Більше гнівних, нещадних слів!

У Львові вийшло дві книги літературно-художнього і громадсько-політичного журналу «Радянський Львів».

Журнал продовжує перерване німецьким вторгненням існування друкованого органу Львівського відділення Спілки радянських письменників «Література і мистецтво». В цій послідовності, яку декларує тепер редакція «Радянського Львова» полягає глибокий ідейний зміст і урочиста символіка. Так воїн другого ешелону, що біжить в наступ, вихоплює бойовий прапор із застигаючих рук забитого ворожою кулею солдата першої лінії і мчить з ним далі, щоб добити ворога і остаточно розвіяти кошмар його панування.

Восени 1939 року не лише здійснились одвічні мрії передових представників української інтелігенції про возз'єднання українського народу в межах Радянської України. В цю, багату на події, осінь почався небачений розквіт літератури на західно-українських землях.

Скільки б своєрідних літературних творів з'явилось, якщо б не чорні дні німецького вторгнення і фашистський терор, що обірвав життя багатьох львівських письменників!

Оскільки великі і відчутні ці втрати переконуєшся, прочитавши опубліковану українською мовою посмертну повість забитого німецькою бомбою Олександра Гаврилюка «Береза». З коротенького літературного портрету небіжчика, вміщеного перед повістю, який написав Йосиф Нахт, редакція «Радянський Львів» переклала його з польського журналу «Нове Віднокренги» ми дізнаємось, що Гаврилюк двічі був ув'язнений в страшному польському концтаборі «Березі Картузькій». Повість, опублікована «Радянським Львовом», написана Гаврилюком ще в жахливих умовах концентраційного табору. Автор поеми (так називає «Березу» Йосиф Нахт) не мав очевидно ані паперу, ані олівця. Після цілоденної вбивчої роботи, вечорами поет навчав свого тюремного товариша фрагментів поеми, цей повторював цілу поему від початку, а Гаврилюк компонував далі.

Її чудові за силою і за художньою простотою найвищої якості гнівні рядки читаються з непослабною увагою і сьогодні. Це грізний обвинувальний вирок тій самій панській Польщі, яку мріють відродити рачкевичі і соснковські, і проти якої виступають тепер об’єднані, загартованою в боях останньої війни, дружбою з радянським народом громадяни нової польської держави, що засновуються на заповітах Тадеуша Костюшка, Ярослава Домбровського та інших прогресивних поляків.

Наступним значним прозаічним твором, надрукованим в журналі, слід уважати два уривки із роману «Сестри Річинські».

Замріяна дівчина Олена Річинська, живучи у своїх опікунів, знайомиться зі студентом Орестом Білинським. Галицький вольнодумець, борець з рутиною і ситим ідіотизмом містечкового життя, він стає духовним наставником Олени, прищеплює їй любов до літератури, до віршів Шевченка. Дівчина дивиться на нього захопленими очима. Здається ось-ось рух романа піде вгору, його сторінки наповняться змістом високого ідейного виховного звучання. Але закостенілий побут вбиває благі пориви. Проста випадковість і Олена виходить заміж зовсім за іншого — за рижого богослова, священика Аркадія Річинського. І хоч від знайомства з Білинським весь час падає позолота ніжних спогадів на час і місце її ранньої молодості, вона стає доброю попадею, народжує отцю Аркадію п'ять дочок, і лише після смерті чоловіка зустрічає біля його могили герой свого роману юності.

Але можливо Орест залишився вірним своїм юнацьким ідеалам.

Через декілька днів після похорону герой роману, що за чверть віку перетворивсь на звичайного обивателя, приходить допомогти Олені порадою: що зробити з одержаною після чоловіка спадщиною і які краще гроші перевести в американські долари або в польські злоті.

Читач чекав «вибуху». Йому здавалось, що історія ця можливо обернеться галицьким варіантом «Грози» Островського. Проте дивний спокій охоплює нас.

Ніби навколо недавно не було німців, не було страшного Янівського табору, не було розцвітаючого роками звірячого і жахливого своєю провінціальною тупістю і обмеженістю українського націоналізму, що і досі отруює нестійкі душі.

Ось це, здавалось би, в першу чергу повинно було терзати серце кожної людини, що мислить і в першу чергу письменника, досвідченого романіста і далеко не новака в літературі — Ірину Вільде. А замість цього надто спокійна за темою її проза, — безперечно талановита, яка свідчить про велику спостережливість автора і знання побуту багатьох кіл населення Західної України.

Шкода! Львівські письменники в безпосередній близькості від себе бачать багато заморожених душ, одурманених фашизмом людей. Хочеться, щоб досвідчений романіст Ірина Вільде швидше відігрівала ці замерзлі душі і прояснювала рядками своїх художніх творів свідомість людей з таким же успіхом, як вона це робить в своєму публіцистичному творі «Рідному місту».

На жаль, другого такого твору, рівного за силою вистражданій і глибоко хвилюючій прозі Гаврилюка, ми в журналі покищо не бачимо.

Оповідання Петра Козланюка «Вовкулак», надруковане в першому номері журналу, розповідає про німецькі звірства на Україні. Читаючи його, мимоволі пригадуєш «Райдугу» Ванди Василевської. Своє оповідання Козланюк написав під впливом цього твору. Можливо через це багато ситуацій «Вовкулака» не дивують читача чимсь новим. Козланюк часами іде шляхом зовнішнього змалювання ворогів, замість глибокого розкриття нових і невідомих ще нам фашистських злодіянь.

У другому-третьому номері журналу читач знайомиться з творчістю Козланюка-драматурга. Тут вміщені уривки з його комедії «Запроданці», присвяченій надзвичайно актуальній темі — викриттю українсько-німецького націоналізму і бандерівського підпілля. Петро Козланюк виявляє велике знання народної мови. Його герої говорять соковито, з гумором. Видно, що Козланюк добре знає західноукраїнське село і користується багатством його діалектів, дотепів, поговірок. Проте, наполягаючи на гротеск, Козланюк, на мою думку, спрощує тему боротьби з українсько-німецьким націоналізмом і окремі сцени зводить до непотрібного комізму.

Цілком можливо, що основний ідейний центр комедії «Запроданці», так само як і основний задум роману Ірини Вільде знаходиться за межами опублікованих сцен, і через це не може бути правильно охоплений читачем з двох надрукованих уривків. Коли це так, то в цьому безперечно винна редакція, яка друкує уривки, що не дають повної уяви про авторський задум та його реалізацію.

Отже нам здається, що основне завдання — викриття ворожої ідеології і морально-політичного розгрому фашизму, покищо літературно-художній журнал перекладає на публіцистику. Вона друкується у великій кількості на його сторінках і (треба визнати це безумовною заслугою редколегії) є більш цілеспрямованою і гострою, ніж проза, драматургія і поезія.

Журнал надрукував дуже цікаву статтю Ярослава Галана «Мамелюки», присвячену розбору зрадницької «діяльності» презренних жовто-блакитних літераторів, що переметнулися на бік фашизму. Перед нами проходить галерея імен «мамелюків» — зрадників українського народу, які продавали життя, своє перо за юдині срібняки і своєю макулатурою, що видавалась на кошти гестапо, засмічували мозок населення Західної України в дні німецької окупації. Шкода тільки, що іноді Галан бачить перед собою лише читача, що має близькі стосунки до літературних справ і в зв'язку з цим обмежується біглим переказом імен і назв, замість докладного розбору ворожої суті продукції цієї петлюрівської літературної кухні, яка одна і вже може прекрасно продемонструвати, в яке болото скотились українсько-німецькі націоналісти.

Богдан Дудикевич у своїй великій статті «Українські націоналісти на службі у загарбників», залучає великий архівний матеріал, розповідає, як українські націоналісти, що служили раніше вірою і правдою династії Габсбургів, після повалення Австро-угорської імперії допомогли польським і українським поміщикам придушити національно-визвольний рух народу на західно-українських землях, спрямований на возз'єднання з усім українським народом в рамках єдиної Радянської України. Ми слабо знаємо ці забуті сторінки ще такої недавньої історії Західної України, надто багато наросло на них націоналістичної плісні. Тим благородніше завдання, яке поставив перед собою уродженець Львова — колишній в'язень польських в'язниць, Богдан Дудикевич, якого залучила редколегія до активного співробітництва в журналі.

Про складний шлях західно-української інтелігенції розповідає в своїй статті «Віднайдений шлях» професор і літератор Михайло Рудницький. Багато стає зрозумілим з його статті, і особливо та штучна ізоляція галицької інтелігенції від всіх культурних і духоввих процесів, які були в Радянському Союзі. Стає зрозумілою поява тієї «китайської стіни», якою довгі роки були відгороджені галичани від розвитку культури великого російського народу.

Читач з цікавістю прочитає в журналі «Радянський Львів», статті А. Тростянецького про українську поезію в дні Вітчизняної війни, Івана Ковача про львівських письменників, що загинули, Володимира Огоновського про Закарпатську Україну, Івана Мазепи про історичні перемоги Радянського Союзу і звернення до воїнів Закарпатської України, що бились в рядах чехословацької армії, написане Семеном Стефаником.

Скомкана стаття Григорія Овчарова «Пісні дружби» (Україна в творчості письменників СРСР). Слід порекомендувати редакції друкувати більше статтей про братерську російську літературу і не лише з погляду на те, що пише той або інший письменник про Україну, айв більш широкому аспекті, пам'ятаючи що західно-український читач майже нічого не знає про сучасну російську літературу, і навіть про російських класиків.

Цікава публікація академіка Михайла Возняка про історію тексту п'єси Івана Франка «Украдене щастя».

Починаючи видавання журналу «Радянський Львів», його редакція у вступній статті правильно стверджувала: «На західно-українських землях залишилось ще посіяне німцями отруйне зілля українсько-німецького фашизму. Допомогти винищити його гнівним нещадним словом, ось також наше почесне, невідкладне завдання».

Львівські письменники і редколегія журналу повинні і наперед ще більш прагнути до того, щоб на сторінках «Радянського Львова» було якомога менше тихих спокійних творів і якомога більш цих, давно бажаних, гнівних, нещадних слів.

Вільна Україна