(Думки про українську інтеліґенцію).
Дивна була наша інтеліґенція перед війною. Не можна сказати, щоби недоставало їй патріотизму. Навпаки! Коли взивано її до жертв на яку добродійну ціль і на Рідну Школу, Товариство Педаґоґічне, на театр, на народний фонд і т. д. — все й негайно відгукнулася. Коли взивано її до праці по селах, вона їздила по читальнях, закладала кружки "Сільського Господаря". Коли взивано її до економічної діяльности, взялася до інтензивної праці на цій ділянці.
Та все це вона робила потихенько, чемненько супроти власть імущих. Щож — цеж були головним чином урядовці ріжних ранґ, а їхні шефи були чужинці. Йшли по лінії найменшого опору. Значну ролю і відграв тут самозберігаючий інстинкт, та була й значна доза утилітаризму, а то й філістерства.
І замітна річ: чимраз більше з поміж нашої інтеліґенції, головно державних службовиків причалювало до христіянсько-суспільницької партії.
Умовини були того рода, що вскакати в чужинецький табор і таким робом вповні себе асекурувати було годі: і національна свідомість була вже за висока і ніяково було перед великим шаром своїх земляків; тай чужинці вже недовірчиво дивилися на зайчиків, що до них перескакували, — на виднійші місця не радо їх допускали, мовляв, всеж таки вони бувші греко-католики; і на свідомих ренеґатах мали зайчики відстрашаючий примір, бо коли пр. К. Сроковскі, колишній, український письменник, а тепер редактор "Nowej Reformy" — підчас війни поважився мати власну думку, навіть соціялістичний "Naprzód" закинув йому брак вчуття в польську психіку тому, що він б. греко-католик.
Отже наручнійше було таки у себе утворити захистний азиль і таким зробилася христіянсько-суспільницька партія: звільняла від участи в острійшій акції, де можна було наразитися сильним міра, мовляв — христіянсько-суспільницька партія на це не може пійти, і рівночасно рятувати часть.
Перекочовування в чужинецький табop, замазавши греко-католицький шильд, належали вже в останніх часах перед війною до рідших випадків.
Та від тихої праці на полі культурницькім і економічнім і ця частина нашої інтеліґенції не відхрещувалася. На цім полі вона працювала, часом навіть з самопосвятою.
І це було причиною, що і в політичних справах вона мала голос. Ліве крило української інтеліґенції, незалежна частина нашого громадянства, яка мала рішаючий голос у громадських справах, на котрої кожний поклик стояли маси, мусіла числитися з тим утілітаристичним настроєм правиці.
Прийшла світова війна.
Терезієнштадти і Талєргофи заповнилися не тільки патентованими "гайдамаками", а й цими смирними, тихими poczciwymi й porządnymi Rusinami. Вони були греко-католиками. А таких "рація стану" казала в якнайбільшій скількости переселити в "не столь отдаленные мѣста", ad oculos всесильного Відня для зогидження йому "Тирольців Сходу".
І це була перша лєкція патріотизму в більшім стилю. Другу дали царські посіпаки тим, що осталися на місці. Третю основну — дістали ми всі в рр. 1918–20.
В цій огневій лєкції змінилася фізіономія галицької української інтеліґенції. По австрійських тюрмах, московських засланнях, в Берестях, Домбях, Стшалковах і таки по східно-галицьких ріжних "Бриґідках" вилічилася вона до ґрунту зі своєї смирности, віри в благородність сильних міра і довіря до єдиноспасаємости урядового жолоба. Люде навчилися під важким обухом числити на власні сили, на власну спроможність. Навчилися держати лінію, підпорядкувати свої особисті справи національній справі, навчилися карности не накиненої з гори, а з внутрішного почуття.
Це найкраще показалося підчас пошуканки з польського боку якогось гурта, з яким би можна сотворити ілюзію угоди. Вистарчило бомкнути, що цей чи той чоловік потайки робить на власну руку угодові заходи, щоби проти нього піднеслася публична опінія. Бо думка загалу про такі справи, як польсько-українські переговори однозгідна: до сього уповажнене тільки правне правительство.
І такі типи, як Демянчук чи Твердохліб стоять осібняком, публична oпiнія українського загалу від них відвернулася з омерзінням.
І ще одну користь винесла українська інтеліґенція з тернистого шляху 1918–20: близькими, інтимними звязками зєдналася з нашою основою — з селом. Вона мандрувала з найкращим елєментом нашого села по широких просторах України, переносила спільно й ті високі хвилини підйому і безпросвітної нужди в чотирокутнику смерти, сиділа по тюрмах, переносила і переносить всі переходи, важкі переходи на місці. Разом з селом відчуває, надіється і жде. Жде і вірить. Вірить, що кров не даром лилася, що краще завтра прийде.
Не має партійних сект, не має угодовців-пораженців, є тільки сини народу, що уляг переможній силі, одначе не здався! Мені довелося на днях балакати з учителем, що вже півтора року без посади. Знав його перед війною. Сидів тихесенько, до нічого не мішався. Всеж посади тепер не дістав. Живе з праці рук власних. Працює на полі і заробляє на скромне удержання сімї.
Зайшов до Львова (10 миль пішки!) щоби навідатись до учительської орґанізації.
Справжньою розрадою було з ним побалакати. Яке почули власної гідности, стільки віри в непереможні сили народу, що хоче жити! Мимо всіх злиднів, серед яких доводиться йому жити.
Я спитав його про причину його оптимізму. Він відповів: "Я зблизився щойно тепер до народу і мені в душу всмокталася сила і віра вікового раба, що навчився здобувати хочби зубами волю".
Громадська думка
19.09.1920