Я тільки що повернувся з України, яку проїхав шляхом: Львів—Проскурів—Винниця—Київ—Коростень—Шепетівка—Проскурів—Львів, на що протратив біля трьох тижнів.
Зараз, коли я опинився в умовинах культурного життя і кидаю погляд на те, що я бачив на протязі минулих трьох тижнів, то в умі сама собою складається фраза:
— Країна божевільних та злочинців!...
При цьому мені уявляються зруйновані будинки залізничних станцій та міст; частина домів стоїть з залатаними дихтою вікнами, частина з просвітлюючими наскрізь дірами від гарматніх набоїв, инші знову знімають вгору свої почорнілі рамена й стоять, наче великани-скелєти, як камінні пусті, діраві й без кришок коробки, бо в середині все вигоріло...
Потім я бачу вирубані та занехаяні парки та сквери, брудні й засмічені вулиці міст, на котрих не видно ні трамваів, ні візників, а подекуди лише швендяють ручні возики, на яких мешканці перевозять із хати до хати всеньке своє майно.
На цих же вулицях, де колись кипіло таке бурхливе, рухливе життя, переповнених гарно вбраним людом, що спішив туди й сюди, затурбований справами, або гуляв, одпочиваючи по праці, що давала прожиток працьовникові та його рідні, — тепер вяло, апатично, без мети й ціли тиняються голодні, бліді, виснажені, завше втомлені і завжди з однією — одніською думкою-турботою люде: "чи я й моя сімя будемо сьогодні їсти?!", — одягнені в стару, вилинявшу, брудну й полатану одежу...
Тут же забиті дошками магазини, — колись багаті, переповнені всіляким крамом, склепи, — тепер із гордою надписю: "просять не турбувати господаря, бо магазин до-щенту розграбований..."
Далі йдуть перед моїми очима люде, звичайні громадяне, обивателі міста, які звикли заробляти свій насущний шматок хлиба щоденною працею у канцеляріях, конторах, промислом і торговлею, — вони зараз вибиті з життьової колії настільки, що ні про яку працю не можуть і думати, а всі свої знання, досвід і старання скеровують на те, як би то надибати якусь людину, що згодилась би проміняти щонебудь з їжи на якунебудь, у багатьох останню, річ міської продукції — костюм, портеру, годинник, скрипку, кастрюлю...
Я нагадую собі людей, які жахливо бігають з одної до другої установи, чутко прислухуються до вуличних балачок, неспокійно бігаючим зором стараються по вуличному рухові, по обличчах зустрічних обивателів, найти відповідь на питання, яке не дає їм спокою ні в день ні в ночі і котре вони завдають десятки разів, аж до знуди, таким же самим, як вони, наляканим обивателям: "чи дійсно становище на фронті настільки погіршало, що треба тікати, і коли так, то куди тікати?! Адже ж залишаться не можна, в ніякому разі, ні за що!"...
У моїй памяти залишився образ жінок — матерей, які з білого ранку цілими годинами перебігають усі міські базари, з повними кишенями грошей, і вертаються до дому з пустими руками та в роспуці плачуть і падають в істериках, бо дітям нічого дати їсти: на базарах грошей не беруть.
Перед моїм зором стелиться великий шлях, по якому колись тягнулись до великого міста безконечні валки возів, а зараз ні одного воза, а шлях усіяно пішими людьми в міському одягу, з клунками за плечима: ці люде здійснюють товарообмін між містом і селом. Придивляюсь до цих "товарообмінників" — більшість босі, з окрівавленими ногами, майже всі обдерті, надзвичайно багато із них тільки що встало після тифу, всі брудні, нервово злі, голодні, і всі кленуть, всіх кленуть і себе не минають.
Заглядаю в будинки, до мешкань колись заможнього міського населення: — бруд, нужда, голод, злоба на всіх, в багатьох — хворі.
Заводи, фабрики й майстерні — все зачинено; більшість з них зруйновані, розкрадені.
Фабричний робітник та майстеровий більшістю давно вже забули про свою професію, і частина з них пішла в урядовці та в солдати, а частина — в "товарообмінники" та в спекулянти.
Пригадаю й спекулянта. Йому живеться краще всіх, але й він почуває себе погано, бо всі його проклинають, а влада, від часу до часу для поліпшення економичного добробуту, ловить його товаришів по фахові та розстрілює.
Потім мені уявляються села, через які в ріжні часи проходили ріжні війська, з котрих одні тільки грабували населення, другі грабували й розстрілювали, а треті грабували, розстрілювали й палили.
Незасіяні поля, поганий урожай на тих полях, котрі господар якось умудрився засіяти; шкура та кости замісць справжньої худоби (щоб не реквизували!), — це теж наслідки сучасних подій, про які на селах яскраво свідчать головешки згорілих садиб та комини печей...
А селянин, наш "менший брат", щирий, привітливий, гостинний, добросердечний український мужик? О, три роки хуртовини змінили його не-до-пізнання. Його турботи за свою хату-садибу, поле, худобу й всеньке господарство тепер далеко складніші, то ж і не диво, що його знання й досвід ширші й всесторонніші. Під клунею або в садку закопані рушниці, скриньки з набоями, а то й кулемет і, нерідко, гармата; зброя знайома тепер мужикові чи не краще від плуга й леміша. З ненавистю глядить він туди, де лежить місто; з під лоба зустрічає кожного прохожого й не пустить у хату, поки не випитає докладно, звідкіль він, куди, на що й пощо, хто такий сам і які в його документи. Ночує у полі або в лісі, разом зі своєю худібкою, а вертаючи ранком, не знає, чи найде ще цілою свою хату й живими своїх рідних ... І, коли я собі це уявляю, то із грудей рветься крик і стогін: о, моя нещасна, змучена Україна! О, мій брате, народе український! О, мій брате, народе великоросійський! За що вас покарав Господь? За яку вину він одібрав від вас розум?
На що ви, брати мої, зробили з багатої країни, з країни — житниці Европи, — на що ви зробили з неї країну руїни, країну голоду, холоду і смерти?
На що ви, мої нещасні, стражденні брати, "край веселий, край багатий" зробили краєм божевільних та злочинців?
[Воля, 28.09.1920]
28.09.1920