Із недавного минулого.
С.О. Ефремов залишався у Київі підчас усіх політичних переворотів, і тільки тепер, 10. червня ц. р., не забажав ждати пятого за черги червоного "визволення" і виїхав з Київа. Через що власне?
Дуже помиляється той, хто гадає, що С.О. Ефремов увесь час міг безпечно гуляти по київських вулицях і майданах, спокійно працювати у свойому кабінеті й брати участь у якомусь громадському чи науковому житті. Наівно думати, що ті самі большевики, які на вулиці звірськи замордували ґенерального секретаря земельних справ Зарудного, лівого ес-ера, який користувався славою большевика, а замордували за те, що належав до уряду Центральної Ради; ті большевики, які розстріляли б. тов. міністра освіти кабінету В. Чеховського, Ю.О. Щирицю, члена ц. к. ес-ерів, який подав в отставку, бо був занадто лівий для міністра освіти І.І. Огієнка (офіціяльна причина розстрілу: "в порядке краснаго террора"!) і тi большевики, що вбили в чрезвичайці напів-здитинівшого 70 літнього В.П. Наумeнка, який колись дав одурманити себе Василенкові і спокусився бути скілька днів міністром освіти; ті вкінці большевики, що, як одну з причин розстрілу, подавали "скрытую враждебность к советской власти" (sic!) — що вони б церемонилися з автором "Листа до Юрія Коцюбінського", колишнім ґенеральним секретарем часів Центральної Ради, лідером "дрібно буржуазної" партії ес-ефів, найбільшим українським патріотом!... В 1919 році большевики прийшли до Київа в перших днях лютого, а я памятаю, що ще в травні С.О. Єфремов приходив до Української Академії Наук тайком-нишком, і ті, що знали це, вважали доцільним про це не балакати.
Тричі тікали болшевики, двічі денікінці, і кожний раз першим евакуаційним кроком влади було скласти список заложників, в котрому імя Сергія Олександровича стояло завше на почесному місці. З другого боку, кожне чергове "визволення" зразу зазначувалось новими кроками до "забезпечення життя" найвизначніших київських громадян перед всякими злочинними елэментами і нещасними випадками... в цілком певних і безпечних апартаментах Лук'янівки або високо на Інстітутській вул., де ім давали ще й надійну охорону, здебільша з Китайців... Треба, значить, було, не давати визволенцям нагоди до таких турбот і сидіти, під перехідний час, як миша в норі, — кожної ночі в иншого знакомого, або на дачи у Святошині, Межигіррі чи Боярці. Адже не треба забувати, що, починаючи від листопаду 1918 року, осадне положення у Київі майже не переводилось. А осадне положення вимагало відповідних екстраординарних засобів боротьби з усіма тайними і явними ворогами ладу й спокію, із котрих, ясно, особа Сергія Єфремова, була не з останніх. І в нашій памяти особливо виразними літерами записались такі два осадні періоди: часи ґен. Келлєра (осінню 1918 р.) та трійці Петерса, Лациса й Ворошилова (літом 1919 р.). Більшу половину пережитого у Київі жахливого півторарічного періоду перевелось на нелєгальному коротанні днів-тижнів, з усіми прикрасами такого буття.
Коли 10. травня ц. р. Київ знову перемінив господарів — Українці дістали перший раз за 1½ року змогу гуртом зібратися й побалакати про Україну...
С.О. Єфремов увійшов у "Громадський Комітет", який репрезентував усе орґанізоване київське українство. Роля цього комітету усім відома. Станувши на шлях понадпартійности, Г.К. не міг мати двох думок що до питання: чи підтримувати українську владу, якою вона б не була і з ким би вона в даний мент не була примушеною йти? — І хоч С.О. Єфремов ніякої державної посади в новому уряді не займав, а в політиці брав участь, на скілько вона була не до розмежування з національно-державним питанням, — одна його присутність на урочистому банкеті в честь С. Петлюри була вповні достаточною причиною для 10-ти смертних для його присудів.
А проте мабуть рішаючим для його чинником, що до виїзду із Київа, був ряд його статей, оголошених за повним підписом в "Громадському Слові" п.п. "Тіни минулого." Із питомою С. Єфремову силою слова і багацтвом вислову та думки, цей великий журналіст мистецьки описував псіхичні тортури, які терпіла культурна одиниця під диктатурою Лациса й Шварца (два предсідателі чрезвичайки в часах до і після денікінщини). Псіхична депресія; невсипуща й непосильна боротьба інтеллєкту з демоном темряви; зведення культури до нуля; гнила атмосфера злоби, ненависти, здичавіння, страху, грубости й брутального насильства, атмосфера, яка оповила серце й мозок, опутала душу і трійким тавром лягла на всіх фібрах людського почування; рабство волі; весь траґізм людини, вічно голодної, здичавілої, отуманілого манекена; тріюмф хама — це тема, яку С. Єфремов розгортав у цілому ряду незвичайно ярких, сильних, одиноких в свойому роді і, страшенно вірних! — картинах.
С.О. Єфремов не вірив, не хотів вірити, як і ми всі, у можливість повороту того жаху. Я уявляю собі, що діялось в його душі, коли "марева минулого" грозили знов у тіло і кров перетворитись! Але він належав до типу Д.В. Коліюха — і треба було багацько турбот, прохань і арґументів, аби переконати нервово цілком розбитого великого громадянина до виїзду із Київа і рятування від безглуздої загибелі. Ми знаємо, куди він виїхав, але що з ним зараз і де він — немає ніяких вісток, так, як немає про десятки наших рідних, близьких і дорогих, що досіль десь задихаються в атмосфері царства хама, або нидіють на далекій чужині.
[Воля, 25.10.1920]
25.10.1920