"Мелене й перемелене" — так властиво можно було би назвати попередню статтю нашого співробітника — О. Назарука. Та й нашу до купи. Тема стара, всім до зануди остогиднувша — про консолідацію національних українських сил. Річ проста для націй культурно і політично-вихованих. Але не для нас. Поляки підчас большевицької небезпеки, Німці під час антантської. Французи й Анґлійці під час німецької, і навіть Росіяне впочатку війни найшли в собі остілько державного розуму, щоб запровадити "горожанський мир", припинити партійну гризню й збудувати єдиний фронт. Тілько не ми!...
А річ була елєментарно простою й елєментарно легкою до виконання.
Півтора року перед цим ми мріяли утворити за кордоном орґан, котрий би був "очима і вухами" нашого єдиного ще тоді національного уряду: а) для громадського контролю політичної і економічної роботи урядових аґентів за кордоном; б) для пропаґанди української ідеї на чужині; в) для здобуття фактичної підтримки серед чужинців активним борцям на Україні.
Помаленьку дочекались листопадової катастрофи. І нічого не зробили.
Тоді знов виникла думка утворить орґан національного об'єднання. Бо цього вимагали не тілько національні потреби, а й вся офіціяльна і неофіціяльна Европа, що покладала деякі надії на нас в майбутніх своїх санаціях. Так зконструювався "Національний союз". Його завданням було яко мога менше втручатись у внутрішню політику Наддніпрянщини або Галичини, яко мога дужче консолідувати національні сили для здобуття симпатії і реальної допомоги українській національній ідеї тут на чужині.
Не час зараз роз'ятрювати старі болячки, але мусимо пригадати, в інтересах істини, п. д-ру О. Назарукові, як він замісць того, щоб підтримати цю ідею, сконсолідувався з самими найгіршими елєментами Наддніпрянщини та деким з російських большевиків — правих і лівих — і утворив "Ліґу віднови України", головною метою котрої було зруйнувати і без того слабенький ще "Національний союз".
Згинув цей останній, а за ним і ставша непотрібною "Ліґа віднови України". Бо "Мавр зробив своє діло!..." Зник і Черемісов, отримавши через "Ліґу віднови" у декого тисячі долярів, а потім неменшу суму в Берліні у Коппа за свою роботу.
Та не зникла ідея консолідації національних сил. І в середині літа знов робиться спроба перетворити її в життя хоч би для безпосереднього представництва України в "Союзі Народів". Знов conditio sine qua non орґанізаціі, на цей раз уже загально-національної, об'єднуючої увесь український нарід і в метрополії, і "в разсєянії", ставиться повне невтручання у внутрішні справи тої чи иншої ділянки нашого многострадального народу, бо це неможна робити, сидючи спокійно на еміґрації, і широка культурна робота — аґітаційна головним чином, тут на чужині. Бо роботи був край непочатий. І ту ініціятіву підтримали навіть Галичане, ес-еси і ес-деки. Але через деякий час наступило нове фіаско.
Назарук неправду каже, що галицькі партії вийшли із орґанізаційного комітету через те тілько, щоб не давати навіть — тіні підозріння, що ми можемо коли небуть визнати ті торги в справі Галичини, які явно і таємно переводило з Поляками правительство Петлюри. Фактично приводом до зруйнування Галичанами національного конґресу було те, що й ранійш, коли вони зруйнували Національний союз — провокація чужинців: "сорока на хвості принесла" якомусь галицькому "міністрові", що Галичане зруйнують галицьку справу, коли ввійдуть для отої загальнонаціональної роботи в одну орґанізацію з Наддніпрянцями, Кубанцями та представниками українських кольоній. Як багато вже раз траплялося з Галичанами, загально-національпі інтереси були принесені в жертву навіть не міражові інтересів невеликого кутика України; а просто наївні галицькі політики, кажучи вульгарно, — сіли в чергову, уготовану їм національними ворогами, калюжу.
Тепер знов п. О. Назарук кличе до "горожанського замирення". Ми раді чути його голос. Бо він знов підтверджує живучість тої ідеї, яку ми пропаґуємо майже півтора року. Але як Галичанин, він починає свій танець від старої грубки — від Петлюри!...
Забігши "наперед батька в пекло"' (інтернування всієї наддніпрянської армії) він думає, що тілько особа Петлюри заважала сконсолідуватись усім українським силам. Другим рівноважним фактом він рахує "откровенія" Винниченка в "Новій Добі" про злочинство большевиків.
Але варто п. Назарукові розгорнути хоч би річник "Волі", ми вже не кажемо про иншу пресу, щоб переконатися, що тим "откровеніям" мідний гріш ціна. Того, що робили і роблять на Вкраїрі большевики, міг не знати тілько дурний та сліпий. Винниченко про всі злочинства їх добре знав. Але з властивою йому впертістю думав, що большевики будуть дурніші за нього і в тяжку хвилину без бою здадуть йому насижене місце влади... Чого як раз на ділі і не сталося. Поворот Винниченка до національної справи не буде мати ніякого значіння до того часу, поки він не скине шор персональної політики, з за котрих він втратив загально-національні перспективи.
Третій "факт" п. Назарука звучить трохи гумористично. Галичане, пише він, з'уміли вибороти собі перші прояви можливости (чому так обережно? В. П.) визнання їх країни, як окремого державного орґанізму так на заході Европи, як і серед загалу українських політичних партій"... Де, коли, у кого?!?... Запитаємо від себе. Що ж до українських партій Наддніпрянщини, то про свою "незаінтересованість" в галицьких справах говорять всі так ненависні Галичанам дипльоматичні акти Петлюри. Але з якого часу Галичане перемінили свій "гнів на милость", з якого часу вони стали антисоборянами і навіть "Петлюрівцями"?
І ще один lapsus calami О. Назарука. Посилаючись на власний авторітет ("оружіє обоюдуостроє!"), автор заявляє, що Петрушевич утратив свою "знамениту стотисячну армію й багато найкращих працьовників, в "наддніпрянськім хаосі", завдяки союзу наддніпрянських Українців з Поляками". На протязі трьох останніх місяців (вересень, жовтень і листопад 1919. р.) автор цих рядків теж пробув в Камянці і мав змогу переконатися, що ця заява п. О. Назарука, як і багато дечого з того, що він написав в своїх талановитих фел'єтонах "Рік на Великій Україні", прикрашена, делікатно кажучи, суб'єктівизмом.
Коли вживати персональних розрахунків д-ра О. Н., то мусимо зазначити, що галицька армія загинула не тоді, коли через польського старшину Чарноцького Петлюра вів переговори з Пілсудським, а ще тоді, коли на чолі Галичан став Петрушевич — людина надзвичайно здатна для презідентури в мирні часи, але абсолютна непригожа для ролі диктатора в часи великої революції, людина в такій же мірі об'єднуюча всі плюси і мінуси галицької інтеліґенщини, як Петлюра — наддніпрянської. Для тих, хто національну політику будує на персональних відносинах Івана Івановича з Іваном Нікіфоровічом, "рахунки ніколи не будуть вирівняні". І ще довго не прийде час для "горожанського миру", для національної згоди. Бо на Петлюру завсігди найдеться Петрушевич. На Винниченко ще хто небудь. Траґедія Камянецька 1919 р. як раз будувалась на боротьбі цих двох "героїв", з котрими Европа найменьше рахується, а ми придаємо їм занадто велике значіння. Її цікавив і цікавить тілько голос нації.
Після трьох невдалих спроб утворити з еміґрантського шумовиння такий голос, навряд чи удасться і четверта. Боїмось, що стара криловська приказка — "а вы, друзья, как ни садитесь, все в музиканти не годитесь" — знайде собі в тут місце. Бо в кожний момент знайдуться головотяпи, що спробують на чужині творить національну владу, і тоді одні згадають Петлюру, а инші Петрушевича, а там вже почнеться "казочка про білого бичка!.." Це неуміння вилізти з особистих шор, подивитись в національне майбутнє над головами окремих людей відштовхнуло від загальної праці й тих черноземних Кубанців, котрим такі запашні фіміами возкурив наш ш. співробітник.
Пишемо ці рядки "не в суд і во осужденіе", не для знищення п. д-ра О. Назарука, з котрим ми старі і давні товариші по роботі, а для об'єктивного вияснення надзвичайно важної і болючої зараз справ.
[Воля, 27.11.1920]
01.12.1920