10 грудня минає 45 років від дня відходу у вічність Івана Ільковича Одовічука.
Іван Одовічук, 1923, Сиґет (нині — Сіґетул-Мармаціей)
Народився він 14 липня 1895 року в давньому українському селі Балківці Серетського повіту австро-угорського Герцогства Буковина (тепер це Румунія, повіт Сучава; там і досі мешкає багато Одовічуків).
Життєвий шлях буковинця Івана Одовічука не був пересічним. Іван Ількович прожив дуже насичене життя. Всі страхіття та біди двох світових воєн, перших і других визвольних змагань за державність України (бойові поразки, поранення, голод, хвороби, зради, оточення, полон, інтернування, арешти, депортації, репресії та залякування, позбавлення батьківщини, розрив із родиною, втрати рідних і товаришів, тощо) він переніс у лавах військових формувань ЗУНР і УНР. Щонайменше шість разів життя Івана «висіло на волосині», але Всевишній зберіг його для майбутніх справ. Проте завжди він був високодуховною людиною, свідомим сином свого народу, патріотом і націоналістом в найкращому значенні цього слова.
Після запеклих боїв за Лисоню (вересень-жовтень 1916 року) молодого фенріха 35-го піхотного полку Крайової оборони «Золочів» Івана Одовійчука у листопаді підвищено до ранги лейтенанта й нагороджено медаллю «За хоробрість».
Листопадовий Чин (в ніч проти 1 листопада 1918 року) полк Івана Одовічука зустрів у Золочеві, завдяки чому влада в цьому місті була перейнята українцями (зокрема, й побратимами зброї Івана Одовічука) без ускладнень. Надалі на базі полку в Золочеві оперативно сформовано ряд підрозділів Галицької армії (пізніше – Української Галицької армії). Саме зі Золочева зуміли одними з перших скерувати українські підрозділи до Львова на допомогу силам Української Національної Ради (світлина Івана Одовічука в складі Золочівської Окружної Команди в званні четаря збереглася у Державному архіві Львівському області).
В Сиґоті-Марамороському (історичний центр Південної Мармарощини, куди сім’я переїхала в 1922 році) під його проводом організовано Українську національну партію Мараморощини, що фактично була філією аналогічної всерумунської партії.
В міжвоєнний період Іван Одовічук був досить відомим на Мараморощині адвокатом, громадянським і політичним діячем. Вже тоді він мав зв’язки з підпіллям Української Військової Організації, яке на Буковині діяло ще на початку 1920-х років і було ретельно законспірованим.
В 1933 році, після втрати УНП авторитету серед населення на загальнодержавному рівні, Іван Одовічук зблизився з радикальнішими й активнішими провідниками Організації Українських Націоналістів Буковини.
В 1932-33 роках Іван Ілліч разом з однодумцями по всій Буковині, Бесарабії та Мараморощині брав активну участь в організації продовольчої допомоги «братам за Дністром», жертвам Голодомору в УСРР.
Після перших відкритих виступів ОУН у 1935-1937 роках, коли вона законспірувала всю свою діяльність, Іван Одовічук провадив на Мараморощині всім українським життям і був зв'язковим ОУН.
У 1939 році Іван Одовічук брав активну участь в організації допомоги для втікачів із Карпатської України.
Важливим в цей період був спротив насильницькій румунізації всіх сфер життя українців округу. За це Іван Одовічук переслідувався і був ув’язнений. В 1943-1946 роках Іван Ілліч активно провадив політико-культурно-освітню роботу серед населення щодо майбутнього возз’єднання Мараморош-Сигітської округи з Закарпатською Україною.
Незважаючи на наказ Й.Сталіна відкликати з Сиготу уповноважених Закарпатської України, Іван Ілліч, будучи головою Окружного Народного Комітету Мараморощини, до останньої можливості намагався не допустити передачу Мараморош-Сигітської округи Румунії. Але «історичні землі Закарпаття, незважаючи на законне прохання їх населення, залишилися в складі іншої держави».
Тогочасні власті Румунії не пробачили Івану Одовічуку такої діяльності і об’явили його «небажаною особою, ворогом країни».
Останні роки мешкав у місті Тячів на Закарпатті, де й похований (помер 10 грудня 1971 року внаслідок важкої та тривалої хвороби — стомлене й хворе серце раптово зупинилося на 76-му році життя).
Згадки про Івана Одовічука знаходимо в десятках літературних і архівних джерел, які характеризуєть його як українського громадського, політичного, правозахисного, культурного й освітнього діяча Мараморощини (головно Сигітщини) в 1930-1950-ті роки.
Впродовж свого життєвого шляху Іван Одовічук безпосередньо перетинався з багатьма відомими особистостями, серед яких (порядок довільний): австрійський архікнязь Вільгельм Франц Габсбург-Лотрінґен (Василь Вишиваний), майбутній останній цісар архікнязь Карл Габсбурґ, Андрей Шептицький, Теодор Ромжа, Симон Петлюра, Олег Ольжич, Августин Волошин, Дмитро Вітовський, Іван Огієнко, Мирон Тарнавский, Ольга Кобилянська, Михайло Грушевський, Ярослав Окуневський, Микита Хрущов, Павло Тичина, Володимир Сосюра, Юрій Смолич, Роман Шухевич, Євген Коновалець, Євген Петрушевич, Андрій Мельник, Петро Франко, Уляна Кравченко (Юлія Шнайдер), Сильвестр Яричевський, Василь Пачовський, Василь Гренджа-Донський, Юлій Бращайко, Михайло Бращайко, Августин Штефан, Степан Клочурак, Андрій Патрус-Карпатський, Михайло Михалевич, Олександр Маркуш, Василь Маркусь, Іван Туряниця, Платон Майборода, Леонід Брежнєв, майбутній король Румунії Міхай І, Марія Щербатова, Елізер Візель, Антін Онищук, Олександр Хіра тощо.
"Наш фронт" — передова стаття газети "Самостійність" (Чернівці), авторства Івана Одовічука
Колись науковцям СРСР, Румунії та Угорщини «не рекомендували» вивчати життя та діяльність Івана Одовічука, його побратимів і колег. Ця тема була заполітизованою, незручною, неоднозначною та суперечливою. Але час змінився і зараз об’єктивним сумлінним науковцям доступний значний масив інформації (в різних мовних сегментах) про його життя та діяльність. Проте багато матеріалів ще залишаються невивченими або й взагалі невідомими. Втрачено контакти з його побратимами та колегами, відсутній зв’язок з нащадками його братів у США, дуже обмежені контакти з ріднею на «малій батьківщині». Не оцінено і його діяльність з погляду євроінтеграційних процесів взагалі та євроінтеграційних прагнень України зокрема.
Дуже символічно, що перед вікнами квартири в Тячеві, в якій Іван Одовічук мешкав свої останні 15 років, на місці, де бовванів «стандартний вождь абстрактного світового пролетаріату», зараз постав один із перших у країні монумент «Небесній Сотні». А поруч – три пам’ятники загиблим в різних війнах XX століття, у двох із яких Івану Одовічуку довелося брати участь.
P.S. На світлині Іван Ількович – у цивільному вбранні, але відразу відчувається – вояк, що більше, старшина (офіцер), рішучий і відважний патріот. Його спокійне, врівноважене обличчя є виразом хороброї та незламної душі. А в глибині очей видно вогник безкомпромісності в боротьбі з ворогами Батьківщини. Піднявшись понад думання пересічних людей аж до сфери високих ідей, він чітко усвідомлював, як солодко навіть померти за Велику Мету. Напевно, він не раз казав собі: мушу і буду жити, щоби закінчити задумане та розпочате.
05.12.2016
ДОДАТКИ:
Стаття Івана Одовічука "Чи зрозуміємо ми колись…" (тижневик "Самостійність", Чернівці, ч. 15, 8 квітня 1934 р., с. 5)
Вірш Івана Одовічука "Лисоня" (тижневик "Самостійність", Чернівці, ч. 34, 25 серпня 1935 р., с. 2)
10.12.2016