Так уже сталося, що у перший день листопада з різницею в 70 років відбувалися у Львова революційні акції, які мали вирішальний вплив на історичний розвиток Галичини.
1 листопада 1848 року
У революційний 1848 рік барикади будували на вулицях Парижа і Берліна, Відня і Праги, Дрездена і Мілана, Буди і Пешта. Не оминула революційна хвиля і галицьку столицю.
Ще у квітні 1848 року року поляки створили у Львові Національну Раду (Rada Narodowa). Її пресовим органом від 19 квітня стала “Gazeta Narodowa”. При раді створювалися загони Національної гвардії на чолі з Романом Вибрановським, наполеонівським вояком, полковником польського повстання 1830 року. Друкованим органом Національної гвардії став часопис “Dziennik Narodowy”.
Улан польської Національної гвардії 1848 року (акварель Юліуша Коссака)
2 травня за сприяння тодішнього губернатора Галичини і Володимирії графа Франца Серафа Стадіона фон Вартгаузена і Таннгаузена було утворене перше політичне представництво галицьких русинів – Головна Руська Рада. Основними принципами своєї діяльності вона проголосила: вірність цісареві Фердинандові І, “конституційному царю Галичини й Володимирії”, та його нащадкам; зміцнення та розвиток “нашої руської народності”. Головна Руська Рада заснувала першу українську газету “Зоря Галицька”, скликала Собор руських вчених, брала активну участь у виборах до парламенту, де було створено фракцію галицьких і буковинських русинів, домагалася поділу Ґаліції на Східну та Західну з центрами у Львові та Кракові, створення окремого коронного краю на терені Східної Галичини з приєднанням Буковини й Угорської Русі (Закарпаття). У вересні в містах Галичини стали створюватися окремі загони руської Національної гвардії для захисту цісарської влади та оборони краю від мадярського революційного війська.
Головна Руська Рада
На початку червня губернатора Галичини Франца Стадіона призначили міністром внутрішніх справ у Відні, і він виїхав зі Львова. Його функції тимчасово виконував віце-президент губерніального правління польський граф Аґенор Ґолуховський. А наприкінці жовтня до Львова прибув новопризначений губернатор Галичини Вацлав Залеський, відомий (під псевдонімом Вацлав з Олеська) як автор фольклорної збірки галицьких народних пісень.
30 жовтня у звіті депутації Головної Руської Ради, яка "повитала губернатора Залеского на нашой руский земли: донесено, що ôнъ недасть неправности ту жаднои чинити, а рачей бы середъ насъ загинувъ... Просивъ зважати на его трудное становиско – мовивъ по руски – казавъ, що ся на руской землѣ родивъ, руске молоко ссавъ – до 12 року свого по руски говорилъ". Але, якщо навіть В.Залеский був щирим щодо русинів, влада його була обмежена, й обіцянки щодо задоволення постулатів галицьких русинів так і не були реалізовані.
Цісар Фердинанд І
Цісарський уряд не міг тоді дати собі раду не лише з революцією в Угорщині, а й з радикалізацією австрійської столиці. Ще 17 травня 1848 року цісарський двір переїхав із Відня до Тіролю, а потім до Моравії. У жовтні з Відня до моравського Кромержижа переїхав і новообраний парламент. За таких умов радикальні польські діячі з Демократичного товариства стали закликати до повстання в Галичині й збройної боротьби за незалежну Польщу.
Події листопадового зриву 1848 року у Львові описав Іван Франко у статті "Задушні дні у Львові 1848 р.", яку вперше надруковано польською мовою в газеті "Kurjer Lwowski" 2 листопада 1888 року (до 40-річчя тих подій). У липні 1913 року І.Франко переклав цю статтю українською мовою, і її надрукували у збірнику "В наймах у сусідів". Нагадаємо, що 1 листопада римо-католики відзначають день Всіх святих, який у Львові ще називали "задушки". Цього дня багато львів’ян відвідують могили родичів і знайомих на цвинтарях, запалюють свічки та лампадки й моляться за душі померлих.
Подаємо фрагменти цієї статті за 46 томом (книга 1) зібрання творів Івана Франка (С. 528-537):
"Не забуваймо, що задушні дні у Львові 1848 р. важна та фатальна дата в історії Галичини. Бомбардування Львова і спричинена ним побіда реакції були першою й остатньою рішучою побідою нівеляторського централізму над самостійним розвоем Галичини. Система Меттерніха, що перед тим, до марта 1848 р. налягла була на Галичину та цілу Австрію, мов густа мряка, по грізних бурях наполеонівських війн, була подекуди елементарним нещастям, а не побідою. Те, що настало по остатнім дні жовтня та першім падолиста 1848 р., мало зовсім інший характер. Користаючи хоч би з позорів опору, централізм нагрянув і з окликом «Vae victis!» систематично ламав відразу видні парості, що розвинулися були в часі пам'ятної «весни народів», а дедалі йшов усе глибше, добирався до коріння, до серць і умів. Те, що сьогодні в нас шириться під сумними назвами сервілізму, браку цивільної відваги, трусливості, благородної денунціації і т. п., все те в значній часті плоди та наслідки побіди, віднесеної д[ня] 1 падолиста 1848 р. генералом Гаммерштайном над Львовом...
Офіцер Національної гвардії 1848 року (малюнок – Францішек Тепа)
Киньмо оком на стан партій та напрямів у переддень катастрофи, бо се поможе нам зрозуміти її. Центральний уряд був у значній мірі здезорганізований та безвладний, маючи проти себе майже всю інтелігентну суспільність. Одинокою його підпорою було військо та селянство, яке скрізь, у Східній та Західній Галичині, явно виступало проти сторонників руху та само добровільно ставило варти по дорогах, відбувало наради та висилало петиції до віденського сойму за поділом Галичини та в справах сервітутових. Військо було до крайності роздразнене ненастанним поготов’ям; те роздразнення збільшав раз у раз неможливий тон преси та щоденний вид рухів гвардій народових. Не минав майже ані один день, у якім би десь не прийшло до стичок та бійки наслідком провокацій чи то з одного, чи з другого боку. У Львові тим часом у таборі народовім кипіла боротьба партій. Rada Narodowa, що відіграла таку важну роль в мартових днях, у вересні та жовтні вже втратила свій переважний вплив, і мала його тим менше, чим завзятіше хотіла грати роль диктатора або якогось конвенту національного в краю. Вона хотіла бути головним органом «політики польсько-угорської», се значить і змагання, що йшло до повстання проти Австрії в злуці з уграми. Один із президентів тої ради Дзержковський та її член адвокат Дунецький були вислані на чолі численної депутації на Угорщину, аби оглянути терен і заключити умови...
Тим часом і в лоні міського виділу почали звільна перемагати елементи революційні, може, під впливом чимраз незносніших відносин у краю та чимраз гарячіших відомостей із Відня.
Д[ня] 25 жовтня виділ міський шле адрес «збунтованому» Відневі, а рівночасно Rada Narodowa ухвалює адрес до віденського сойму, аби видержав на своїм становищі австрійської конституанти.
Д[ня] 27 жовтня приїхав новоіменований губернатор Галичини Вацлав Залеський і привіз командантові львівської гвардії народової Вибрановському цісарський патент, яким іменовано його генерал-майором і начальним командантом гвардії народової в цілім краю. Була, отже, хоч би лиш de titulo формальна крайова армія з центральною одностайною командою...
Д[ня] 1 падолиста о год. 6 вечером два артилеристи порубали на площі тоді Фердінанда, а тепер Маріяцькій гвардисту нар[одового] кравця Навроцького так сильно, що той іще тої самої ночі вмер. Постала сильна тривога між людністю на вість, що вояки мордують гвардистів. По вулицях заторохтіли барабани, взиваючи гвардію до зброї. Се дало привід ген. Гаммерштайнові до припущення, що давно ожидане повстання вибухло. Від касарні артилерії залунали три гарматні вистріли, алярмуючи рівночасно військо й людність. Купи народу спішать до ринку, військо обступає середмістя, гренадери виходять із головного одваху в ратуші.
По площах заточують гармати, намірені на устя головних вулиць. Кілька їх уставлено перед каменицею генеральної команди біля рогу бернардинської дзвіниці, інші – на площі, перед готелем Жоржа, гирлами звернені в вулицю Театральну, при якій стояли: університет, де тепер руський Нар[одний] Дім, зал редутовий старого театру, де тепер площа Castrum, у якій відбувалися засідання Rady Nar[odowej] і т. ін. Зайнята військом воєнна позиція мусила довести до вибуху, не вважаючи на всі мирові зусилля ген. Вибрановського та представників міщанства. Якийсь ремісницький хлопець, ідучи з дрючком на плечах поперед одвахом, спровокував військову сторожу і стався причиною перших вистрілів із ручного оружжя. Перші вистріли впали від вояків і були гаслом, по якім народ кинувся будувати барикади. Протягом ночі їх збудовано кілька. Одна замикала доступ до ринку від вул. Галицької, друга перетинала вул. Театральну коло костьолу єзуїтів, третя була в вул. Домініканській, інші в вул. Краківській, Ормянській, Собеського і ін. Барикади, крім одної при костьолі єзуїтів, були нужденні та крухі.
Горить львівська ратуша, 2 листопада 1848 р.
Цілу ніч тяглися переговори між Гаммерштайном і Вибрановським. Гаммерштайн не хотів відкликати війська з зайнятих становищ. Вибрановський доказував, що становище війська супроти розбурхання люду грозить найбільшою небезпекою. Нарешті стануло на тім, що барикади мала людність розібрати, а військо, не покидаючи своїх становищ, мало отворити люки і пропустити гвардію, аби розійшлася з ринку. Що такий відворот не міг відбутися без випадку, се було більше ніж правдоподібне. Чи гвардисти відгрожувалися війську, чи вояки перші зневажили гвардистів, досить, що в різних місцях прийшло до галасів, поки нарешті під час одної такої авантури хтось не вистрілив до вояків. На той вистріл військо відповіло цілою сальвою. Тоді народ і гвардія кинулися знов будувати барикади. Ще хвилю здужали репрезентанти міщанства відтягти вибух, аж коли коло год. 10 рано з вікон домініканського монастиря впали два вистріли на артилерію, військо сипнуло на місто градом куль, а уставлена на Високім Замку батарея почала валити ракетами та гранатами в ратуш, театр і університет. Аж о год. 12 Гаммерштайн на просьбу самого губернатора велів заперестати бомбардування і подиктував місту відому капітуляцію, якої головні точки були: очищення гвардії з підозрених елементів, зложення оружжя, взятого з арсеналу в марті, і видалення всіх емігрантів.
Львівська ратуша після пожежі
Бомбардування було страшним нещастям для Львова. Згоріли ратуш разом із судовою реґістратурою та частю бухгалтерії, далі театр із редутовим залом, будинок головної школи, техніка з музеями та збірками науковими, університет зі збіркою моделів, кабінетами зоологічним, анатомічним, ботанічним та бібліотекою з 40 000 томів книжок і рукописів, між якими була збірка старих документів із монастиря Тинця та цінна бібліотека Гареллі, а надто 15 приватних домів. Страту оцінено на мільйон ринських. Страту в людях обчислила секція санітарна Львівського магістрату на 55 осіб убитих або таких, що померли від ран, і 75 ранених. Військо числило З вбитих і 13 ранених, утім числі також один офіцер німецького полку (Deutschmeister). Цікава річ, що Відень і Галичина помінялися своїми дітьми при кривавім ділі нищення свободи: у Відні визначився галицький полк Парма, зложений майже з самих русинів, а у Львові полк Дойчмайстер, зложений майже з самих віденських німців".
Наступного дня – 3 листопада генерал Вільгельм Гаммерштайн оголосив у Львові надзвичайний стан. 10 січня 1849 року надзвичайний стан було поширено на всю Галичину. Було розпущено польську Національну гвардію та багато політичних організацій. Хоча дозволено діяльність Головної Руської Ради та створено з галицьких русинів добровільний батальйон стрільців.
Як писав відомий галицький політик Кость Левицький, "опісля, від „Головної Ради руського народу галицького" вийшов дня 21 падолиста [листопада] 1848 через верхи Бескидів поклик до "Братів Русинів Угерських", щоби їх поінформувати про події у нас і піддержати на дусі.
"Головна Руська Рада" у Львові не вдоволялась тим, що досі зробила ані не здала всеї справи на депутованих, але сама докладала заходів, щоби для нашого народу здобути належне йому правно-державне становище в Австрії.
Вона вислала депутацію до цісаря Фердинанда, що пробував тоді в Оломунці. До сеї депутації були призначені: о. Мих. Куземський, і Іван Борисикевич, як також о. Григорій Шашкевич, о. Іван Ломницький, о. Григорій Левицький, Василь Гармацій і Андрій Дзіваковський.
Депутація представила ся цісареви в дні 6 падолиста 1848 р. та предложила йому адресу, в котрій поставлені були отсі домагання:
1. поділу Галичини на руську (українську) і польську провінцію;
2. допущення національної руської ґвардії;
3. впровадження руської мови в школах і всіх урядах руської (української) Галичини;
4. скасування двірських мандаторів і установлення на їх місце цісарських (державних) урядників;
5. установлення комісії для розсліду спорів за ґрунти і ліси між панами (дворами) і громадами;
6. перенесення урядників, неприхильних нашому народови: та —
7. зрівнання всіх прав нашого грецько-католицького духовенства з духовенством латинським.
Цісар Фердинанд відповів депутації, що отсі домагання возьме собі до серця та прикаже міністерству розслідити сі справи і по змозі сповнити бажання.
"Хрест Свободи" на честь скасування панщини в Галичині 1848 року
Отся адреса до австрійського монарха має своє значінне. Вона засвідчує, що політична думка у тодішних провідників дійшла була до програмового устійнення національних домагань, — що представляють собою визвольні змагання нації: своя національна територія, нащональна оборона, українізація школи і урядів, правильна адміністрація, вирішеннє економічної долі селян-хліборобів (земельна справа) та рівноправність обрядів релігійних..." [1].
1 листопада 1918 року
Якщо у 1848 році галицькі русини покладали свої надії на цісаря, то у 1918-му їм довелося взятися до зброї, щоби здобувати свою державність.
У ніч проти 19 жовтня 1918 року Українська Національна Рада (УНРада) у великій залі Народного дому у Львові проголосила про утворення Української держави на українській національній території, до якої мала б увійти “ціла етнографічна українська область в Австро-Угорщині, – зокрема Східна Галичина з граничною лінією Сяну з влученням Лемківщини, північно-західна Буковина з містами Чернівці, Сторожинець і Серет та українська полоса північно-східної Угорщини”.
Президент УНРади Євген Петрушевич виїхав до Відня, де два тижні марно намагався досягнути передачі від австрійського уряду влади в Галичині леґітимним шляхом. Щоб усе було законно та порядно.
На щастя, молоді старшини не чекали на ухвали віденського уряду. Ще у вересні з ініціативи поручників Івана Рудницького та Петра Бубели, чотаря Людомира Огоновського, підхорунжого Дмитра Палієва у Львові створили Центральний військовий комітет. Як згадував Іван Рудницький, саме в кав’ярні “Ренесанс” (тепер харчівня "Пузата хата" на розі вул. Січових Стрільців та Костюшка) почалися у вересні 1918 року перші розмови молодих старшин про зайняття Львова й утворення в Галичині української держави. Потім члени цього військового комітету збиралися на помешканні Людомира Огоновського в будинку “Дністра” на вул. Руській, 20, а в останні тижні жовтня його постійним місцем перебування була “Народна гостинниця” на розі вул. Костюшка та Сикстуської (Дорошенка).
З 14 жовтня Центральний військовий комітет, який також називався Український генеральний військовий комісаріат (УГВК), на вимогу Дмитра Палієва розпочав конкретну організаційну роботу щодо зайняття Львова й інших міст Галичини й організації військових формувань. Через голову “Просвіти” Івана Кивелюка, посла Галицького сейму Льонґина Цегельського, редактора газети “Діло” Василя Панейка були налагоджені зв’язки з УНРадою.
28 жовтня у Кракові поляки утворили Ліквідаційну комісію, яка збиралася взяти владу в усій Галичині і приєднати її до інших польських земель. Офіційне перейняття влади у Львові польським генеральним комісаром для Галичини князем Вітольдом Чарторийським планувалось на 1 листопада.
Дмитро Вітовський
Тим часом у Львові шукали офіцера, який би відважився очолити зайняття міста і передачу влади. Лише 29 жовтня на чолі Центрального військового комітету став сотник Дмитро Вітовський, який прибув із Чернівців, де тоді перебували курені УСС. 31 жовтня Дмитрові Вітовському вдалося переконати нерішучих керівників УНРади в необхідності негайного перейняття влади. “Якщо цієї ночі ми не візьмемо Львів, то завтра візьмуть його поляки!” – наголосив Вітовський.
Протягом ночі на п’ятницю, 1 листопада 1918 року, українські старшини та добровольці опанували військові казарми. Військовий комітет, який перебрався з “Народної гостинниці” до будинку “Просвіти” на Ринку, 10 та Народного дому на вул. Театральній, 22, міг розраховувати у галицькій столиці на 60 старшин і 1400 вояків, переважно з запасних частин. Геніальна імпровізація вдалася. Ці сили за кілька годин опанували найважливіші об’єкти у Львові та роззброїли в казармах вояків, поліціантів і жандармів польської національності. Німецькі й угорські підрозділи дотримувалися нейтралітету.
У ніч проти п’ятниці 1 листопада на вежі ратуші затріпотів синьо-жовтий прапор відновленої української держави. Цікаві подробиці цього чину подає у книзі «Перший листопад 1918» Михайло Гуцуляк. Зокрема, як згадував підхорунжий і студент прав Зенон Русин, якому Дмитро Вітовський доручив встановити прапор на ратушевій вежі: «Притьмом перебіг дорогу з Народнього Дому до ратуша. Перед входом два скоростріли з обслугою на поготівлю. На подвір’ю те, що й у Народному Домі: Військо! Як у касарнях розставлені кріси, скоростріли, навіть польова кухня. Голошуся у команди ратуша, сот. Мартинця. Відшукую дверника, щоб відчинив двері на вежу. Дверник, коли побачив у моїх руках прапор, зразу догадався, в чому діло, і ключа не міг знайти. Каже, що ключ у вартового пожежної сторожі. І телефон на вежу не відзивався… Та револьвер найкращий арґумент: ключ знайшовся. Але дотепний пожежний вартовий замкнув ще другі двері: від входу на платформу. Не було іншої ради, як збігти безконечними сходами ратушевої вежі вділ, і коротка серія зі скорострілів сотника Мартинця по вікнах вежі промовила відразу до патріотичного розуму. І ці двері відчинилися, а пожежник за свою «службовосьць» дістав в нагороду декілька штурханів від стрільців».
Стрілецька стійка біля ратуші (рисунок Едварда Козака)
Серед тих стрільців, що «прив’язували до линовки машту прапор», були ще Микола Пачовський, гімназист Микола Коник, Лев Ґец (стрілець, що став славетним художником) і Степан Паньківський. Саме С.Паньківський (вістун УСС, 1901–1919), що загинув за кілька місяців у бою під Вовчухами, запам’ятався як збірний образ стрільця, який вивісив прапор на ратуші.
Меморіальна таблиця на честь підйому українського прапора над львівською ратушею 1 листопада 1918 року
У своїх споминах січовик і тодішній учитель гімназії М.Пачовський згадував, що стрільці не отримали прапор від сотника Вітовського, а мусили самі його роздобути. «Довго ми блукали по Ринку, заки роздобули прапор. Ніде не можна було добудитися сторожа. Кожний спав як забитий. Врешті після довгого штурмування до Народної Торгівлі сторож вийшов і від нього ми дістали великий жовто-блакитний прапор, що його вивішувано підчас різних національних свят» [2]. Ще Пачовський навів інші деталі цієї події. Він писав, що «на вежі, крім вартового-пожежника були ще чотири австрійські вояки з «ляндштурми», які стягнули польський прапор, а ми вивісили наш». Сталося це, за його даними, о 6-й годині ранку. Хоча сумнівно, щоби на ратуші перед тим міг бути польський прапор. Якщо й була там якась фана, то лише чорно-жовта австро-угорська або крайова галицька – синьо-червона.
Того ж дня з’явилися ще синьо-жовті прапори на чотирьох кутах ратушевої вежі, а також на інших будинках у Львові. Для цього теж треба було докласти зусиль. Як згадував тодішній гімназист, а згодом відомий правник, журналіст і громадський діяч у США Роман Криштальський (1901–1972): «Цю «дрібничку», все таки важливу на той час, розв’язав покійний директор Народної Торгівлі на Ринку Михайло Лазорко і його дружина Марія… Синє полотно-«штучку», здається дістали у фірмі Зубик, крамниця на Галицькій вулиці, але жовтого ніяким чином не можна було роздобути. Вдумливий та запопадливий директор Лазарко, нікому нічого не кажучи, зайшов до крамниці Народної Торгівлі та на власне ризико зужив увесь запас цінного товару «шафрану» для закрашення білого полотна на жовту барву. Дружина дир. Лазорка сіла за машину, і в несповна годину прапори були готові і пишалися на ратушевій вежі та псували кров польській боївці і цілому польському населенню» [3].
Пополудні останній намісник Галичини граф Карл Ґеорґ фон Гуйн передав усю владу віце-президентові намісництва Володимирові Децикевичу, від якого перейняла владні повноваження делегація УНРади, що до неї входили Кость Левицький (призначений УНРадою Начальник Української Держави), Сидір Голубович та Льонґин Цегельський.
Як згадував Л.Цегельський, “в намісника переняла власть окрема комісія Національної Ради, до котрої входив і я. Намісник заявив нам, що він особисто признає вправді право Українців обняти власть в їх ріднім краю і його столиці Львові, але не може передати цеї влади добровільно так довго, доки не має вістей з Відня. Уступає одначе перед силою, числячись з фактом, що українці оружно обсадили Львів і край та фактично взяли власть у свої руки. В такім дусі зложена була його письменна деклярація.
Ми прйняли її до відома та спитали графа Гуйна, чи і коли хоче виїхати до Відня. Намісник здивувався і спитав: “Так я не інтернований?” – Ні! Ексцелєнціє! Ви для нас тепер приватна, невтральна особа і можете свобідно повертатись, куди хочете. “Так прошу о пропуск чи пас до Відня”. – “Радо служимо!”.
Коли ми знялись прощатися, старий генерал був очевидно схвильований і сказав: – “Дякую Вам, панове, за Ваше поведення не тільки супроти мене, але і супроти всіх тих, котрими я до цеї ночи правив. Ваш народ заслуговує на свободу, бо він чесний і гуманний. В чужині я буду міг всякому сказати, що Ви обійшлись зі мною по-джентельменськи. Бажаю Вам успіху, щоби Ви дали свободу, лад і мир своєму народови і всім горожанам цього краю. Але мені старому здається, що справа не піде так легко, як почалась. Ваші противники – це завзяті люде".
Кость Левицький
На церемонію передачі влади Кость Левицький приїхав з цвинтаря, де він саме поховав опівдні свою доньку Стефанію, яка померла 29 жовтня від тяжкого грипу. К.Левицький просив у той день членів УНРади звільнити його від обов’язків провідника. "Та вони відповіли, що я мушу остати на тому становищі, хоча знають, що мені дуже важко, бо вони не можуть обійтися без мойого проводу", – згадував К.Левицький у своїй книзі "Великий зрив".
За успішно проведену операцію сотник Дмитро Вітовський був оголошений полковником і призначений командувачем українського війська у Львові. Але того війська виявилося замало, щоб опанувати й втримати все місто. Та й багато вояків, вважаючи, що зробили свою справу, стали розбігатися по рідних селах.
Тим часом польські повстанці почали нападати на українських військовиків. Першими осередками польського опору у Львові стали Дім Техніків (тепер вул. Горбачевського, 18) та школа ім. Сенкевича (тепер вул. Залізняка, 21). Під вечір було утворено Головне командування польських військ у Львові на чолі з капітаном Чеславом Мончинським, яке розташовувалось потім на вул. Ґрюнвальдській, 9.
Ввечері 1 листопада в будинку Ставропігії (тепер вул. Федорова, 9), де відбувались засідання УНРади, розпочались переговори з польською делегацією, яку очолював крайовий маршалок Галичини Нєзабітовський, щоб уникнути кровопролиття, яке розпочали деякі “шалені голови”.
2 листопада комендантом міста Львова був призначений полковник Микола Маринович, якому наступного дня передав військову владу комендант австрійського гарнізону у Львові фельдмаршал-лейтенант Пфефер.
А поляки того дня захопили товарну станцію (у районі теперішнього Приміського вокзалу), де здобули великі запаси зброї й амуніції (боєприпасів), та поширили свій стан посідання на західну частину міста.
Бастіони львівської цитаделі зберігають сліди польських обстрілів з листопада 1918-го
В будинку Галицького сейму (тепер головний корпус ЛНУ ім. І.Франка) відбувались перемовини між українською та польською делегаціями. Пізно вночі полковник Дмитро Вітовський та капітан Чеслав Мончинський уклали перемир’я на 12 годин. Наступного дня 3 листопада у Львові оголошено перемир’я від 14 години. Під час перемир’я поляки зайняли Головний залізничний двірець, який залишила більша частина української залоги, що втратила зв’язок з командуванням. Поляки здобули також Святоюрську гору і Кадетську школу (тепер ріг вул. Гвардійської і Стрийської). Митрополит Андрей Шептицький став фактично заложником поляків, натомість римсько-католицьке архієпископство перебувало на терені, контрольованому українцями. Такий стан речей стримував взаємні репресії щодо цивільного населення.
Нарешті 4 листопада до Львова прибув легіон УСС, який намагався відбити Головний двірець. Поляки тим часом здобули Духовну семінарію УГКЦ на вул. Коперника, 36 та Дирекцію залізниці (тепер вул. Гоголя, 1). Того дня у Львові встановилась межа між територіями, зайнятими українцями та поляками. Суцільної лінії фронту не було, територію між осередками опору контролювали патрулі й озброєна міліція.
Збройне повстання проти української влади переросло у польсько-українську війну 1918–1919 рр. На жаль, урядові ЗУНР не вдалося вчасно змобілізувати всі ресурси краю для збройного опору польській аґресії. А загони Січових Стрільців під проводом Євгена Коновальця, замість того, щоби прийти на допомогу Львову, розпочали 15 листопада повстання проти гетьмана Скоропадського, бо “Київ важніший за Львів”. А як потрібні були у листопадові дні січові стрільці Євгена Коновальця у Львові! Можливо, вдалось би швидко ліквідувати польський заколот.
До нині вражає подвиг організаторів Листопадового чину. Жменька молодших старшин взяла на себе тягар перейняття влади у галицькій столиці та й в усьому краї. На жаль, такого завзяття не виявили тоді буковинці та закарпатці. А наддніпрянці, розпаливши пожежу антигетьманського повстання, втягнули Україну у вир анархії й отаманщини.
Галичани зробили все, що було в їхніх силах, щоби створити та втримати свою Західно-Українську державу. Але сили були нерівні, і багатомісячні змагання, осяяні такими героїчними чинами, як, наприклад, Чортківська офензива, закінчились поразкою перед об'єднаними потугами Польщі, Франції, Румунії та Чехословаччини.
Галицькі та наддніпрянські політики програли українсько-польську війну не так на полі бою, як у дипломатичних кабінетах. Бо не змогли довести тодішнім короткозорим західним політикам, що Україна здатна мати власну державу, спроможну стати заборолом експансії московського більшовизму.
Ми втратили понад сім десятиліть на польську, німецьку, совєцьку окупації. Нація витримала ці випробування і здобулась на новий чин відновлення державності на переломі 1980-1990-х, але роки окупації не минули безслідно, посіявши в душах багатьох українців, навіть галичан, зерна покори, меншовартості, зневіри у власних силах, убили почуття господарів своєї землі та власної долі. За це все розплачуємося зараз економічним і духовним занепадом, політичним роздробленням і життєвими негараздами.
ПРИМІТКИ
[1] Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців. – Львів, 1926. – С. 45-46.
[2] Пачовський Микола. Вивівшення прапору: Опис очевидця // Наш Львів: Ювілейний збірник 1252–1952. – Ню Йорк, 1953. – С. 149–150.
[3] Криштальський Р. Про чотири прапори на ратушевій вежі у Львові // Гуцуляк М. Перший Листопад 1918 року на Західних Землях України. – Нью-Йорк – Ванкувер, 1973. – С. 241–242.
31.10.2013