно робити, що тобі хочеться, йти, де кличе тебе твоя вдача. Я ж був з тобою, адже-ж ти бачила, цілком такий, як завжди. Але цього — цього, ні не можу я. Не можу я після нього — після чужинця. Мені все здається, що як торкнуся губами до твоїх уст, то почуватиму на губах присмак його поцілунків, як пригорнуся до тебе, то ніби то його доторкання залишили на твойому тілі реальний дотикальний слід, нестерпний і незносний. Ні, Ундіно, відійди, облиш мене, прошу я тебе. Між нас більше вже не може бути цього, хоча це й тяжко, не можу навіть тобі сказати як...
Її, очевидно, зачепило і вразило.
— Деж твоя послідовність. Сам кажеш завжди, що не вільно нікому утискувати чужу особистість, а це — хибаж це не помста, не утиск, хоча й у витонченій формі. Тоді краще булоб просто й отверто сказати, що вимагаєш від мене самої звичайної шлюбної вірности та подружніх чеснот, як кожний пересічний чоловік!
— Нічого я від тебе не вимагаю, зрозумій-же, Ундіно: живи собі як хочеш, але я не можу... Вибачи, не сердься, це моральна бридливість просто. Не можу я після нього обіймати й цілувати тебе, як не стану пити зі шклянки, котру щойно відійняв від своїх губ якийсь чужинець, або утиратися його хусткою...
Ундіна обурилася з приводу "брутальности прирівнання", насказала мені силу всіляких гнівних дурниць і пішла.
На другий ранок ми не бачились, — вона не вийшла до чаю. Згодом мені було чути з кабінета, як вона викликала до телєфона того самого панича. Розмовляла навмисно голосно, — слухати цю розмову призначалося не тільки йому, але й мені: можливо, що мені навіть переважно й особливо — на злість, мовляв, на кару. Трохи пізніше я бачив через вікно, як він приїхав до нас. І раптом схотілося мені показать Ундіні, довести їй, а що власне, — і сам не знаю. Коротко кажучи, я вийшов до її хати, посидів трохи з ними втрьох. Пожартував, кілька разів підкував досить злісно свого супротивця, що зрештою не було тяжко, бо хлопя було дурненьке, лише гарненьке дуже. Потім гидко стало, що я роблю, — на віщо це все?
Пішов з дому. Повернувся пізно, пройшов просто до себе. На столі — лист. Від Ундіни. У такому роді, що, мовляв, попершу захотілося на злість мені запросити панича, а потім стало так бридко, що прогнала його, що більше він у неї бувати не буде, що для того мені повинно прийти до неї годитися.
Я не пійшов, тоді прийшла вона. Почала прохати забути все, бути як передніще.
— Адже-ж я сказав тобі, — кажу, — що я не гніваюся, що буду з тобою по давньому, але я не можу лише одного, і цього між нас не буде.
— Любий мій, рідненький, ну забудь про це, цеж була лише примха, вигадка. І зовсім мені цей хлопак не цікавий і не вподобається і де йому в порівнанню з тобою. Я тільки тебе люблю, тебе лише жадаю. Тиж мій найулюбленійший, найзнаменитішнй.
Ви уявляєте собі, дорогий друже, якою може бути чарівною Ундіна, коли цього дуже захоче, і яке чарування під той час від неї випромінюється. І ви уявляєте собі, що коли кохать її так дуже, як ми з вами, то чого не зробиш для неї? Але отже уявіть собі, що не вважаючи ні на що таке, я не зміг забути хоч на хвилю те гидотне привиддя, яке на передодні рострощило моє безжурне щастя...
Коротко кажучи, з цього лихого дня межи мною й Ундіною стала якась стінка крижана. Я був з нею рівним, приязним, але й тільки. Проти того, щоби відновити більш інтімну близкість, продовжувало каламутитися й обурюватися у мене в середині душі щось могутне й непереможне. Скільки сцен, скільки сліз, обид і образ... Але все було даремно.
Ундіна теж мучилася від цього. Адже-ж вона щиро любила мене, — вибачте, любий друже.
Поведінка її стала нерівною, — то вона пускалася необачно кокетувати, фліртувати, можливо, доходила й до більш серіозного, не знаю; то сумувала й вередувала, гнала усіх від себе геть, скрізь ходила за мною назирцем, не відступаючи ні на крок, милувалася й ластилася до мене, як киця...
Але що ж я міг зробити з собою?
5.
Аж коли настиг другий випадок.
Проявився в нас, себто власне коло Ундіни, якийсь добродій, який звався паном Пшесницьким. Добродій був дуже цікавий, але-ж і дуже прикрий. Типовий пройдисвіт: як не дипломатичний шпиг на послугах кількох ураз держав, то торговельник живим крамом. Коли вірить його оповіданням, то не було на земній кулі місця, де би він не завітав і де би себе не почував, як у своїй хаті. Центральна Азія, земля Хинська, Індія, Персія, Африка, Острови Океанії, які описано Джек Лондоном, — усе було для нього як на память відомі заулочки рідного міста. Чужоземних мов знав він силу і, здається, дуже непогано. Кілька разів мав я з ним дуже цікаві розмови, зазначаючи собі його жвавий розум, тонку спостережливість, але почуваючи тим часом дуже добре, хоча інтуїтивно, що сфера моралі для нього те саме, як скаля веселки для сліпого. Воля почувалася з ньому адамантова, і видко було, що ця людина має звичку ніяких перепон і перешкід на путі своїх бажань не визнавати. Цікава була людина, але й моторошна якась.
Незабаром стало мені примітно, що він має серіозні заміри на Ундіну, і з приводу цього мені зробилося якось особливо тяжко й прикро. Але я, звичайно, мовчав. Най іде своїм шляхом, який сама обере. Лише перестав ходити до покоїв Ундіни, коли там збірався її хвіст.
Колись, зрештою, випадково зайшов і застав саме, як Пшесницький ворожив по руці. Авантюрист казав дуже доречно й доладно, влучно граючи на містіцізмі Ундіни, на її вразливости й уяві. Загальним висновком з його пророкування з'являлося слідуюче: життя Ундіни має незабаром змінитися, Ундіні призначені не знати які гишпанські замки з умовою прецінь, що вона має коритися якійсь могутній людині, яку для неї ще з недавніх часів обібрано судьбою, себ-то, очевидно, Пшесницькому.
В тім, як він при ворожбі тримав її руку, було якесь особливе мясожерне ласолюбство й якась владна упевненість у собі. Говорив він до Ундіни таким тоном, якого вживають гіпнотізери на виставах і сеансах з медіумами. — Це все було так неприємно, що я завернувся й пійшов до себе, а в душу закралося ще якесь нове почуття, наче жаль до маленької пташиночки, яка попалася до кігтів ястреба.
Прийшла до мене Ундіна. Я дуже здивувався, коли вона сказала мені цілком поважно.
— Знаєш, цей пан Сервацій мені дуже прикрий.
Так звався пар Пшесницький.
— Хіба? — спитав я.— А мені навпаки здавалося, що в вас з ним пішла велика дружність.
— О, ні, — скрикнула вона палко. — Я булаби така рада, що би він до мене зовсім не приходив.
— То в чому-же річ? Скажи йому та й усе.
Вона замислилася.
— Сама навіть не знаю, у чому річ... Просто не можу сказати йому. Скілька разів збіралася, а прийде він, — і язик не повертається. Щось є в ньому такого...
— А деж твоє чарівницво, моя маленька чарівочко? — пошуткував я. — Або найшла коса на камінь?
— Тож то мені й досадно. Невже-ж я не зможу підхилити його собі?
— Знаєш що, Ундіно, — продовжую я жартувати, — я так гадаю, що він має якесь відчаруюче зілля, воно й охороняє його.
А вона мені цілком поважно:
— Ти жартуєш, любий, а я почуваю, що є в ньому якась сила...
Тут у мене неначе холоднечка якась перебігла по за спиною. Стало страшно за бідне дівчатко. Зрозумів, що не можна зоставляти її саму на повну волю цього зайдисвіта.
— Ундіно, — вже поважно питаю: — може хочеш, щоби я допоміг тобі віднадить цього добродія?
— Ні, ні, — перелякано якось запротестувала вона.
Укололо мене в серце.
— Значить, ти таки захоплена їм. Може, вже було щось?
— Ні, слово чесне, що ні. І ніяк мені не до вподоби, навіть навпаки. А щось має він в собі такого притягаючого, приманчивого, а в той же час і моторошного. Але тільки, ти облиш, не втручайся, дай мені самій справитися...
6.
Але днів за два події розвинулися так, що моє активне втручання стало необхідним.
Ввечері, прямуючи до світлиці Ундіни, я побачив, що Пшесницький в цей самий мент хижо й владно ухопив Ундіну в обійми й силкується поцілувати її. Вони були у дальному кутку кімнати й не бачили мене, меніж усе була видко в велике зеркало, яке знаходилося проти дверей і стояло навкось під углом.
Першим рухом моїм було кинутися й задавити поганця, але раптом майнула думка: почім ти знаєш, може вона цього хоче сама? Яке ти маєш право втручатися в її життя?
І я примусив себе зупинитися і жадно з невтерпучою мукою дивився, не можучи відвести очей від зеркальної рівні, яка зрадливо й ніби то злорадне показувала мені страшну сцену. Ундіна опіралася, пручалася, змагалася відхилитися, щоби він не міг поцілувати її в уста, але було в її поставі, в лініях рук і спини щось такого млосно млявого, що побіч цього опору, в таємній і затишній глибині душі її є щось і иншого, є там якісь елєменти, котрі зраджують її і посувають на це страхіття...
Так, вона бореться не тільки з ним, але і сама з собою, частина її істоти хоче його, піддається йому. Я вже готовий був з лементом розпуки, з диким ревом загнаного звіря повернутися й бігти стрімголов, сунутися прожогом яко найдальше від тієї, котру я так любив і котрій на перешкоді її бажань і примх я так вимуштрував себе не ставати.
Але в цю мить обличчя моєї Ундіни обернулося до зеркала, зеркало перекинуло мені образ, і я з жадливою радістю побачив, побачив, не сміючи свойому щастю віри діймати, пoбaчив, що вона, моя чарівниця, моя "владичиця лісів і гір" — памятаєте, так ми її напівжартливо йменували — що вона, що її обличчя перекривлено виразом страха й огиди. Розумієте, — огиди?
Яке щастя! — Вона його не хоче! Яке щастя!
Тепер руки в мене було розвязано, я міг тепер, я мусів прийти їй на допомогу. І я порвався в кімнату.
В цей саме мент, — зауважте, любий пане докторе — в цей мент і прокинувся вперве в дальніх затишних потайниках моєї душі він — Печерний Предок.
Він, той, кого штучно я весь час примушував ховатися яко мога дальше й глибше під порогом притомности, тепер, почувши бразчання кайданів, яких з нього добровільно мною скинуто, і скрегіт іржавих ключів в тяжкому замку, яким стільки часу його було замкнено за частими ґратами затримок, тепер він вилинув як стріла, або яко ястріб з неволі, і в той же мент хижацьким інстинктом зорієнтувавшися і все зрозумівши, притаївся, тихою котячою ходою став підкрадатися до ворога, який злодійськи спокушався на те, що було у нас з Печерним Предком найбільш вартого і улюбленого, на цю маленьку, струнку чарівну кицю, на нашу з ним Ундіну.
І в цей мент з'явилося в мене почуття, ніби то я вже не сам, не поодиноко входжу в цю кімнату, де чекає мене боротьба з готовим на все бувальцем. Почув я, що є хтось поруч мене, бо на тлі звичайної своєї щоденної псіхики я виразно розпізнаю чиїсь чужинецькі думки, скрізь пульсацію моїх завсегдашних емоцій протискуються чужі, сторонські, більшістю їм суперечні і противостайні, алеж однак на мої слова, мої вчинки вони впливають безапеляційно. Почувалось якось дивно, і легко й вільно, коли треба було реаґувать на ті або инші обставини, серед яких раніше я безперечно бувби спантеличений і заморочений, а нині я казав і робив як раз те, що найбільше до речі було робити й казати. Хтось, здавалося, живе в глибині моєї душі, хто пильно дивиться й слухає одночасно зі мною, і швидко, навіть поки я сам ще з думками не зібрався, розпоряджується, керує, радить і наказує. І це був він — мій Печерний Предок.
Отже сам не знаючи чому, якимсь дикунським інстинктом я перегнітив себе, притлумив свій запал і ввійшов у кімнату з своїм звичайним нетурбливим виглядом.
Зачувши мою ходу, Пшесницький покинув Ундіну й спокійно сів собі на найближчому кріслі. Колиб я не бачив усього в зеркалі своїми власними очима, то безумовно нічого не міг був би відгадати по його спокійному і як завжди — посмішкувато-самовдоволеному обличчю. Хтось в глибині моєї душі по фаховецьки з похвалою зауважив це знамените витримання, це дивовижне уміння так швидко й так перфектно опанувати собою. І раптом переповнило мене якось чудне почуття співревництва, бажання не відстати від нього що до цієї чудової витримки й самопанування. "Він тепер твій, він в твоїй волі й силі", — шепотіло щось десь там в глибині душі. Вже годі, тепер вільно тобі робить з ним що хочеш, росквитатися з ним і за нього і за всіх, які були доперед нього, і яких ти мусів був випустити з твого дому безкарно й вільно. Тепер уже годі. Будь же спокійним, уважним і вартим свого супротивця...
І я, нутрішньо радіючи від прочуття помсти, але зовнішньо спокійний і приязний нехвапливо ввійшов в покій.
Ундіна? Бідне дитинча з рук свого насильника упало, знеможене на канапу і напів лежало там з застиглим лицем і напів заплющеними очима. Бідне, любе дівча моє, будь спокійна, тепер я пильнуватиму біля тебе.
Ми з Пшесницьким чемно привітались. Пригадую, по його обличчю майнув, на мить, як блискавка, короткий усміх, і заграв в зелених очах огник. Я виразно зрозумів його: в його душі сколихнулося насмішкувате, зневажливе почуття, яке викликає в людині, котра щойно тримала в своїх обіймах і цілувала чужу жінку, образ її чоловіка, який нічого не примічає, ні до чого не домислюється, а приязно стискує руку свого оскорбника.
Але образливість цього почуття розбилася в моїй душі на дрізки об моє переживання — переживання людини, яка підстерегла хижого звіря й упевнена є, що тепер він од неї не втече: переживання ловця, який стоїть з підведеними курками під той час, як хижак, не маючи жадної призри, безжурно ступає, самопевний і почуваючий себе паном положення, на вузьку стежку, котра фатально веде його до місця засідки.
— Ундіно, ти почуваєш себе зле? Пішла-би ти до себе, полежала-би — сказав я, і мій тон був так по-новому владним і безапеляційним, що Ундіна, широко розплющивши на мене свої очі, нічого не відповіла і, як автомат, підвелася з канапи.
— Пійди, любонько, не приневолюйся. Не стидайся, я посиджу трохи з паном Сервацієм, він подарує тобі.
Пшесницький допитливо й здивовано глянув на мене. Очевидно й він теж зчудувався з мого тону. Але зараз же розсипався в вічливостях і запевненнях, що він бувби в роспуку впав, якби заважав був чарівну пані, що йому надзвичайно приємно буде побалакати зі мною і т. инше, і т. инше.
Ундіна пішла.
7.
— Ласкава пані дійсно щось нездорова сьогодня, здається. Весь вечір вона почувала себе якось недобре, — почав Пшесницький, очевидячки силкуючися розігнати в мене остатню тінь підзору.
— А ви гадаєте, — спитав я спокійно, — що ваш спосіб поводитися з Ундіною є найліпшим средством против таких слабувань?
Він скинув на мене здивованим, допитливо збентеженими, на мент, на один тільки мент, збентеженими очима. Я дивився на нього пильно, вороже, але зимно-спокійно.
— Що хоче цим сказати, пан професор?
— Що. Те саме, що ви почули. І ви дуже добре розумієте, про... про що я говорю. Про те, що ваше залицяння на мою дружину переступає всі межі.
— Ах, пан професор заздрить. Ось, цього таки не сподівався... Але ж, пане професоре, добродію, право же це даремно! Так би мовити, цілком безпідставно. Бо багато такого, що для вас — мужів наукових, може показатися бо зна чим, у нас — людей світових, є просто звичайною формою щоденної гречности...
А, ти думаєш, я не бачив... Ну, гаразд! І я зовнішньо зимно перервав його медяну балачку.
— Скажіть, студіювали ви фізику?
Він трохи сторопів.
— Себ то як це? Ну, припустимо, що студіював. Що же з того?
— Пригадуєте закон оптіки: вугол відбиття є рівним кутові спадання.
З цими словами я вказав йому на зеркало, в котрому з того місця, де ми стояли, чорним прямокутником вимальовувалися двері, якими я ввійшов до хати.
Треба визнати йому належне — він вмить зрозумів усе. На коротюсіньку хвильку виявилась в його виді наче замішка, але миттю він опанував собою.
— А — сказав він: — ось що...
— Так, воно саме й є, — ствердив я.
Він допитливо подивився на мене. По його очах я побачив, що мій спокійний тон ввів його в блуд, — зрозумівши його по свойому, він скласував мене в категорію тюхтіїв і страхопудів, з якими не варто церемонитися навіть при горячім вчинку.
Він зневажливо посміхнувся, неквапливо дістав з кишені портсігар, виняв цигарку, методично запалив її і разом з клубками диму кинув мені.
— Ну-те, що далі скажете, пане професоре?
— Та власне нічого. Хіба лише роспращаюся з вами, бо очевидно ви зараз залишете цей дім, щоби більше до нього не повертатися.
Він виявив щире здивовання.
— Ви думаєте? О, ні, пане ласкавий, ви помиляєтеся. Я занадто ціню знайомство з пані Ундіною, щоби перервати його так собі — лише на примху високошановному пану професорові.
— А проте вам таки прийдеться зробити це, — зауважив я цілком спокійно.
— Не думаю, пане професоре, не думаю. Бачте-но певні умови й обставини дотеперешнього мойого життя виробили в моїй вдачі одну риску, можливо часом неприємну й незручну для окруження, а саме — упертість і завзяття. Що я собі раз назвав, того я мушу обовязково досягнуть, і ніякі залоги й перешкоди мене не спинять. Отже пану професорові прийдеться погодитися з присутністю моєї особи коло чарівної пані Ундіни.
Печерний Предок дико й люто ревнув у своїх глибинах. Постій, товаришу, почекай, ще не час...
— Ні, цього не буде, — сказав я твердо й рішуче, — від сьогодня на завжди ви маєте залишить у спокою мою дружину.
Він посміхнувся.
— А як що ні?
— А як що ні, то я залишаю за собою свободу вчинків.
Він зухвало розсміявся; — кумедним, очевидно, йому показалося почути погрози від такої людини, як я.
— Ось як страшно! — пожартував він, а потім, змінивши раптом тон на гострий і загрозливий і дивлячися мені просто в вічі, вороже й пильно додав:
— Послухайте мене, пане добродію, залишіть це дуреньство, йдіть своєю дорогою й не ставайте на моїм шляху! Розумієте — не наважуйтеся перешкод жать мені. Усе однаково нічого в вас не вийде, лише я буду мусів вас змести з путі й знищити...
Га, визив! Добре, гаразд! Хтось у мене в душі заграв лютою й злісною радістю. Прочуття жорстокої, безпощадної борні й прокуштування перемоги стиснули серце солодким болем.
— Змести й знищити? — повторив я, — ну, це ще будемо бачить, як воно буде.
Він здвигнув плечима й тяжке зітхнув з мученицьким виглядом людини, яка безуспішно старається недотепному слухачеві з'ясувать до нудьги елєментарні й презвісні речі.
— Дорогий пане професоре! Ви ж і розумна людина, очевидно, а не хочете станути на справедливу точку зрозуміння. Уясніть собі, прошу я вас, раз на завжди, хто ви і хто я. Ну, яке змагання може бути проміж нас двох — між мешканцем учених кабінетів і мною — розумієте, мною — бувальцем, який просто для розваги виходив на двобій з тигром — людожером, або йшов на чолі невеличкої купки молодців проти цілих юрб розлютованих дикунів, котрих ми й розбивали в щент до ноги... А ви мені тут лепечете щось про свободу ваших вчинків... Сміх, просто... І він зневажливо відмахнувсь рукою й почав запалювати загаслу цигарку.
Може би при инших умовах хвальба цього добродія й не зачепила би мене: справді, ну що нам з вами до слів і до опінії якогось лицаря темної звізди? Але не забувайте, що разом зі мною з закамарків моєї душі слухав Пшесницького ще хтось престарий, хтось споконвічний, і примітивна псіхольоґія слів авантюриста будила луну в атавістичних закуточках моєї душі. І під той час, як я спокійно й зимно відповідав Пшесницькому, цей хтось, цей Печерний Предок, починав розпалюватись й лютуватись, як своїм часом мабуть скаженів і шаленів, слухаючи в безсилій злости базікання ворога, котрий, сховавшися в недосяжнім місці, захопленно ображав і знущався, сіпаючи найдіткливіщі струни тодішньої псіхольоґії.
І я мимовільно почував усе виразніще, як у мязах набиралось якесь напруження, котре вимагало розвязання, як у душі грали якісь владні імпульси, котрі нетерпеливо чекали розряду в якусь акцію, ворожу до мого бесідника. Очі неприязно блукали по його постаті, примірюючися й націлюючися в якихось неопритомнених бажаннях...
Тим часом Пшесницький продовжав щось іще про свої якісь геройства й пригоди. Мені раптом прийшло на думку, що вся сітуація набирає характера якогось дуреньства, чогось смішного. Справді, що таке!
— Ну, годі, — перервав я різко: — досить балачок. Я жадаю від вас, — розумієте, вимагаю, щоби ви зараз же залишили мій дім і наперед сюди не являлися, а рівно зоставили в покої Ундіну.
Пройдисвіт весело засміявся.
— Що до першої частини, то я не маю підстав далі тут затримуватися і тому з великою охотою піду на зустріч вашому бажанню зі мною роспрощатися. Ну, а що до решти ваших побажань...
Пшесницький зі жартливо — журливим виглядом розвів руками.
— Що до решти, то прохайте, любий пане професоре, все, що хочете, тільки не це! Як ні прикро відмовляти...
Га, так? Тепер, мій Печерний Спільнику, можеш... Надійшов наш час. Але не занадто, прошу.
Якось для самого себе несподівано я вихопив з кишені свій маузер і навів на Пшесницького. Він, видко, своїм звичаєм кинувся було рукою до кишені, але зупинився і з посмішкою сказав.
— Цікаво! Як же цей арґумент розуміти?
— Так, що маєте негайно піти геть. А як ще вас тут коли небудь побачу, то цим арґументом застрелю без дальших попереджень.
Він не рухався. Придивлявся до мене, наче щось нового побачив. Сказав роздумно:
— А прецінь, здається мені, що ви би не стрелили фактично.
— Помиляєтеся. З рештою, спробуйте.
Він ще раз зазирнув пильно мені в очі. Якась тінь відбилася на його виді. Я зрозумів: він побачив там рішучу люту примару Печерного Предка... Трохи збентежено й примушено він посміхнувся. Сказав з удаваною необачністю:
— Упевняю вас, пане професоре, цим ви ще більше мене роспалюєте... Тим часом, до побачення. Привіт чарівній пані...
З цим і подався.
(Кінець буде).
[Воля, 04.12.1920]
(Кінець).
Ось таку, любий товаришу, сцену, цілком для моєї вдачі неприродню, довелось мені розиграти. Ви, може, гадаєте, що мені після відходу Пшесницького стало соромно мого гвалтівництва або ніяково з приводу моїх, — якби це висловитися, — ну, мовляв, трохи Брет-Гартовських засобів? Як би це ви так думали то скажу вам, що ви дуже би помилилися. Нічого подібного; навпаки, — все в душі моїй рухало, грало й бушувало від почуття задоволення. Лише десь лунала нотка прикрости, що цьому зайдисвітові вдалося вийти з цих дверей так щасливо й безкарно потім, як він смів зухвало обіймати мою Ундіну...
Трохи згодом, заспокоївши себе, я пішов до Ундіни. Бідне дівча лежало ниць на ліжку, вткнувши лице в подушку. Мабуть почалася розбиратися на ніч, не скінчила і в сльозах звернулася до загально-жіночого притулка в хвилині журби — до подушки. Біле, зовсім дитяче плічко, — таке знайоме й кохане, — так зворушливо здрігалося, вся постать, така ніжна, така струнка й тонка, своєю поставою скривдженого дитинчатка — викликала такий гострий жаль, що я забув усе, що нас було роз'єднало, нахилився над дурненькою небогою і ніжно поцілував її примхуваті запашні кучерці над білою шийкою.
Вона вся здрігнулася від мого поцілунка, з прудкістю й пружністю розбудженої змії завернулася до мене, обвила мене своїми тонкими білими рученьками (пригадуєте, ми їх називали — рученятка — лебеді!), і в мить переломною опинилася, замісць обидженоі дитини, роскішна жінка, невідбійна своєю привабною, чарівною красою, грізна своєю стіхійною ярістю.
— Ти прийшов, любий, ти знов зі мною, — шепотіла вона з поблідлим лицем і з заплющеними очима...
Ну, коротко кажучи, все, що роскраяло було наше з Ундіною життя, десь тепер геть відсунулося, усе було забуто, ми помирилися.
Коли вона опритомніла й остаточно заспокоїлася, я запитав її.
— Ундіно, любенька, скажи, що було з тобою там, коли я ввійшов?
Вона здрігнулась й якось знітилася.
— Залиш, коханий, не треба...
— Ні, треба, — настоював я. — Що було з тобою?
— Не знаю... — майже прошепотіла вона.
— Але скажи, подобається він тобі?
— Ой, ні. Ні.
Енерґія, з якою вона протестувала, не залишала ніякого сумніву в щирости її слів.
— Але ж чому в тебе не було сили для опору. Я-ж бачив, що твоє тіло тягло тебе віддатися на його ласку.
Вона затулила лице руками й ще який час помовчала.
— Мені самій це так соромно, так прикро, і я сама себе не розумію. Він для мене бридкий, мерзкий, огидний. Але коли він дивиться мені в вічі своїми якимись нелюдськими очима, коли доторкнеться своїми якимись пауковими руками, то я нічого не можу... Любий мій, — скрикнула вона з роспукою, — любий мій, що мені робити? Він оплів мене цілком, наче спрут, і він каже, що мені тепер від нього не видертися, не вирятуватися, що я мушу їхати з ним, а я не хочу, не хочу, не хочу... Краще вмерти!...
Бідолашне дурненьке дівча!
— Слухай, Ундіно, це все — дурниці, які розчислені на твою нервність і вразливість. Візьми себе до рук, а що до нього, то будь спокійна. Я щойно заборонив йому ходить до нас. Він більше не прийде.
Я брехав їй свідомо, милий друже, — був певний, що він знов прийде обовязково, але я вірив, що я зможу відбити його замахи.
— Ні, він прийде, прийде, — твердо й упевнено відмовила Ундіна. — Він мене не залишить: він сказав мені, що я йому потрібна не тільки для нього особисто, але й для його справи?
— Він так сказав? Для якої справи?
— Не знаю, не знаю. Але знаю я, що він не відступиться від мене, я почуваю це. Я неминуче призначена йому. Але краще вмерти, ніж це!...
Я почув, що й мене якось заражує ця упевненість Ундіни. І — сором признаватися — на деяку хвильку мене охопив якийсь забобонний, якийсь містичний жах перед цею чудною й моторошною людиною.
Але потім раптом пригадався цей страшенний образ, — як моє любе малятко, з цими дорогими рученятами, з цими високими улюбленими грудьми, це все таке прекрасне тіло охоплюють так брутально, так пожадливо його руки, правдиво — якісь павукові руки...
І раптово закипіла, заклекотіла в душі така люта заздрість, якої я не тільки ніколи ще не почував, але навіть уявити собі не міг. Неначе в цій людині втілилися всі ті богатьох, до кого я по цей час ревнував, затлумляючи в собі це почуття, не даючи йому волі. Неначе тепер, коли я мав змогу віддатися цьому демонові без жадної псіхичної затримки, то раптом сконцентрувалося в однім переживанні все те, що як екстракт в згуслому виді лягало на спід душі, збіралося й скупчувалося там на протязі богатьох днів і місяців, придушене й пригнічене всілякими заборонами культурної псіхольоґії. Здавалося, ніби хтось в мить підмінив мені душу, — замісць витонченої, ускладненої псіхольоґії кабінетного вченого вклав, неначе новий препарат під міскроскоп підсунув, буйну невгамовність і невпинність печерного мешканця. І як би ви лише знали, друже дорогий, як це було ново, незвичайно... і втішно!
— Заспокойся, Ундіно, — сказав я дуже рішуче — заспокойся. Все буде гаразд, любко моя. Він не прийде, він дасть тобі спокій. А як що ні...
— А як що ні, — переспитала Ундіна, цікаво дивлячися мені в лице.
— А як що ні, то я його заб'ю.
Так сказав хтось за мене з глибини моєї душі, сказав так просто, буцім це й справді була найпростіща річ у світі. І дійсно для моєї атавистичної псіхольоґії тодішнього менту це було так просто й натурально — забити того, хто опинився поміж мною й моєю улюбленою подругою.
Ще подробиця: ця первісна псіхольоґія оказалася цілком близькою й рідною для душі моєї любки. Штучна осуга виховання, ляк прищеплених поглядів — відвалилися, зникли, наче позолота від огня, і виявилася справжня вдача, душа первісної жінки, наляканої погонею чужого самця.
— Ти забєш його? — спитала вона, і по дитячому свіженькі й гарненькі вуста її вимовили ці страшні слова цілком вільно й легко. Ні страху, ні гидоти не було помітно, лише легенька нотка недовірря лунала в тоні її питання "Хіба ж ти посмієш" — таке було значіння цієї нотки, котра, очевидно, адресувалася до чоловіка, якого витримка й бажання дати повну волю улюбленій жінці в хованках її душі класувалися як млявость, нерішучість і безсилля. Такі жінки, любий друже! Зрештою, ви й самі знаєте їх не гірше за мене.
— Так, любко, — заб'ю, — сказав я і сам здивувався, як таки нігде, ні в якому куточку моєї душі не відгукнулося ні одної протестуючої мислі, ні одної з тих моральних засад про недозвіл збавляти чужого віку, які так ретельно й уперто уштамповувалися цілими рядами поколінь в душах моїх предків. Задовольнений заворушився, почулося мені, десь в середині Печерний Предок, і гадаю, це він ще раз за мене повторив:
— Заспокойся, люба красуню, я його заб'ю.
Ундіна, легенько скрикнувши, з несказаним якимсь захопленням і з таким бурним натиском кинулась обіймати мене, що я зовсім був знесамовитів. Ви мені вибачите, мій любий, коли я дозволю собі зазначити, що це була трохи не найшаленіща ніч, яку я зазнав у свойому житті...
9.
Настав ранок. Ясне гаряче сонце, буйно проблищаючися через завісу густо-лосесьового кольору, хижо якось, наче крівавим відблиском, освічувало ясно-дитяче, а разом таке грішне личко Ундіни.
— Ну що же, — як кров, то най буде кров, — майнуло у мене в голові. Ти сам вибрав свій жереб, наважуючись на моє дитиня, на моє щастя. Напевно чимало крови попролляв і ти, тепер прийшла твоя черга.
"А як що буде його перемога?" — майнуло було на хвилечку десь дуже глибоко в душі, але тільки на одну коротюсеньку хвильку, бо в туж мить хтось инший — рішучий, могутній, самовпевнений так бадьоро, — так зневажливо засміявся з цієї думки, і з усіх кутків душі залунала йому така смілива, така бадьора відозва, що ця нотка потопла в мент, розпустилася, згинула на тлі тої гордої віри в свою безумовну перемогу і того палкого жадання скорше дочекатися боротьби, якими була вщерть переповнена моя душа.
***
Усе розигралося у цей же день. Пшесницький оказався дійсно такою саме людиною, якою він себе малював, і якою й я собі його уявляв. Побачивши, що його карти розкриті, він сам поклав собі грати явно, не криючися. І чудова була та легкість, вільність і непримушеність, з якою він розгощувався й орудував тут — у великому місті — цілком так, неначе справа відбувалася в яких небудь джунглях, або понад лагуною якогось запропалого коральового острова.
Я чекав його цілий день. Чекала, видко було, й Ундіна. Сьогодня вона знов була неспокійна й полохлива. Я їй нічого не казав, тільки попрохав сісти у мене в кабінеті побіля стола, де я працював. Мій спокійний вигляд, здавалося, на де який час впливав на неї, але потім раптом, щось пригадавши, вона знов починала хвилюватися. Я вдавав, ніби то нічого не помічаю.
Надійшов вечір. Мене закликали до телєфона — з лябораторії. Лопнула водопроводна труба; вода жбухнула струменем; в кімнатах цілий потоп; коллекції й апарати в небезпеці...
Очевидно, я помчався.
Ундіна тільки з докором подивилася на мене, але мені було в цей мент не до того: я лише похапцем пообіцяв їй повернутися негайно.
Прискакав до лябораторії. Все тихомирно; двері замкнені; сторожа, звичайно, ніде знайти не можна. Спитався в сусід про трубу, — ніхто нічого не відає, нічого подібного не чули.
Що таке?
Пшесницький! — раптом, наче блискавка осяяла.
Без сумніву, це він. Знаменито! Ну, добре ж.
Помчався я до дому на осліп, весь тремтячи й палаючи.
Приїхав, вломився достотно в помешкання й, не роздягаючися, впав до кабінету, — нікого. В покоях Ундіни — нікого. Позвонив покоївку.
— Де пані?
— Тільки щойно вийшли.
— Сама?
— Ні, зайшли по них пан Пшесницький.
Ось що. Яке нещастя! Де шукати?
— Не чули, куди збіралися йти?
— Ні не чула. Нічого не казали.
Вийшов з дому. Куди податися? Де шукати? Де мешкає Пшесницький? Яка шкода, що не відомо, де мешкає Пшесницький. Деж тепер шукати.
Не думайте, однак, дорогий друже, що я був у роспуці, пав серцем або щось подібне. Ані кріхти. Душа була повна лише одним — лютою, ярою, неситою жадобою розшукати його і... що далі, якось не уявлялося з виразністю. Це, мовляв, технична деталь, яка зясується своєчасно. А тим часом мозок працював з неспогаданою, якоюсь стихійною напруженістю. Вся псіхична енерґія сконцентрувалась на однім. Неначе весь світ зник цілковито, залишився лише той куточок, де зараз перебував Пшесницький, і все, що досі на світі робилось, вся ця енерґія з усіх кінців попрямувала до мене і сконцентрувалася на розвязанні мойого завдання.
Де шукати? Де шукать його?
І раптом, — неначе вистрибнула звідкісь згадка, уривок розмови, мимохідь кинуте слово:
"Я, прошу я вас, єсьм рабом звички: з бозна колишніх часів призвичаївся до цього пансіону і завжди там росташовуюся."
— А голубчику! Тепер ти мій!
Двері були замкнені, звичайно, але чи були вони дуже старі, неміцні, або вже я занадто натужно попхнув їх, не знаю. Памятаю лише, що в мент я опинився в кімнаті.
Ундіна, бідна моя Ундіна! Ще би трохи, й булоби запізно. Все навкруги свідчило про люту боротьбу, але вже сили вичерпалися, і ще трохи, то булоб запізно.
Пшесницький, несамовитий схопився й кинувся до мене. В його руці блиснув кинджал. Виразно запамятався мені цей пруткий яскравий блиск, неначе раптовий вишкір хижих клеваків.
Я стояв голіруч. Але вмить у мене в руці опинився стілець, наче сам собою — без моєї участи, оперіщив по голові Пшесницького. В той же мент він, якось скорчившись, перегнувшися в один бік, гепнувся на підлогу.
Я нахилився, взяв живець — бється! Хвала Богові, — не таку легку смерть він заслугував!
Раптом пригадалося, що тут же Ундіна. Підійшов до неі. Бідолашна лежала, вся розшматована, знеможена, з широко розплющеними очима.
Побачивши мене, хотіла щось сказати, заворушила губами, але не відразу змогла вимовити. Заледви прошепотіла по волі:
— Любий, це ти... нарешті... Не сердься... я пручалася... цей раз... Але, він...
Потім, видко, пригадала виразніше все страхіття, заридала, заколотилася, зихлипуючися сльозами, повторяла:
— Який жах! Гидота! Павук, спрут страшелезний, бридкий. Я казала, він прийде, він не дасть мені спокою. Щож робить!...
Жалко мені було її нетерплюче, але не було часу, треба було скінчити діло. Я сказав твердо й владно.
— Перестань, Ундіно. Опануй собою. Упорядкуй своє убрання й рушай до дому, чекай мене там, а я ще тут маю діло.
Тим часом вона помітила простяглого на підлозі Пшесницького. Коли б ви тільки могли побачить, друже дорогий, цей вираз дикої й лютої радости на цьому дитячому гарнесенькому личку.
— Ні, Ундіно, він ще жиє. Йди до дому й чекай мене.
10.
Коли вона пійшла, я дбайливо переклав Пшесницького на ліжко й почав подавати йому потрібну медичну допомогу так старанно, як не моглаби робить, мабуть, найблищча йому родина.
Міцний був у цього пройдисвіта орґанізм, — досить скоро він опритомнів, заворушився, розплющив очі. Не відразу втямив він обстанову. Декілька ментів дивився пильно на мене, потім спробував схопитися. Це йому не вдалося, — я кріпко притиснув його до ліжка.
Переконавшися, що змагатися зі мною безцільно, він заспокоївся й почав розмовляти своїм звичайним безжурним і насмішкуватим тоном.
— Так ось, значить, як воно зробилося.
— Так саме, — ствердив я.
Цікаво, що моя лють раптом угамувалася й відступила місце зимній і злісній рішучости. Якусь дивну втіху почував я в тім, щоби на насмішкуватий тон відповідати й собі в той само спосіб.
— Одначе, пане професоре, з вас і силач! Та й взагалі ви знаменито це все виконали.
— Тішуся вашою атестацією.
— Я вже не кажу про те, як ви мене по голові ошарашили... До речі, чим це? Стільцем, здається? Спритно... Але той спосіб, у який ви мене зараз пригвоздили, це теж номер. Щось пригадує японський Джіу-Джіцу, справді? А між иншим цікаво, скільки часу гадаєте ви тримати мене таким чином на ліжковім режимі?
— До того часу, поки ви очуняєте цілком, а тим часом ми порозуміємося в дальшій справі.
— Дуже-дуже зворушений вашою дбайливістю й віддаю належне вашій пробачливости. Прецінь, мушу сказать, що я на вашому місці зробив би инакше.
— А саме?
— На примір, я б не став наслідувати Самаритянина з Нового Завіту, а попросту без хороводів пристукнув би остаточно свого супротивця, поки він лежав ще безпритомний увесь в моїй владі.
— А чому це, власне?
— А тому, вперше, що такі люде, як я не дарують, коли в їх з під носа вихоплюють добич...
— А в друге?
— А в друге, — як що вони не мають звичаю дарувать, то шанси їх супротивців на довгий вік прутко наближаються до нуля. Нарешті, в трете, тому що з такими людьми змагатися річ не дуже легка, як ви вже й самі змогли упевнитися. Коротко кажучи, пане професоре, я уважаю, що ви зробили фатальну помилку.
— Можливо. Але я мав на це теж свої мотиви, які можу зараз вам викласти, як що ви хочете.
— Слухаю вас. Але чи не буде вам зручніще говорить, звільнивши мене від цього натиска?
— Ні, дякую, не турбуйтеся. Я хотів сказать, що між вами, перепрошую за термінолоґію — авантюристами й нами простими житцями істнує, природно, величезна ріжниця.
— А саме?
— Ну, наприклад у тім, що для вас позбавить людину життя є такою же майже дурницею, як скажемо, відкинуть гилячку, яка валяється на вашій дорозі. А для нас це річ цілком инакша.
— А, ось що! Зваги не вистарчало, значить, пане професоре? Тим гірше для вас. Я вас поперджував і ще раз повторюю, що раз наміченої ціли я не зречуся, а хто буде мені на перешкоді, того я зітру з лиця землі. Пустіть мене, накінець!
Він знов почав видиратися. Хмарна лють звіря, який зустрівсь з опором, знов забурлила в мені. Виринуло жадання ламати, мняти, душити це ненависне простягле підо мною тіло. Однак ще треба було перемогти себе. Я люто зашипів.
— Лежіть спокійно, кажу вам. А ні, то знівечу й скалічу вас.
Він злісно стиснув зуби й стих. Деякий час ми обидва мовчали. Далі я став продовжувати спокійніше.
— Ви помилилися. Коли я говорив про нас горожан, я не то мав на увазі, що у нас бракує зваги. Ходе тут уже про тих, у кого пійти на таке зваги вже вистарчило. Отже, позаяк для них забита ненависну людину є справою нещоденною, то вони й ставляться до неї поважно й розмірковано. На цей крок, звичайно, посувають їх почуття занадто сильні, щоби вони згодилися знищити свого ворога навманя, як не прийдеться.
— Ах, ось що? Цікаво, — цілком, здається, щиро сказав Пшесницький. — Так би мовити своєрідне гурманство?
— Коли хочете. Ось тому я й не хотів забивати вас тоді, коли ви були безпритомні й занадто легко перейшлиби були крізь границю життя й смерти. Ні, я мушу бачити, як ви будете мордуватися, мучитися физично й катуватися почуттям неминучого приближення смерти...
— Ну, справді ж, пане професоре, ви мені все більш і більш до вподоби припадаєте. Я навіть охоче згожуся подарувати вам усе й залишити вас безкарним, з умовою, звичайно, що ви не будете ставати мені на перешкоді що до моїх намірів відносно красної пані Ундіни.
Знов закипіло в мене у середині, але я знов затушив вибух. Сказав гостро:
— Не кажіть дурниць. Ви маєте вмерти, я рішив це. Ви даєте мені слово чесне, що підете зі мною в певне місце і там ми будемо битися доти, поки один не залишиться мертвим.
— А як що я зараз попросту покличу на допомогу?
— Перше, ви цього не зробите, бо така защита не в дусі людей з вашого ґатунку. А друге, коли б ви це й зробили були, то я мусів би вже зректися свойого пляна in toto і попросту пристрелити вас. Маузер у мене в кишені. Той самий, памятаєте?
— Гм... Ну, припустім, що я дав слово й одурив?
— Не думаю. Це би значило, що людина такого сорту, як ви, злякалася перед якимсь "мешканцем учених кабінетів". А нарешті, при мені залишається й на цей випадок мій останній арґумент — все той же Маузер.
— Так, пане професоре, і псіхольоґія ваша і льоґіка бездоганні. Я, звичайно, згожуюся і даю слово. Але питання техники: на чім битися? Звідки дістати так нагально секундантів?
— Які там секунданти! Ми хочемо забить одне одного, причім тут формалистика? Улаштувати треба лише так, щоби проти того, хто вціліє, не було доказів.
— Браво, пане професоре! Я починаю все з більшою пошаною ставитися до вашої колеґії. Ну, а рід зброї?
— Та чи не все одно? Аби не огнепальну, бо вона занадто шумка. Візьмемо хоча ту пару ножів, котрі я бачу тут у вас, чи кінджалів якихсь.
— Браво, ще раз браво! А де це буде?
— Знаєте ви Звірячий Остров?
— А як же. Місце дійсно відлюдне. Коли ж там сходитися?
— Ну, очевидно, що зараз. Ніч досить ясна.
— Чому ви так квапитися? Чи не відкласти би краще до ранка.
— Ні, ви не маєте навіть зайвих чверть години залишитися в живих після всього, що зробили.
— Гм... Не сподівався я, щоби кабинетні люди так уміли ненавидіти. Дозвольте ще одно питання. Невжеж ви справді так по африканські ревнючі? Ну не сердьтеся, але ж я ніколи не міг цього подумати, дивлячися на ваше... ну, скажемо, благодушне відношення до поведінки вашої дружини.
— Коли ви посмієте ще говорити про Ундіну, я в самий лютий спосіб знівечу вас. Не смійте.
— Мушу коритися. Але всеж таки, чому саме мені довелося мати честь відповідати за всю колеґію жиґунів, які так рясно оточують чарівну пані Ундіну?
II.
Поїхали ми з ним на Остров.
Те що скоїлося там, на другий день здавалося мені якоюсь марою. Не вірилося мені, коли я другого дня прокинувся в ранці — против свого звичаю в пізню годину, і коли в згадці повстали всі подробиці цього пекельного образу, не вірилося, що це я діяв там — на боротьбі, на площі по над просторим мулким водозбором, з його гранітними високими сторчовими берегами і з його страшним і мерзеним населенням.
Я не міг сам собі повірити, що це я — мирний житець, спокійний зимний книгожер і лябораторний дослідник, що це я був тим, хто вїдався очима в скаламучені хвилі водозбору, вслухувався з насолодою й захопленням у таке, що взагалі не під силу слухати й бачити спокійно навіть людині з залізними нервами.
Та й справді, — чи я це був? а не предковічний мій пращур, чарами атавизма в димному чаду ревнощів викликаний, щоби помститися за обиду свого нащадка, якого заборонами й умовностями культури вишколено й вимуштровано майже до неймовірних градусів байдужого непротивлення.
От і зявився з якихось потайників душі цей Печерний Предок, відіпхнув владно й зневажено свого вимуштрованого правнука і став на його місце, могутній своєю справжньою доісторичною ненавистю, повний звірячої сили, промітний і прохірний, непреступний для тих верствувань моральних, які лише багато тисяч років після його істнування зявилися в обході людськости під назвами жалю, гуманности, милосердія.
І, очевидно, напівдикий Пшесницький, при всій його силі, досвідчености й спритности, спіткнувшися з цим попередником людини, не міг не сказатися слабою, безсилою, безпорадною дитиною... Це я знав ще з гори, почував несвідомо ще з того, саме мента, коли викликаний Ундіною — без її відома — мій Печерний Предок вперше заворушився в глибинах моєї істоти. Тому я й був так упевненим в прийдешній загибелі пана Сервація, що аж ні жадної хвилини не думав про можливість небезпеки для мене...
Приємно й тяжко мені, дорогий пане докторе, знов викликати в згадці подробиці того, що скоїлося тоді на Острові. Але ви хочете знать, як усе розвязалося: оповідаю вам коротко.
Ви добре знаєте цей Острів, де майже на повній волі, в умовах рідних і природних для них обставин жиє ріжноманітне звірря. Скілько разів ми з вами побували там, роздивляючися на ведмедів, які нехапливо копошаться в своїх печерах, на байдуже блукаючих долі в глибокім проваллі тигрів, які давно вже переконалися в неможливості стрібнуть так високо, щоби втекти зі своєї неволі. Памятаєте ви цей водозбір, це закругле озеро, яке глибоко на долині лежить в рямці вертикальних, стрімких, неприязних скель? Пригадуєте бридких кошмарних плазунів, котрі кишіли в цім озері? Ну, то на берег цього озера я й привів Пшесницького.
— Послухайте, — сказав я йому: ми будемо битися з вами, поки вистарчить сили. Переможеного буде скинуто в це озеро, і ніхто ніколи не дізнається, що з ним сталося.
— Ну, припустимо, труп можуть знайти.
— Трупа не знайдуть. Дивіться.
Я підняв камінь і кинув його в тиху гладину озера, яка сонно відзеркалювала в собі ясну ніч, тмяні зірки, молодий місяць. Здрігнулося зеркало тихих вод, затремтіло в дрібних хвилях срібло, забурлило, зашумувало озеро. З води повистромлялися тупо-люті морди, клацаючи страховитими щелепами, звивалися серед шумких шумливих хвиль могутним панцерем одягнені хвости, потворні лапи мигалися де не де серед скаламучених вод. Тиха, мелянхолично-задумана ніч залунала, зашуміла, загула від метальового ляска й стукотіння раптом загрюкнутих хав, від хлюпання, плюскання, порскання, туркоту й шарудіння стикаючихся тіл страшних і мерзених потвор.
Пшесьницький мимохіть уступив назад з глухим вигуком жаху і гидливости,
Я засміявся.
— Що же ви? Невже злякалися? Ви бажали секундантів, — ось вам вони.
— Ви чорт, а не людина, — промурмотів він.
Ми почали битись. Він був і сильним і ловким, і напевно більш від мене досвідченим що до володіння зброєю, — хоча пригадуєте, друже, наші з вами фехтарські розваги? Але всі ці його плюси знищувалися тим, що раптом прокинулося у мене й випірнуло звідкись з далеких хованок моєї душі.
Не знаю, як булоби, як би бій тягся був довше, але посунутий якоюсь підпритомною звірячою хитрістю, я постарався прохірно вдарить його лезем по руці біля запястка. Це вдалося: перехвачені сухожилля випустили ніж, і Пшесницький опинився в моїй владі...
Як би бачили ви, друже дорогий, цей жах, цей нестерпний страх, намальований на його лиці, коли він, учепившися одною рукою за висувок скелі висів над озером, котре все цілком кипіло від страховищ, які, поспішаючи, плинули під блідим непевним світлом сумного місяця до нашого берега. Як він молив мене, благав, заприсягав, зарікався залишити нас з Ундіною — навіки в спокою... А я... ні, цього не можна не тільки говорить, але навіть пригадувать!. Та й не я це зробив, а той Печерний Пращур, який в цю ясну місячну ніч схилявся над озером і жадливо впивався, вбірав у себе всею своєю істотою невтерпне жахливий образ лютого розшматовування людини хижими пащами пекельних гадів...
Це він кричав нещасникові, який гинув в страшелезних муках, це він пригадував йому його зухвалі діяння, на котрі той наважився відносно Ундіни цими розтятими руками, цим роздертим по шматках тілом...
За кілька хвиль усе було скінчено...
Блиснули при мрячному світлі місяця леза кинджалів, які полинули в озеро й хапко були підхоплені челюстьми ненажерливих чудерств, майнула закрівавлена хустка й кашкет Пшесницького, — і ніякого знаку того страхіття, що було скоїлося тут щойно, не залишилося на тихих скелях під тихим місяцем.
Спокійно пійшов поворотним шляхом той, хто з середини керував моїми вчинками в цей вечір, і радість перемоги над ворогом, буйну доісторичної доби радість, — запалив він в моїй до тих днів смирній і зрівноваженій душі.
Він був зі мною, коли я твердою й напруженою ходою йшов по блискучих і киплячих нічним життям вулицях. Він увійшов разом зі мною у мій дім, у покій Ундіни, яка не спала, чекаючи на мене в смертельному неспокою. Він сказав їй, що її обидника вже немає серед живих, коли мила хупава постать кинулася мені на шию. Він той, хто научив мене перед тим ненавидіти, як ненавиділи в його давні предісторичні часи, він же тепер научив мене й любити цією дикою, лютою, яркою любовю, остільки не схожою на те тепленьке, лагідненьке почування, котре ми — його праправнуки — наївно й блюзьнірські іменуємо любов'ю.
Він був з нами — зі мною і з Ундіною всю ту дико-привабну, люто-хорошу ніч, і тільки коли тверезе, буденне, сіро-бузкове проміння досвітка збліднило наші обличчя, передсхідний легенький вітерець через відчинені вікна схолодив втомно палючі тіла, лише тоді він пійшов, зник десь в невідомих хованках моєї душі, поважно кинувши нам головою й мудро посміхаючись.
[Воля, 11.12.1920]
17.12.1920