Письмо зъ Задніпровськои Украіни

Кохані и шановні земляки, панове Галичане!

Щире ваше слово до братівъ Украінцівъ дуже, дуже сподобалось и намъ, Харківцямъ. Та, здаетця, и всякий, у кого тілко зосталась ище жива украінська душа, не прочитає безъ великоі вподоби такоі щироі братнёі мови Не втерпіли ми, щобъ не озватись на неі и собі зъ узгра­ниччя Москівщини и не побалакати зъ вами про свій по­битъ, діі и починки. Та це жъ не погане й діло. Перепи­суючись одні зъ другими, ми познаёмившись міжъ собою, побачимъ, хто чого найспільнішъ бажає, хто що робить и що у кого стоіть на перешкоді народнёго діла.

Поведемо жъ свою повідь про те, хто ми такі є, від— киля взялись и куди прямуємъ.

Коли бъ, роківъ пять назадъ, якимъ небудь побитомъ прийшло вамъ, братці, на думку послать у Харьківъ листъ и гукнуть: а де, мовъ, тутъ щирі Украінці? озивайтесь! то наврядъ чи й озвався бъ хто. Хочъ би й теленькнувъ де-небудь голосъ — другий, то боязко озираючись, не осмі­люючись и голови виставить поверхъ усякого люду и самъ собі певно невірячи, чи таки й справді вінъ людина, особна одъ москальства? Та инакъ и бути не могло, коли наше сёгобочне панство, приманене кріпостнимъ правомъ до пра­вительства, одкинулось відъ народу и попереверталось у Москалівъ; коли наші профессори, не знаючи народу зъ ёго истотнёю уродою (characterem) и правдивою діёпи­ссю, гласили съ катедръ православную Рассѣю, вбача­ючи въ цій Рассѣі тілько московщину и вважаючи украінський народъ за бростокъ Великоі Русі мало або й зовсімъ не одличающийся одъ сего ствола непоколебимаго; коли рассѣйськіі поети співали на московськімъ же діалекті про всяку всячину, окрімъ тілько українського народу у та­кімъ обличчіи світові, якъ вінъ єи бдвъ пёрше, коли украінська народна поезія и жива мова були занедбані и зане­хані у освіченімъ обчестві и не мали доступу ні въ учи­лища, ні въ гимназіі, ні въ университети; *) коли укра­інські чиновники, дивлячись на Москалівъ и своіхъ знач­нихъ перевертнівъ силкувались стерти зъ себе всі украінські особності, щобъ хто-небудь не тикнувъ на іхъ пальцемъ и не сказавъ: мужикъ, хахолъ безмозглий, а ще до того й гроші тягне зъ народу не легше колишнёі жидови; коли й сами попи, які повинні буть пастирями и передовиками свого народу у одностайнёму розвоєві, зніве­чивши въ семинаріяхъ свою народню вдачу и затемнивши живий розумъ отією мертвечиною — схоластичнёю мудро­стю , поводились міжъ народомъ якъ сухі, бездуші хавтур­ники та харамарники и животіли, мовъ годовані кабани, на пуховихъ перинахъ, ні прощо не рахуючи и товстимъ видомъ годуючи мухъ. **) Нічого-жъ дивоватись, що на­ше міщанство та купечество, дивлячись на попівъ и вся­кихъ панівъ, почало кидати народній одягъ, мову и звичаі и привчалось по московській ушкати та штокати; що не тілько перевертні, а де-які й щирі Украінці, уже й пі­сля первого співу Тараса, не осмілювались передъ усіми видаватись за Украінцівъ, за хахлівъ по духові и мові — бо нікому було подрібно и докладно вияснить: хто ми, чіі ми діти, чимъ були наші діди и чимъ повинні буть ми сами, бо не було нігде піддержки; бо глумъ, посміхъ и наруга сипались на все хахлацьке, якъ узиває насъ більшина освіченихъ москалівъ и до-теперъ. У ту помречну добу и кобзареві приходилось казать:

               Ой замовкни, моя кобзо,

               Нікому співати!

               Промовляю Христа-ради

               Одъ хати до хати

               Густий морокъ скрізь по хатахъ,

               Густійший въ будинкахъ,

               Що нема душі живоі

               Въ сестрахъ Украінкахъ;

               Що пониклимъ, вялимъ серцемъ

               Німоту кохають ;

               Покохавши паненятокъ,

               Німчиківъ рожають.

               Ой німують по Вкраіні

               Високі палати,

               Густий морокъ окриває

               Пахарськиі хати.

               Бринь бандура, та й замовкне....

               Мовъ пекельна сила

               На живиі моі струни

               Руку наложила..

               Наложила вона руку

               На гарячу душу....

               Ой співавъ би, віщувавъ би

               Та мовчати мушу.

Не понурився и не схилився душею тілько великий кобзарь Тарасъ и сміливо вимовляючи слова святоі правди, ще й другихъ підіймавъ за собою:

               Співай же імъ, мій голубе,

               Про січъ, про могили ,

               Коли яку насипали,

               Кого положили.

               Про старину, про те диво,

               Що було-минуло;

               Утни, батьку, щобъ нехотя

               На ввесь світъ почули,

               Що діялось на Вкраіні,

               За що погибала,

               За що слава козацькая

               На всімъ світі стала.

И не дарма братці, розлягались по Вкраіні гіркі та правдиві співи Тараса, ті чудовні співи, що вразились у саму глибеню народнёго серця, що примусили Украінцівъ загадатись, засмутитись и заплакати гарячими слізьми, придивляючись до тяжкої долі України. Те, що посіявъ по Україні Тарасъ, за 10 роківъ ёго неволі зійшло густо и зе­лено, а великі наші народолюбці Костомаровъ и Кулішъ, пильнуючи за тимъ сходомъ, виполювали усякі будяки и помагали ёму виростати и укріплятись. Оттоді то почали виявлятись Украінці - молодята и дишучи новимъ духомъ, стали прийматись за святе народне діло. Тоді жъ виявились и оці людці, що скупились у Харькові и теперъ пи­шуть до васъ листъ. Все, що є у нашихъ душахъ укра­їнського — це недавній східъ посіяного Тарасомъ; а ще-жъ то більше посіяного сходить у молодихъ, виринающихъ на світъ душахъ, а якъ погадаєшъ, скільки посіяного повинно зійти у передні роки, то й справді можна порадіти... Знай­те жъ, криводуші наші браття и доброрадці — Мо­скалі и Ляхи, знайте нікчемні, запеклі перевертні обохъ поділівъ, що тикаючи намъ свою мову и безглузду одноту литературню, ви ніколи не залучите нашоі народнёі укра­інськоі любові и не примусите насъ затанцювати підъ свою дудку, бо свята и жива правда дише въ словахъ Божого чоловіка:

               Я на сторожі коло іхъ

               Поставлю слово — и пониче

               Неначе стоптана трава

               И думка ваша и слова....

И не пуста мрія, а певна , кріпка надія була у ёго въ серці, якъ передъ смертю казавъ вінъ:

               . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Орю

               Свій перелігъ — убогу ниву

               Та сію слово..... добрі жнива

               Колись-то будуть....

Бо й справді будуть великі жнива на укіръ вашому кривосердю, и може ще ви й своіми очима побачите, коли Тарасівъ східъ доросте , виспіє, пополовіє и повнимъ ко­лосомъ поникне до землі....

Такъ отъ ви вже знаєте, панове земляки, хто ми такі є и відкіля взялися: куда жъ ми прямуємо и що зробили ?

Найвальніща и огульна наша мета така жъ, якъ у Киянъ, Полтавцівъ и всіхъ Украінцівъ: розвивати народъ на ёго власніхъ початкахъ, вироблювати литературню мову и запомагати складанню самостайнёі украінськоі литератури. Инші Москалі и більшина перевертнівъ питають насъ: на що вамъ самостайній розвій, а не той, якимъ розвиваєтця Велика Русь ? Нащо вамъ вироблювати свою мову , коли у насъ (се бъ то у всіхъ, хто носить варяжське мення Русь) є одна огульна вироблена мова ? И нащо вамъ своя самостайня литература, коли ми маёмъ одну огульну россійську литературу? А до сёго ще додають, що Укра­інці и Великорусси хіба тілько трішечки не одно и тежъ, бо й мення мають одно— руськихъ.... На велику різно­ту мови и духовнёі уроди чи вдачи сихъ народівъ вони не вважають, и не хочуть згадати, що Серби, Чехи, Ля­хи и Руські те жъ мають одно мення Славянъ , одначе кожному зъ сихъ народівъ необхідна своя мова и самостай­ня литература. Самостайність народнёі украінськоі мови, вдачі и поглядівъ — оть перве, на що ми вказуємъ Мо­скалямъ для свого захисту. Та й справді, якъ же таки мо­жемъ ми назвати россійську литературню мову своєю, коли филологичня основа іі московська, ⁹/₁₀ слівъ—чисті московські, а останні або складені писателями або жъ чу­жоземні; ввесь складъ, всі вирази и свойства мови —мо­сковські; своіхъ особнихъ, чисто украінськихъ слівъ ми маємъ у сій мові меншъ, ніжъ Французи и Німці, и нашъ еле­ментъ незамітний, якъ капля у морі. Колись давно, ище за царівъ Олексія и Петра І. руська литературня мова була пошти рівно далека відъ обохъ народніхъ мовъ — тоді жъ хіба тілько й можна було сказати, що вона огульна и для насъ и для Москалівъ. Потімъ, починаючи одъ Кантемира и Ломоносова ажъ до Островського , Толстого и другихъ вона все більше и більше приймала московську вдачу и зробилась для Москалівъ своєю народнёю... А для насъ..? Для насъ вона така жъ чужа якъ и Петрівська. Намъ треба бъ було починаючи відъ того жъ Петрівського часу, зближатись до своєі народнёі мови, а теперъ би ми мали литературу не бідніщу відъ московської.... Та ба! На перешкоді стали такі историчні трапи, що одрізнили значнихъ и багатихъ Украінцівъ одъ занеханыхъ и вбогихъ и склалось таке діло що й згадувати соромъ. Значні и дужі люде по волі ца­риці Катерини надушили вбогихъ и прихилились до того боку відкіля благодать імъ послано. Москалі узивали все укра­інське хахлацькимъ, мизернимъ — а вони й собі за ними. А щобъ не відстати одъ старшихъ братівъ, щобъ нечуть іхъ лайки и щобъ мати змогу назвати іхъ мову и литературу своєю, вони повинні були держатись Мо­скалямъ за поли и передражнювати іхъ язикомъ, поки ви­ламають ёго якъ слідъ доброму москалеві и не забудуть своєі хахлацькоі мови. Тоді Москалі плескали іхъ по бра­терській по плечі або по голові гладили за те, що зроби­лись, мовъ, благородними, вийшли съ хахлацства; и пани приймали ті ласки, якъ собака відъ псаря, виляли хвостомъ и раді-радесенькі були, що іхъ не лають більше хахлами безмозгими, що вже й справді зробились вони благо­родними.        (К. б.)

__________________

*) Ище й теперъ наші профессори, широко читаючи про русскую народную поезію, ледві уділяють дескілько слівъ украінській, не вважаючи на те (а може й незнаючи), що съ поетичнёго боку вона въ де­сятеро багатша московської. Такъ наче украінськоі самостайні поезіі и немає!

**) Нехай якъ хотять боронять нашихъ попівъ та ще де-що такі поштенні кріпколобці якъ панъ Говор­ський; а ми плюємъ на таку брехливу и мерзську річъ и вмісті съ Киянами скажемъ, що найбільша частина нашихъ попівъ до останнёго часу була чу­жа міжъ украінськимъ людомъ — чужа по душі и розуму. Бо попи не мали щироі любові до свого на­роду зъ ёго діёписсю, зъ ёго великими пригодами, зъ ёго тяжкого долею; не мали прихилля до народ­ности зъ іі звичаями и чудовного поезією, и диви­лись на народъ сухосердо, съ панського боку. Тілько мови народнёі не зовсімъ забули (бо мало або зо­всімъ не слідили за московською литературою), та й то силкувались нівечить іі московськими словами и виразами. Инші попи до сёго часу ще прямо таки ворогують проти народности, розганяють улиці, ве­чірниці и колядниці, узиваючи іхъ бісоугоддямъ, а не розганяють тілько шинківъ, хоча и тамъ співа­ютъ не аллилуя и не Господи помилуй. А про іхъ жидівські здирства зъ народу и притиски ёго ми можемъ виявить вамъ такі факти, одъ якихъ у васъ и серце заниє. Отъ які збільшку попи були у насъ до останннёго часу! Якого жъ пастирства, якоі освіти можна було одъ іхъ сподіватись?... А коли вони и справді були пастирями-освітителями свого народу, якъ каже Говорський, то де жъ благодатні сліди, де пожитокъ одъ іхъ пастирства и освітительства ? Мо­же чи не вкажуть намъ на де-які прежні попівські школи, де сердешні діти довго и въ поті лиця ми­мрять було славянські граматки або московські бу­кварі, и потімъ кидають нічого невтявши, або вив­чившись тілько розбирати та складати слова? Такъ изъ такоі жъ освіти менше пожитку, якъ изъ цапа молока, бо съ того тілько нічого не видоішъ, а ця химерна освіта збільшу приносить изъ собою отру­ту въ народне життя, виводить людей изъ чесного пахарьства у кривдиве старшинування; порожає міжъ простимъ людомъ не освіченихъ Украінцівъ, а москалюватихъ мошенниківъ-писарівъ и всякий другий зло­дійкуватий чиновний дрібязокъ — народніхъ пьявокъ и лупикожъ. Чи такий-же повиненъ буть самостай­ній народній розвій? А попи теперъ мають певну змогу буть истотніми отцями-передовиками и освіти­телями своіхъ духовнихъ дітей. Ми знаємъ уже де­скільки попівъ, які освічують народъ для народу, дають чеснимъ пахарямъ розумнихъ и чеснихъ со­братівъ-украінцівъ. Вони и учать и проповіді чита­ють на Украінській мові, просто и ясно наставляючи людей на путь правди, а народъ любить и поважає іхъ въ десять разъ більше чимъ тихъ, що въ сіль­скій церкві ушкають и штокають, наче міжъ панствомъ. Ми знаємъ и такі трапи, що народъ почувши въ пер­ше проповідь на украінській мові, збиравсь громадою до попа и дякувавъ ёго за щире и рідне слово. И це свята, велика, по віки вічні поважна праця священ- никівъ - народолюбцівъ. А вбачаючи хочъ не багато такихъ фактівъ, нільзя не посміятись одъ щирого сер­ця надъ паномъ Говорськимъ , який запевняє, що чи­тати проповідей на украінській мові — не слідъ, и наче дітей, лякає насъ тимъ, що були, мовъ, трапи, де попи читали проповіді на народній мові и народъ сміявся. Віримъ одъ щирого серця, що бували такі трапи, тілько виводимъ відціля не те , що не треба читать проповідей на народній мові, а те що оті попи були недотепні до свого діла. Правду каже народъ: коли не коваль, то й кліщівъ не погань, або: коли не піпъ то не сунься и въ ризи, бо въ такій трапі добра нічого сподіватись. Та й чого вінъ почне сміятись надъ своімъ ріднимъ словомъ, якимъ вінъ балакає, якимъ виливає горе и радість своєі душі, якимъ що-дня молитця Богу—коли воно вимовитця якъ слідъ и коли нимъ оповіститця проста и свята правда ? Хіба, тимъ, що воно мужицьке, хахлацьке, якъ кажуть наші кохані браття и добро­хоти ? Такъ народъ же — не пани, полупанки и пере­вертні. Просту мужицьку мову Шевченка зве вінъ святимъ словомъ, а вкажіть, добродійство, вкажіть хоча одно що небудь на московській мові, щобъ при­знавъ вінъ не то що святимъ словомъ, а хоча бъ своєю правдивою мовою! Нічогісінько не найдете, хіба збре­шете що небудь. Намъ не одинъ разъ трапллялось чути, що простий Украінець, побачивши саме Евангеліє на московській мові, казавъ дивуючись: „дивись, брате! то було тілко бомаги, казки та побре­хеньки писались по-московській, а теперь уже су­чий Москаль и Боже слово верзе по своєму! “Такъ то любить и поважає нашъ народъ московські писання и московську мову ! Та й чого бъ вінъ уподобавъ іі ? Хіба чи не тимъ, що нею балакають пани, якихъ вінъ также кохає якъ спина ломаку? Або чи не тимъ, що московська мова, а особливо книжна, не дуже по­нятнійша ёму відъ лядської? А ще до того наші попи мають звичай розсипатись такимъ високимъ и кучірявимъ складомъ, що не тілько простий—и вчений чоловікъ мало що второпає. Скажемъ огульно: коли вводити въ проповіді и учебники для нашого народу московську мову, то тоді вже нічого комизитись, коли якому задніпрянському попові прйде на думку читать проповіді и вчить дітей лядською мовою, бо якъ та, такъ и друга однаково не пригодні для ёго. Одна перероблює, ёго въ Москалівъ, друга въ Ляхівъ, оби­дві невторопні и обидві портять и нівечать духовну уроду и мову народа.

=========

ПИСЬМО ЗЪ ЗАДНІПРОВСЬКОИ УКРАІНИ.

(Конець.)

И отъ уже скоро більше ста роківъ, якъ ми, осві­чене українське дворянство, тюпаємъ за Москвою, не ози­раючись назадъ и не знаючи, що сердешний нашъ народъ дав­но вже махнувъ на насъ рукою, якъ на перевертнівъ, якъ на пропащихъ для ёго людей.... Високо піднялись ми на гору химерноі цивилизаціі, а чесний, свіжий народъ зостався за нами далеко у низу, невідомий, занеханий и обгане­ний, якъ нікуда негодяще ледащо. Не знали вже ми якъ слідъ ні мови ёго, ні чудовнихъ пісень, ні душі широкоі самостайнёі. Тілько де-які панки, якъ оті, необачний Ко­тляревський, тюпаючи далі за Москвою, для забавки заво­дили міжъ нами хахлацъкі співки и підіймали регітъ.... Ми одъ щирого серця глумились надъ своєю мовою, надъ своімъ народомъ — и тюпали далі.....  Потімъ почули ми простий народній голосъ Квітки, та тоді ми такъ уже обмо­скалились, що той простий голосъ, здався намъ чуднимъ и химернимъ. Тілько невеличка купка Украінцівъ уподобали той рідний голосъ и повернули назадъ — знаёмитись изъ своімъ же народомъ, а останні, висолопивши язики, по­тюпали далі... Ажъ ось виділився зъ народу простий чо­ловікъ, бідолаха, кобзарь, и чудовнимъ голосомъ гукнувъ за нами широку народню пісню.... Здивувались ми, що про­стий чоловікъ, простою мовою, та прямо по живихъ стру­нахъ душі бьє; а Тарасъ догнавъ насъ та й почавъ на­задъ завертати — до народу, до покинутого, занеханого обідраного и осміяного народу. Отъ и почали наші додому повертати — перше потроху, а потімъ и густішъ. Тоді то тілько побачили ми, що у нашого народу душа широка, безкрая, та ще до того чистіша и світліша нашоі; поба­чили, що у ёго своя висока духовня урода, своя чудовна и самостайня мова, и озирнувшись кругомъ, зрозуміли, що ми — виродки, перевертні, и що украінський народъ самъ цураєтця насъ изъ нашою московською мовою и заморсько-­московською освітою, и хитаючи головою, узиває насъ чужими.... А ми, бачте, взялись уже за думку освічувати народъ, вести ёго впередъ... Якъ же ёго вести? Хіба чи не тимъ шляхомъ, якимъ ми й самі тюпали ажъ цілихъ 1000 роківъ, чи то виводити народъ изъ хахлацства у бла­городне москальство?.... Ні вже, братці, звірили ми той шляхъ — негараздъ по ёму трюхикати та й веде вінъ чортъ батька зна куди: відъ свого власнёго, вродимого добра у чужу незгодну для насъ краіну. А на се то й треба поло­жити що-найпильнішу увагу.

Не самостайній розвій — се сама гірша вада для народности, для моральноі чистоти простого люду. Намъ торочать — треба вчити людей читати по московській; треба вводити московську мову скрізь, бо великоруська литера­тура багата; треба йти тимъ же шляхомъ, якимъ просту ють старші брати наші Москалі... А ми вбачаємъ, що багато вже нашого народу пішло московськимъ шляхомъ — и пуття съ цёго ніякого. Бо спитаймо себе: куди ті люде зайшли, и чимъ зробились ? Чи вийшли зъ іхъ розумні и щирі брати своіхъ земляківъ ? Або хоча чи поробилися вони дотепними и спражніми Москалями?—Ні те, ні друге. У народній школі Украінець не вивчитця якъ слідъ мо­сковській мові, а тілько привчитця нівечить свою родну и починає дивитись на неі якъ на мужицьку, недостойну уваги и шаноби—тисячі фактівъ піддержать сі слова. А занедбавши, занехавши народню мову, чоловікъ необ­хідно съ такимъ же недбаннямъ дивитця и на все, що скла­дає ёго народність — народній побитъ, народні звичаі, пісні и моральну чистоту — бо такий законъ духовнёі чоловічнёі, вдачі. Факти підтвержують сі слова на кожній ступі, бо хто тілько придивлявсь до нашого народу, той добре знає, що де тілько Украінці не поважають усёго, що складає іхъ народність, и де тілько силкуютця звести ёго на москов­ський ладъ, тамъ певно вже знівечена духовня врода и панує моральний роскладъ. Чи не краще жъ учити народъ ёго власнёю мовою, ствержаючи любовъ до неі, а не по­рожаючи безглузду ганобу ? И чи не краще жъ замість того щобъ набивати народові голову усякою московською всячиною, розвивати въ ёму своі вродимі основи духовні, розширювати ёго кругозіръ посередъ рідного життя, вия­сняти ёго положеннє и вагу, привчати дивитись на все, що породила духовня ёго вдача, якъ на народню святиню, возвишати чисту ёго душу вищими творами народнёі пое­зіи — якъ отъ Шевченкові твори ? А сего жъ ми й бажа­ємо, до сего й рвемось усією душею!

Такъ отъ на що, братці, треба намъ самостайнёго народнёго розвою : щобъ неосвічені та чисті душею люде розвивались у освіченихъ Украінцівъ-Русинівъ, рівно роз­ширюючи свій розумъ и возвишаючи душу, а не переро­блювались у нікчемнихъ перевертнівъ. Ми упевнені, що тілько такий розвій буде прямимъ и скоримъ, а для ёго необхідна намъ вироблена народна мова. Якъ же іі виробить? А ви­робити іі, братці, инакъ не можна, якъ тілько силкуючись зложити цілу литературу, згодну не для однихъ селянъ, а й для всіхъ Украінцівъ; таку литературу, яка бъ удоволь­няла духовні тріби не тілько простихъ хліборобівъ, а й ви­щоі народнёі громади. Діло наше, якъ бачите, святе и по­важне. Ради ёго ми занедбали усякі инші мріі и бажання, цу­раємось усякихъ демонстрацій проти правительства, усякихъ политичніхъ витіваннівъ. Ховатись відъ правительства и вести проти ёго підземну війну намъ нінащо. Ми опираємось тілько на своє чоловѣчне право — буть тимъ, чимъ ми й повинні буть по своїй духовній вдачі. Одъ правительства ми більше нічого не хочемъ, якъ тілько того, щобъ воно не боронило намъ тихомиръ йти по дорозі саморозвою, а одъ Москалівъ и запеклихъ перевертнівъ, щобъ вони зрозуміли, що наше діло—не химера и не вада для народу, а спільна и необхідна ёго тріба. И всякий Москаль, який подасть намъ братню и дружню руку и скаже слово щироі любо­ви и схилля до нашого діла, той братъ нашъ, рідний братъ, и ми не одпихнемся одъ ёго, живучи и підъ однимъ дахомъ; за тежъ хто занедбає и зганить наші святі, найвищі чут­тя и погади, хто поквапитця на наше истотне и вродиме право —буть Українцями - Русинами по духові, мові и лите­ратурі, и стане тикать намъ свою химерну одноту всерос­сійську—той ворогъ нашъ по своїй власній волі, той свято­татець, той ступай геть своімъ шляхомъ и не сподівайсь відъ насъ а нічогісінько, окрімъ ганоби, презирства и за­недбання, бо ми не згодимось и не зійдемось зъ нимъ до віку.

Любо, брятці, виказувати, що у насъ на душі и чо­го ми бажаємъ, — та не такъ то вподобно повідувати, що ми зробили, бо зроблено у насъ до сего часу не багато. Воскресні школи, де намъ можна було, хоча и безъ офи­ціального зволення, вчити дітей по своєму, теперъ зовсімъ заборонені; людей у насъ не багато, щобъ набрати зъ нихъ самохітцівъ на уіздні вчителі, а про сільскі вже нічого и думать, бо людямъ, які вийшли зъ университету, не зволено буть сільскими вчителями. Для запомоги народній освіті ми можемъ тілько добувати грошенятъ литературніми вечерами та спектаклями и закуповувать народніхъ книжокъ, які розсилаютця скрізь, де тілько можуть стать у пригоді. А потїмъ зостаєтця намъ: розвиватись самимъ, збагащатись дознаннями, укріплятись у своіхъ поглядахъ та увірахъ, та коли хто зможе, написать дещо для народу. Схиляти перевертнівъ до рідноі народности ми силкуємось скрізь, де тілько нашому братові, плебеёві, доступъ є. Найкращий робъ для сего діла—знаёмити іхъ зъ народомъ у спражнёму ёго світові, скореняти безглузді погляди на народъ, ганобу и презирство и недбання до ёго. Для цієі жъ мети ми зложили и народній украінский хоръ, який на театрі и на музико-литературніхъ справахъ знаёмить людей зъ на­роднёю поезією и музикого и усімъ дуже сподобався Та ще голубили ми найкращий, найлюбіший свій погадъ — видавати свою щотижднёву часопись. Грошенятъ уже тро­хи були скупили и повернулись до миністерства за зволеннямъ Та ба! Миністерство одказало: неможна. Чому не мож­на, не каже, бо нінащо таки и вказати у нашому прошенню, щобъ могло вадити хочъ кому небудь. А часопись у на­шому краі — спільна потреба...

А у васъ, братці, чи боронить правительство видавати часописі и учити дітей по своєму?...

Бувайте жъ здорові, панове земляки; у другихъ листахъ побалакаємъ ище про тихъ людей, міжъ якими довелось намъ поводитись.    Харьківці.

Р. S. А може чи не хочете ви, панове, изъ факта по­бачити, якъ дивитця нашъ народъ на своіхъ москалюватихъ письмаківъ и на московські школи? И чи не хочете бува узнати і які у насъ хороші школи процвітають на Украіні? Прочитайте жъ хоча оці слова, що надрукувавъ п. Перо­ходовець у Основі (1862 року. Травень) про село Старі Санджари: „Побалакавши ще де-про що, вийшовъ я до громади. Громада збіралась на раду про московьский про­віантъ, котрий слідовало получить хазяинамъ за те, що харчовали москалівъ ..... Роспитуючи дальше, я догадався, що громада ні голові, ні якому начальству своєму не ві­рить ні на шагъ. А не вірить черезъ те, що голови и пи­сарі , повиучувавшись на московський ладъ и по москов­ськимъ книжкамъ грамоті, да помазавшись палатськимъ миромъ, одрізняютця одъ народа, роблятця переверт­нями, думають, що вони розумній усієї громади, та часомъ и обдурюють громаду, кажучи: „такъ Палата предписала.“

„Биля волости заразъ и школа. Зайшовъ я и туди. Крий Боже, що за школа!!. Просто не школа, а душениця біднихъ дітей. У школі заставъ а 65 хлопцівъ и 8 дівчатъ. Учить іхъ за плату (100 карб. на рокъ) панотець Андрій Болдовський, которий наймає уже самъ відъ себе собі підмогача, якогось бурсака. Учать дітей по московськимъ книжкамъ, рідного слова вони не чують. Спитавъ я, щобъ указали мені самого давнійшого и самого кращого учня. Мені показали на хлопця Инду, котрий уже четвертий рікъ ходить у школу. Передъ нимъ лежала священ. исторія ; я по­прохавъ, щобъ хлопя прочитало: прочитавши про Иоси­фа, ставъ я прохать, щобъ росказавъ те, що читавъ. Ні въ зубъ! Тоді давъ я ёму прочитать тежъ саме зъ Гра­матки Куліша ; хлопя прочитало и росказало якъ слідъ. Другий хлопець, Будлій — читавъ книжку Наума. Про­читавъ вінъ мені про видъ землі, и одного слова не роска­завъ. Питавъ ще я трёхъ хлопцівъ и всіхъ дівчатъ: — те жъ саме ! Читає — и нічогісінько не розуміє. Питаю одну дівчину: що таке плодъ и древо? мовчить, не знає; а дерево, садовину знаєте ? — знаю! каже — Зъ арихметики ще гірше! питаю : 3 ⨯ 4 — знає; а три рази по чотирі — не втне; 4 у 16?— знає; а 16 поділить на 4—не знає. — За те, якъ гарно усі знають книжечки на памьять !! Пи­таю: хто бувъ першимъ царемъ у Жидівъ? Ніхто не ска­завъ ; а тілько я промовивъ: скажіть мені о царяхъ, — заразъ и затріщали: „два сина Самуила предались лихоим­ству” ... Що жъ то таке лихоимство? питаю—„Не знаємо” — „А хабарі знаєте?”—„знаємо”. Питаю зновъ дів­чини: відъ кого родивсь Исусъ Христосъ ?„ не знає ; а якъ сказавъ: роскажіть о рожестві Христа ! — такъ зразу и пролепетала напамять витовчене съ книжки.

„Пан - отець и ёго підмогачъ кажутъ, що вони бъ раді учить дітей по украінськимъ книжкамъ, що відъ такои науки велика бъ польза була, такъ щожъ, коли Палата не предписує. Раді бъ, щобъ діти не вчили всёго напамять, а росказували своіми словами, такъ не можна сёго робить черезъ те, що якъ приіде на экзаменъ па­латський чиновникъ, такъ велить, щобъ діти безпремінно відвічали слово въ слово, якъ надруковано въ книжці!

„Показали мені самихъ недавніхъ хлопцівъ, которі ходять съ Пилипівки, и досі гараздъ не вміють азбуки. Учять іхъ по старій методі: азъ, буки, віди.... Про нову  методу пан-отець и не чувъ и ні за що не вірить, щобъ можна було дитину за тиждень навчить читати.

„Учать ще спѣвать по церковнимъ нотамъ и одну пѣсню (для встрічі при проізді Управляющаго Палатою): „ми тебя любимъ сердечно, Будь намъ на­чальникомъ вѣчно."

„Діти усі якось залякані; іхъ и лають, и бьють ленійками и різками и муштрують, щобъ якъ увійде въ школу писарь, або голова, або инший хто, то щобъ умі­ли всі разомъ встати.

„Що жъ за диво після сего, що тілько 20 душъ по волі ходять у школу, а останні по приказанню, що народъ не віритъ въ пользу грамоти , каже: „училище почти 20 літъ, якъ заведено, ані одної душі не навчили до ладу; въ школі не учять, а мучять. ? !.

„Бідні батьки, бідна дітвора! жалко васъ!... Діти дуже раділи, якъ роздавъ я імъ наські книжечки; а чоловікъ зъ шість зъ громади сказали мені: „отъ — коли бъ по такимъ книжкамъ учили, то може бъ и толкъ бувъ, — а то дають ні-відь-що!..

„По дорозі въ Санджари заіздивъ я у селі Мачухахъ у школу. Тутъ було 60 хлопцівъ а 10 дівчатъ. Учать пан-отець. Я заставъ отця Михайла Животкова ; чоловікъ дуже хоро­ший. И сей пан-отець каже, що покіль не предпишуть учить по украінськимъ книжкамъ, потіль пользи буде мало; бо діти московськихъ книжокъ не понімають, хочъ и учать іхъ напамять. Чи вже жъ таки, скажемо відъ себе, не прий­шла й досі пора додуматця, що корові сідло не пристало?”

Та треба Вамъ до сего добавить, що якъ тілько виі­хавъ п. Переходовець изъ Старихъ Санджаръ. то въ школу якъ изъ неба впавъ чиновиикъ изъ Земськоі Полиціі, захопивъ усі книжки які пороздававъ вінъ хлопятамъ — и зникъ. Пе­реходовець , дознавши про таку трапу мерщій до Гу­бернатора : оттакъ и такъ. А той ёму одказує, що вінъ не велівъ захоплювати книжокъ, що сего й буть не може. Що тутъ діяти ? Коли жъ трохи згодомъ дознає Переходовець, що книжки вернуті по приказанню Губернатора, тілько за­казано пан-отцеві: не вчить дітей по українській. Опісля, кажуть, бувъ у Старихъ Санджарахъ и самъ Кулішъ, и тежъ роздававъ хлопятамъ де-які книжки. И впять якъ изъ неба впавъ у школу чиновникъ, захопивъ книженята и умчався. Одначе книжки таки вернули по приказанню ви­щого начальства..... Отакі-то кумедіі трапляютця у насъ на Вкраііні, и іхъ не мало.—

               Харківці.

[Вечерницѣ, 11 цвѣтня 1863, с. 112-116, 18 цвѣтня 1863, с.121-123]

(клікнути для збільшення)