Недавня стаття О. Вілінського "Майбутнє" ("Воля" т. IV., ч. 2, 1920) подає дуже поважні думки про те, як треба будувати нашу нову державу, щоб одразу вона стала на тверді підвалини, на самій "землі". Подав шановний автор свої гадки в загальних рисах, не вдаючись у деталі, і дуже цінні його уваги, що до прінціпів, на яких мусить стояти будівля нашого майбутнього.
Але поруч із цим стаття п. О. Вілінського викликає й деякі думки з приводу того, чого не треба робити при тій новій будівлі, чого треба уникати, щоб не поставити ту будівлю відразу погано, незугарно. Иншими словами: змушує вона, та стаття, переглянути наші старі помилки, старі гріхи, щоб уникнути їх при новій будівлі. Адже-ж треба вчитися на власних своїх помилках.
Нігде правди діти — гріхів тих багато і преріжні вони: є й "первородні", прирожденні наші українські, є і прищеплені нам довгою неволею, московським ярмом, є великі й малі; а переглянути їх треба, висповідатись і покаятись треба, бо инакше ті старі помилки будуть знов повторюватись і фатально дадуть знов ті самі наслідки, що довели нашу державу до загину.
Почну з найтяжчого первородного гріха нашого, про який писав ще гетьман Іван Мазепа у своїй пісні:
Всі покою щиро прагнуть,
А не в єден гуж всі тягнуть.
Той направо, той наліво,
А всі браття: то-то диво!
Нема лювби, нема згоди
Од Жовтої взявши Води.
През незгоду всі пропали,
Самі себе звоювали.
Ей, братища, пора знати,
Що не всім нам панувати...
Жалься, Боже, України,
Що не вкупі має сини!..
Оця незгода, той поділ на сторонництва і партії, оця "Пушкарівщина" і довели наш край до "Великої Руїни" і в початку 18-го віку і в початку 20-го.
Скажуть, що поділ на партії є неминучий наслідок громадської діференціації, що і в инших країнах теж "не в єдин гуж всі тягнуть", а є і праві і ліві.
Але коли така діверґенція неминуча, навіть нормальна, може навіть потрібна у сформованій державі, що вже міцно стоїть, то вона фатально небезпечна при будівлі нової держави, при тяжкій боротьбі за саме її істнування, коли навколо обсіли нас вороги і використовують наші незгоди, піддержують їх, може й провокують, собі на користь, а нам на погибель.
Був у нас єдиний національний фронт, коли ми всі були під тяжким ворожим ярмом; не стало ярма — і враз усі ми потягнули в ріжні сторони. Не вже-ж діждемося ми знов того єдиного фронту тільки тоді, коли "през незгоду всі пропадемо" і знов опинимося в ярмі ще гіршому за те, що муляло нам 250 літ?
А бачиться, що до того воно йде... Довели до Великої Руїни Пушкарі, поділили вороги Україну між собою і нашою-ж кров'ю замили так тяжко здобуту свободу. А тепер хиба-ж не така сама "Велика Руїна"? Чи нема й тепер, як і тоді, скількох орієнтацій?
Орієнтація на Польщу, за яку так завзято ганьбили Петлюру і його уряд усі прихильники инших орієнтацій, тепер, після замирення Польщі з московською Совдепією, неначе упадає сама собою; від неї лишається хоч та надія, то може Польща хоч не вдарить нас у спину в критичний момент боротьби з большевиками.
Орієнтація на большевиків?... Мабуть од неї лишиться тільки гіркий спогад після того, як лідер цеї орієнтації Винниченко обтрусив порох з ніг своїх, утікаючи з комуністичного раю.
Орієнтація на Вранґеля?
Хоч і піддержує його Франція, але орієнтуються на нього така незначна сила Українців, що ледве чи варто поважно рахуватися з нею.
Орієнтація на Скоропадського або взагалі на гетьмана ледве чи знайде собі багато прихильників серед українського народу: занадто вже зганьбив Скоропадський ідею гетьманства, а саме ім'я його таке ненависне на Україні, що можна тільки пожаліти ту жменьку щирих Українців, що могли-б дуже добре послужити рідній справі, як-би покинули того упиря, не воскрешали того Лазаря, "трехдневен — бо і смердить."
А той фронт, що один тепер фактично бореться з большевиками, фронт У.Н.Р., — чи такий вже він суцільний і єдиний? На лихо наше ні. Заїдає нас партійність сліпа, фанатична.
"Хай краще згине Україна, коли вона не буде с.-д.-цька або с.-р.-ська або с.-с.'ська."
На сором, на вічну ганьбу нам доводилося чути такі вислови з уст не аби яких партійних діячів.
Взяли-ж були у свої руки державне стерно наші с.-р. і с.-д. то нарізно, то вкупі докермували до реакційного перевороту Скоропадського, довели "неньку" до нового ярма, ще гіршого за недавнє московське. Як попали в ярмо — утворився єдиний фронт, і тільки через те скинули ми "ясновельможного"; як тільки вибились на волю, зараз ізнов розвалився єдиний національний фронт; ізнов пішла партійна Пушкарівщина — і тягнеться вона досі ... бо ще не попали ми під іще гірше большевицьке ярмо. І доки-ж того буде?
Нема у нас "чесности з собою", нема мужности, щоб отверто визнати свій первородний гріх: бажання стати зверха і взяти стерно у свої руки, що двічі вже дали докази своєї нездатности. Так само наші с.-д. і с.-р., як і Скоропадський, непереможно тягнуться до влади, до рецідіву, забувши своє недавне банкротство. А як не дається їм та влада в руки, то стають осторонь і зо злорадною усмішкою тільки поглядають: чи випливе кум чи втопиться?
A "кум" — то-ж наш народ, то Україна.
Нащо ті "фігові листки", що прикривають первородний гріх: "ми, мовляв, не хочемо брати на себе відповідальности."
Що таке ця "відповідальність"? Фікція, якою дурять люде себе і других і яка ані трошки не ґарантує від злочинів, помилок свідомих чи несвідомих і не забезпечує ніякого відшкодування.
Дуже добре зрозуміла і цілком реальна є напр. відповідальність біржової артілі: за злочин чи помилку свого члена відповідає вся артіль і своїми коштами покриває шкоду, що з його причини сталося справі.
Але наші партії, на жаль, не артілі, і та "відповідальність" їх щось дуже проблєматична.
Чим одповідають наші с.-р.'и за діяльність своїх членів, що були в уряді — за Голубовича, Мик. Ковалевського, за посла Севрука? Коли морального відшкодування тут нема і не буде, то матер'яльного — і по-тому. А партія ніби брала на себе "відповідальність", беручи у свої руки стерно державного корабля. Майже те саме можна сказати і про с.-д.'ків, а може і про с.-ф.'ів, які постачили, між иншим, чимало голов дипльоматичних місії, таких, що бодай про них і не згадувати.
Хто "відповість" за Мазуренка, Супруна, Порша, Бачинського, Марґоліна і багатьох инших і чим покриється моральна і матер'яльна шкода, що вони наробили України?
Скиньмо краще ті непотрібні фіґові листки, облишмо порожні фрази і маймо мужність, чесність з собою признатися, що просто потягає нас у кращому разі — жадоба влади, слави, а в гіршому разі — державна калитка; нема чого прикриватися патріотизмом, "ненькою Україною", бо це гидко.
Ото-ж найгірший і найтяжчий гріх наш є та "Пушкарівщина", та розбіжність сил, через яку гине єдиний фронт, гине й батьківщина наша. В основі цього гріха лежить або партійний фанатизм, що покриває собою любов до України, або гидке честолюбство, що гіпнотизує навіть світлих і чистих колись людей. Через це ми втратили в особах М. Грушевського і В. Винниченка знаменитого історика і талановитого письменника, а придбали поганеньких і шкодливих для України політиків.
У зв'язку з цим першим і найтяжчим гріхом нашим стоїть другий, хто знає, чи менший: це протекціонизм і непотизм.
Як заміщались у нас посади на службі державній, почавши з кабінету міністрів і кінчаючи панночками машинистками?
У кабінеті міністрів портфелі роздавались партійним товаришам без огляду на те, чи відповідає особа своїми здібностями тій чи иншій посаді, чи ні. І ми бачили міністерські портфелі в руках студентів другого чи третього курсу, або й людей без усякої освіти. Колись кепкували в Росії з таких оберпрокурорів Синоду, як лікар-патольог Лук'янов. А чи далеко відійшов од такого "рекорду" наш колишній міністр ісповідань лікарь Липа, що для цеї посади, крім своєї партійности, мав не більше даних, як для посади адмірала, командуючого ескадрою?
А коли така партійна свистопляска чинилась на українському Олімпі, то чого-ж дивуватися, що далі, нижче те саме або і ще гірше чинилося в міністерствах. Бачили-ж ми недотепних і нікудишніх військових старшин, призначених з ласки військового міністра Жуковського, по прінціпу партійности чи якомусь иншому, але в супереч здоровому розумові і реальній, пекучій потребі, і бачили ми горе-дипльоматів з хуторян, призначених теж може по прінціпу партійности, але на сором Україні перед усім світом.
Вже годі й казати про той протекціонизм, що розвели щедрою рукою члени Високої Директорії, почавши від послів, директорів департаментів, товаришів міністрів і кінчаючи найдрібнішими урядовцями. Утворювалися сінекури для "своїх" людей, лишаючи "за бортом" иноді дуже здібних людей тільки тому, що вони не мали за собою протекції.
І не завжди тут була навіть недобра воля, той непотизм: иноді найповажніші й найчесніші наші громадські діячі давали свої рекомендації зовсім нікчемним людям тільки тому, що вони "щирі Українці". Щирість мірялася тим, що кандидат на тепленьку посаду колись, за тяжких часів, грав у любительському театрі українському або співав у хорі. Бували й такі протекції, що це, мовляв, родич М.В. Лисенка чи Молчановського, чи якогось иншого старого українського діяча. А коли потім доводилося бачити такого "щирого Українця" або "родича" в роботі, — то тільки об поли вдаришся!
Отож, коли не загине Україна "през незгоду", або партійний саботаж, і таки випливе "кум", то перше і найважніше завдання при будівлі нашого адміністративного апарату у всіх його галузях — це принціп конкурсу при заміщенні посад: вибірати з конкурентів найсильнішого, з найбільшими даними для посади, з добрим стажем і без усякого жалю гнати "в три шиї" всіх, хто добиватиметься посади через протекцію, всіх тих "щирих Українців" і родичів відомих діячів. Тільки тоді наш державний апарат матиме дійсних робітників, а не баласт, що дурнісінько вичерпуватиме великомученицю державну, скарбницю.
Щільно до цього приточується і питання про наш бюрократизм, ту ганґрену, що мертвить усяке живе діло. Ця зараза підточувала основи старого російського ладу (і слава Богу!), але не дай Боже її у нас, у новій державі.
Про бюрократизм можна було-б цілий том написати і то не вичерпати всього. Але вкоротці зазначу хоч найнебезпечніші ознаки того лиха.
Як найменше треба нам тої огидної канцелярської писанини.
А заводилась вона вже у нас за "ясновельможного" з його "фахавцами", виписаними з Московщини. При будівлі міністерств рахувалися не з дійсними потребами життя, а зо "стройними системами": малювали схему міністерства правильними ґеометричними пірамідами, напр.:
Міністр — 1
Товаришів його — 2
Директорів департ. — 4
Віце директорів — 8
Завідуючих відділами — 16
і т. д. На папері виходило гарно і сіметрично, а чи відповідало воно дійсній потребі — з тим рахувалися мало: аби були "штати" і відповідні їм "оклади", а там тільки лишилося набірати урядовців, як не по партійному принціпу, то по протекції.
І виходило так, що в одному місці люде на-двоє переривалися від праці і не встигали виконати її, як слід, бо робочої сили не ставало, а у другому місці чепурненькі панночки весело щебетали проміж себе або з кавалєрами і задовго до полудня потягалися вже, позіхали: — "Чи не пора-б і до дому, бо нудьга смертельна заїдає!"
Особливо цей бюрократизм б'є в очі, коли подивитись, як у инших людей діло робиться. У Німців у відділі, анальоґічному нашому, працює троє людей краще і продуктивніше, ніж у нас двадцятеро "щирих". А дай Боже, щоб у нас хоч на половину справи йшли так добре, як у Німців.
Не кажу вже про матеріяльне лихо від тої канцелярщини: скільки вона некористної роботи, непотрібних урядовців утворює, скільки переводиться бланків, паперу, пер і чорнила, які утворює архіви; — але всяка жива справа як почне ходить по тих бюрократичних інстанціях, пропадає, нівечиться і переводиться ні на що.
Иноді найпростішу справу, яку й дитина зрозуміла-б, можна було-би зробити в пів години при особистій розмові або й по телєфоні. Але... — Все це дуже добре, добродію, — я вас розумію. Але-ж так не можна. Ви подайте доклад свому міністрові, нехай він покладе свою резолюцію, перешле у наше міністерство, і ми в мент...
І в мент, через місяць, довідаєтесь, що ваша справа захрясла десь у якогось діловода, а дорогий час пропав, справа життєва розвалилася і від неї лишився тільки поганий слід по канцелярських нетрях.
Крий нас Боже від того при будівлі нової держави.
Я пропонував-би призначити міліонову премію тому, хто знайде спосіб позбавити нас од тої огидної бюрократичної канцелярщини: той міліон на премію зберіг-би сотні міліонів народних грошей, що дурно витрачуються на канцелярські нетри, і на міліярди виграли-б усі живі справи, потрібні й користні державі.
У великій мірі цьому лихові запобігла-б децентралізація урядового апарату, яку пропонує п. О. Вілінський, але не все бюрократичне лихо вона знищила-б.
Оце ті найважніщі гріхи, про які дуже й дуже слід-би подумати при будівлі нашого майбутнього.
Це не все. Є ще багато менших, дрібніших гріхів, але про них уже иншим разом.
[Воля, 06.11.1920]
14.11.1920