Виженіть їх усіх!

Берлусконі, Путін та Чавес стрімко прийшли до влади, тому що їх країни стомилися від традиційних політиків

У дев’яності роки італійці, росіяни та венесуельці так само стомилися від своїх політиків, як єгиптянам, бразильцям і туркам нині набридли їхні. Корупція, яку толерували довший час, раптом стала для них нестерпною. Людям також урвався терпець через некомпетентність бюрократії та погані державні послуги. Зникла політична апатія, і виходити на вулиці з протестами і вигуками «Виженіть їх усіх!» стало звичним. «Усіма ними», звісно, були політики, які жили щораз краще, тимчасом як більшості жилося чимраз гірше. В Італії корупційний скандал Тангентополі, який зробив надбанням публіки велетенські хабарі за одержання контрактів на виконання громадських робіт, призвів до політичного землетрусу. Внаслідок операції Mani pulite (Чисті руки) — розслідування, перепровадженого групою суддів, слідчих та прокурорів, — під судом опинилися більш як половина членів італійського парламенту. В 400 містах розпуcтили органи місцевого самоврядування, тільки-но виявили колосальну корупцію, яка їх роз'їдала. П'ятірка партій, яка від 1947 р. керувала Італією, зазнала колапсу, а з ними — й партійна система, якій доти підпорядковувалась політика. Італійці вимагали чесних лідерів і, зокрема, нових облич у владі. Сильвіо Берлусконі запропонував нації свої послуги. У 1994 р., лише за три місяці після створення своєї партії Forza Italia, він отримав необхідні голоси для того, аби стати прем'єр-міністром, і відтоді залишався на цій посаді. Берлусконі — політик, який найдовше керував Італією у післявоєнний час.

Владімір Путін був ще одним «новим обличчям», яке прийшло до влади внаслідок раптового вибуху народного обурення владою, корупцією та загальним відчуттям того, що Росія перебуває у стані вільного падіння. Аґент КГБ Путін, як і медіа-маґнат Берлусконі, не походив із середовища політиків, і це робило їх привабливими. У 1999 р. президент Боріс Єльцин, який через поганий стан здоров'я практично втратив політичну вагу, призначив Путіна прем'єр-міністром. Невдовзі Єльцин пішов у відставку і залишив на Путіна крісло президента. Через кілька місяців на позачергових виборах Путін переміг, здобувши 53% голосів. Мільйони росіян, розчарованих владою, що прийшла на зміну комуністичному режимові, покладали надії на нового лідера, який пообіцяв покінчити з олігархами, мафією та терористами і повернути Росії добре ім'я. Прийшовши у Кремль, Путін так його і не покинув.

Тим часом на протилежному Росії краю Землі відбувалося щось подібне. У 1998 р. Венесуела також проголосувала за «нове обличчя». І знову корупція, озлоблення через економічну кризу та втрата авторитету традиційними політиками підживлювали народне прагнення мати «когось інакшого» при владі. Підполковник Уґо Чавес зумів задовольнити цю потребу. Як і Владімір Путін, переступивши поріг президентського палацу, він з нього вже не вийшов. Він міцно тримався за владу протягом 14 років, а коли його хвороба увійшла в останню фазу, призначив своїм наступником Ніколаса Мадуро.

Берлусконі, Путін та Чавес навряд чи могли бути більше несхожими. Їхні країни також не могли бути більше відмінними. Проте аналогії вражають. Блискавичне сходження усіх трьох на вершину влади спиралось на тому факті, що їх країни стомилися від політиків і традиційної керівної еліти. Двері їм відчинило народне прагнення мати при владі «нове обличчя». В усіх трьох випадках «нове обличчя» перемагає на виборах і невдовзі запроваджує нові політичні правила, які дозволяють йому сконцентрувати владу, стерти на порох й без того слабку опозицію і надовго залишитися при владі. Увесь свій політичний капітал та всю свою енергію вони скеровують на службу лише одній меті: залишатися при владі. На жаль, сьогодні в Італії, Росії та Венесуелі слабкі та роз'єднані суспільства. Як виявилося, «нові обличчя» не є добрими керівниками. 

Наука не в тому, що традиційних політиків, які перестали чути народ, які є некомпетентними чи толерують корупцію, не треба викривати і не треба знаходити їм заміну демократичними методами. Урок полягає в тому, що вигнати їх — це найлегша частина проблеми. Замінити їх лідером, який не буде просто «новим обличчям» і не обмежиться тим, що казатиме неправду, яка задовольнятиме більшість, — таким є справжній і дуже важкий виклик. Але насамперед треба завадити тому, аби «нове обличчя» залишилося при владі надовго. Як ми побачили, коли вони приходять у палац, витурити їх звідти непросто.

Мойсес Наім, венесуельський письменник, економіст і аналітик, асоційований експерт програми з міжнародної економіки Фонду Карнеґі за міжнародний мир

Moisés Naím
¡Échenlos a todos!
El País, 06.07. 2013
Зреферувала Галина Грабовська