Все можуть королі

Румунські замки та палаци, повернуті королівській родині в процесі реституції, тепер приваблюють туристів із цілого світу.

Замок Дракули

Поки стоїш у черзі до кас перед входом на територію середньовічного замку в трансільванському містечку Бран, можна ощасливити себе цілою купою місцевих сувенірів. Часу, щоби вибрати щось собі на згадку, достатньо – стояти доводиться довго, адже перед відкриттям тут збирається чималий натовп туристів. Сувенірний ринок перетворюється на багатомовний і велелюдний Вавилон, який поволі просочується крізь вузьку замкову браму. Часом попри чергу проходять якісь організовані групи, складені здебільшого з пенсіонерів, які мають тут значну знижку на відвідини і, напевно, ще якісь преференції. У своїх коротких штанцях, барвистих футболках і сукенках, з навушниками, в які екскурсовод розповідає їм чергову байку, вони нагадують постарілих малят, що довірливо і трохи незграбно занурюються у запропоновану їм казку.

Серед сувенірів на ринку Брана переважають вироби вампірської тематики, хоча для туристичних гурманів є також доволі простенькі румунські вишиванки та вовняні кожушки. Але зловісний образ «трансільванського графа» Дракули, вигаданий ірландцем Бремом Стокером і екранізований американцем Френсісом Копполою (він знімав свій фільм, зокрема, у тутешньому замку), затьмарює кожну іншу пропозицію. Як можна побувати в Брані і не купити, коли не маску вампіра, накладні зуби чи бутлю штучної крові, то бодай футболку з обрисами культової твердині?

Насправді історія «замку Дракули» в Брані обіймає лише кілька десятиліть – середньовічну твердиню, збудовану на межі Мунтенії (Волощини) та Трансильванії, почали асоціювати з місцем перебування легендарного «вампіра» лише в середині минулого століття, коли сюди, в румунські Карпати, почали навідуватися фанати готичного роману Стокера. Замок на скелі поруч із гірським містечком здався їм подібним до змальваного в романі. А зйомки у Брані на початку 1990-х окремих сцен до «Дракули» оскароносного Копполи зробили замок ще популярнішим та впізнаваним.

Із пояснень тутешніх гідів можна зрозуміти, що волоський володар Влад Цепеш ІІІ на прізвисько Дракул, ймовірно, бував тут проїздом, бо любив полювати у довколишніх горах, а в часи його володарювання Бранський замок уже стояв. Розпочали будову фортеці ще лицарі Тевтонського ордену, оселені тут на початку XIII століття угорським королем Андрієм ІІ (тим самим, що володів титулом короля Галичини та Володимирії – як і його син Коломан ). Вони мали захистити кордони тодішньої Угорщини від набігів степовиків – печенігів і половців. Остаточно завершили спорудження замку 1388 року, коли сакси з міста Брашова реалізували королівський дозвіл на будівництво твердині, яка мала виконувати й оборонну, й економічну функцію (3% від вартості товарів осідали тут, як на митниці).

У середині XV століття, за володарювання Влада Цепеша (його прізвисько значить «той, що садить на палю», і навіть без приставки «Дракула» вказує на надзвичайну жорстокість), Бранський замок входив у прикордонну зону з Османською імперією. Але утримували фортецю самі мешканці міста, звільнені за це від сплати податків до королівської скарбниці. Тогочасні джерела стверджують, що залогу замку складали професійні військові найманці, серед яких були навіть англійські пірати.

За легендою, яку теж розповідають екскурсоводи, Влад Цепеш ІІІ Дракул з якоїсь причини потрапив у немилість до угорського короля Матяша І Корвіна, і той кинув його на муки у каземати цього замку. Де розташовані ці підземні катівні, досі невідомо – за переказами, до них веде хід із колодязя у дворі замку, який тепер використовується туристами лише для того, щоб вкинути туди копієчку «на повернення».

Хоч би там як, замок Дракули – справжній музей просто неба, де можна побачити старосвітські речі румунських королів. До речі, за час свого існування замок був власністю різних монархів, але напередодні створення Великої Румунії (1918) він знову належав громаді міста Брашова. Але 1 грудня 1920 року одностайним рішенням міської ради городяни передали замок, який від кінця XIX століття використовували для адміністративних потреб лісового господарства, у дар королеві Марії як знак любові та відданості. Відтоді замок Бран став улюбленою карпатською резиденцією румунських королів, в його дворі розбили англійський парк з двома ставками, чотирьохрівневий середньовічний архітектурний комплекс обладнали ліфтом для кращого сполучення зі садом.

Нині замок у Брані належить нащадкові династії Габсбурґів, з якою породичалася донька королеви Марії – принцеса Іляна. У 2009 році завершився процес його реституції, і він перейшов до спадкоємців попередніх власників – ерцгерцогу Домініку фон Габсбурґу й герцогиням Марії Магдалені та Єлизаветі. Монаршій родині довелося по-новому облаштувати внутрішній інтер’єр замку, бо елементи попереднього були музейними експонатами, і їх забрали до музею в Бухаресті.

Цього року Домінік фон Габсбурґ натякав на те, що замок Дракули невдовзі може змінити власника. Хоча цей туристичний об’єкт щороку відвідують близько півмільйона туристів, і він дає непогані прибутки (вартість дорослого вхідного квитка – 25 лей, дитячого – 5 лей), але аристократ зізнався, що через похилий вік уже не може, як слід розпоряджатися своєю власністю і хотів би знайти молодшого і завзятішого інвестора. Вартість замку не розголошується, проте відомо, що спершу ерцгерцог Домінік пропонував передати його в державну власність за 80 млн. доларів. Продажем садиби та прилеглої території займеться американська ріелторська компанія Herzfeld & Rubin.

Замок Бран. Вага для відьом

Перший у світі електрифікований палац

Відносно недалеко від Брана – у містечку Сіная, відомому гірськолижному курорті, розташований ще один замок – колишня резиденція румунських королів. Його спорудження почалося 1873 року за наказом короля Кароля I. Монарх бажав, щоби його літня резиденція помітно відрізнялася від інших європейських замків, була вишуканою, оригінальною і затишною.

До смаку Каролю І припав проект палацу, запропонований архітектором Йоганом Шульцем, який наважився на змішання стилів: за основу взяв німецький неоренесанс, доповнив його рисами бароко й рококо, вплівши навіть мавританські мотиви. Будівництво палацу Пелеш (таку назву отримала королівська резиденція – від річечки, яка протікає поруч) тривало майже 40 років. Водночас споруджували допоміжні будівлі: будиночок охорони, мисливський будиночок, королівські стайні тощо. Також побудували електростанцію, і Пелеш став першим у світі електрифікованим замком.

Після вимушеного зречення від престолу короля Міхая І (1947) комуністи конфіскували всю королівську власність, зокрема, й замок Пелеш. Деякий час він був відкритий для туристів, а 1953 року його оголосили музеєм. Проте в останні роки комуністичного режиму (1975-1989) Ніколає Чаушеску закрив цю територію для відвідувань (за винятком обслуги й охорони). Сам Чаушеску з дружиною не любили замку та рідко відвідували його. Працівники музею пояснювали це тим, що подружжя Чаушеску страждає фобіями, пов'язаними зі здоров'ям, а будівля, буцімто, заражена небезпечним грибком.

Після революції 1989 року замок Пелеш знову відкрили для туристів, а в рамках реституції (2006) румунський уряд повернув замок колишньому королю Міхаю I. Незабаром після вступу короля в посідання замку Пелеш знову став національним надбанням, відкритим для публіки як історична пам'ятка та музей. Натомість уряд передав королівському дому 30 мільйонів євро. З моменту свого відкриття колишня королівська резиденція приймає річно майже півмільйона відвідувачів.

Кароль II і Міхай I

У цьому еклектичному палаці є на що подивитися. Колекція зброї та лицарського спорядження сусідить із витонченими дрібничками з майсенської і севрської порцеляни, а у венеційських дзеркалах відбиваються візерунки бухарських килимів. Ажурні елементи дерев'яного декору і розписані вручну швейцарські вітражі, гобелени й картини, старовинні меблі та скульптури – все це прикрашає 160 кімнат замку, кожна з яких неповторна. Скажімо, Флорентійський зал обшитий ебонітовим деревом, Турецький – обтягнутий шовком. Зрештою, навіть тераси довкола резиденції румунських монархів і розкішний парк у стилі італійського Відродження справляють незабутнє враження.

Бронзова королева Єлізавета займається традиційним для Румунії вишиванням

Мандрівне серце королеви Марії

…А от для того, щоби відвідати ще один палац румунських монархів доведеться перетнути сучасний міждержавний кордон і потрапити до сусідньої Болгарії. Зрештою тепер, у складі Євросоюзу це проста формальність. У приморському місті Балчику, який до 1940 року входив до Великої Румунії, розташована ще одна резиденція королеви Марії.

Вперше румунська королева приїхала до цього містечка на побережжі Чорного моря у 1924 році і відразу закохалася у цю місцевість. Понад десять років тут будували триповерховий палац, якому Марія дала назву «Тихе гніздо», бо він лежить між трьох пагорбів і захищений від вітрів.

Королева провела дитинство в Єгипті, тож мала смак до східного стилю в архітектурі. Вподобання королеви  під час спорудження витонченої будівлі палацу намагалися втілити італійські архітектори Авґустіно й Амеріґо. Поруч під наглядом відомого на ті часи швейцарського квітникаря Жуля Жоні створювали парковий комплекс, на основі якого 1955 року створили Ботанічний сад. Сьогодні на площі близько 16 акрів представлена колекція рослин із різних куточків світу, серед яких «солодке» дерево, паперове дерево, каучук, секвоя, гінкго, магнолія, маслина, піщана лілія і найбільша гордість – колекція кактусів, друга у світі за величиною після добірки кактусів у Монако.

У химерний спосіб доля всіх трьох румунських палаців тісно переплетена з долею румунської королеви Марії. У 1938 році вона була смертельно поранена випадковим пострілом у Сінаї, коли намагалася перешкодити своїм синам стрілятися на дуелі. Вмираючи, королева заповідала поховати своє серце в улюбленому  Балчику. Заповіт виконали, і ця реліквія до 1940 року зберігалася у стінах каплиці біля палацу. Коли ж Балчик знову став болгарським містом, серце Марії повернулося до її карпатської резиденції – на межі Мунтенії та Трансильванії, у замок біля містечка Бран…

Світлини автора