Вечір в Индіях.

[З подорожних споминів.]

Калькута в сїчни 1890.

То have the honor of meeting their Excellencies the Viceroy and the marchioness of Lansdowne and His Royal Highness Prince Albert Victor Edward of Wales К. G. — так стояло на заголовку запросин, які виставив комітет устроюючій вечір на честь висше наведених личностей. Підписаний був на запросинах Maharaja Sir Jotendro Mohun Tagore Bahadur яко президент a Babu Rajkumar Sarvadhikari яко секретар.

Проґрама обіцювала, що вечір буде цїкавий і мати-ме характер цїлком индійскій. За те ручив уже комітет, що складав ся из самих довгоіменних магараджїв та князїв индійских.

З трудом перебиралась моя повозка через натовп людей і глоту повозів. Мимоходом кажучи, тут Европеєць пішки нїколи не ходить. Головна улиця до майдану пристроєна була святочно. Сторожї міскі (policemen) надягнули свої парадні строї, войско индійске, що творило дальше шпалір, світило своїми різнобарвними і різнородними уніформами. Уставлена ескадрона индійскої кінницї перепускала через барієру лиш того, хто був в щасливім посїданю жовтої перепустки. За барієрою натовпилась тьма тьменна народу різного складу лиць і всяких барв шкіри та в різнородних строях, які тут різнять між собою всякі касти в народности та віри.

На майданї (так само звесь і по индійски площадь "майданом") треба було бути о 6-ій вечером, позаяк точно о 6-ій годинї 30 мінут мав відбутись той на заголовку запросин заповіджений meeting.

Павільон удекорований богато і ориґінально. Освітленє електричне. На лавках уже повно пань (ladies) і панів (gentleraen) европейских і индійсках. Европейцї, як звичайно, в спацеровій одежи, за те на лавках, де засїли Индійцї — що за блеск, що за велич, що за богатство!

От на самім передї дає ще послїдні розпорядки магараджа Джотендро Могун Таґоре. Старий він уже і похилений, а все таки худа єго стать видаєсь импонуючо. Одягнений він в довгій золотом тканий білий шовковий кафтан, переперезаний поясом, що аж сяє від дорогого каменя та золотої ткани. Кафтан зіпятий на грудех аґрафою з самих брилянтів, а кілько гузиків, тілько дорогих каменїв. На єго білім шовковім турбанї виднїєсь чаплине перо оправлене в брилянти та жемчуги.

Коло него поруч стоїть гордо принц Валя Кудр Госсейн Алі Мірза Багадур. То магомеданин.

Усї магомеданцї мають більше самосвідомости національної, як Гінду, прибиті кастами і своїми брамінами. Магомеданьство тут — то реліґія протесту і вилому з-під закостенїлости давних форм.

Принц одягнений увесь у чорному, в шовку і атласах. На голові у него рід колпака, котрий надає єго лицю вираз безпечности і зухвалости. При боцї у него каменями виложена карабеля.

Як же дивно і навіть смішно відбиває від тих поважних строїв His Highness Maharaja of Cooch Bihar — в своїм на лад европейско-анґлійскій скроєнім мундурі! Магараджа — анґльоман. Узятий за молоду від батька образував ся на лад анґлійскій. Коли унаслїдував князївство свого батька, то Анґличане дали єму зараз титул Highness (Височество), именували єго полковником і властником якогось анґлійско-индійского реґіменту. Він з радости відступив Анґличанам свій край, щоб завели в нїм порядок. Він такій вдоволений, такій щасливий!... так єму добре в анґлійскім мундурі!

Недалеко від него сидить смирно і боязко молода жінка. Сумним оком дивить ся она на вдоволеного магараджу. Се жїнка магараджі. I єї видно силував муж одягатись по европейски. Тілько слїдно, она почула своїм тактом, що виглядала би в витворах европейскої моди незручно а може і смішно. От і сотворила она собі тоалету на-пів индійску, на-пів европейску, котра йде їй пречудно до лиця і видає дуже гарно єї делікатну стать і єї сумовиті гарні, чорні очи.

Дальше на почетних місцах засїлись усякі другі набоби, раджї, принци і бабуси. Від их строїв аж сяє. Кожде убранє представляє тисячний маєток. От магараджа Нарендра Крішна надягнув на себе цїле намисто самих брилянтів, смараґдів і перел, котре само варта безпечно міліон рупій.

Посеред павільону засїли кругом на перскім коврі индійскі баядери. Се сам цвіт. Се дївчата славні на увесь Бенґаль. Молоді они, чорноокі — сидять, прикучнувши на пяти і балакають між собою шептом та весело. Видко, сміють ся з европейских дам, що повиходили в своїх новомодних чупірайлах-капелюхах і инчих витребеньках моди. Аж сам Джотендро Могун мусїв накивати им, щоб утихли. Они надули ся... Видко, усюда те саме — співачки і танечницї усюди мають той сам норов...

Дали знак. Баядери схопили ся з місця. Тепер аж стало видко тих дївчат, на котрих від разу звернулись усї очи. Стрункі та гнучкі як тополї, темнолицї, чорноокі, з розпущеним блискучим кручимь волосєм. Одягнені они в прозорчасті легкі золотом ткані матерії. Повних рамен позавидував би им Фідіяс а дрібних рук та ніг не одна анґлійска lady. На раменах, на руках та ногах срібні бразлети, на пальцях від ніг срібні перстенї.

Роздали ся звуки анґлійского имну. Магараджі засуятились. Де-хто з Европейцїв гукнув лїниво "гіп, гіп гурра!"

Принц і віцекороль Индії увійшли до павільону.

Я побачив молодого, блїдого, мізерного, поданого на перед модного панича в чорнім сурдутї, в таких же пантальонах і в превисоких "Vatermürder-ах". То був принц Альберт. Другій джентлемен з жидівскими чертами лиця, трохи пристаркуватий і лисий, — то був віцекороль Индії lord Lansdowne.

За ними поступала цїла гурма инчих лїниво на перед посуваючих ся джентлеменів і лєдій.

Достойники заняли свої місця.

На даний знак почалась представленя. Наперед виступила перша співачка. Милозвучно виголосила она нїби деклямуючи, нїби співаючи, нїби говорячи привітний имн в честь принца. Щось в родї ґітари а радше бандури товаришило єї малому орґанови. Конець деклямації перейшов у пісню. Пісню підхопили другі баядери. Роздав ся голос бубна, сопілки і бандури, розлились голоси дївчат супроводжені відповідними рухами і вихилясами. Рухи були з початку повільні, вигинаня легкі — та згодом перейшли в пози зухвалі а пристрастні. Такт ставав усе скоршій, рухи пристрастнійші. До того ясне світло, ориґінальна музика, ориґінальна внішна обстанова, блеск карих очей та дорогого каміня, фіґури без докору — ефект був не до описаня!

Таку річ треба бачити, розказати єї не можна.

Оплески розляглись навіть серед скучливої анґлійскої публики. Тілько один принц сидїв непорушно, лїниво і скучно. На єго лици не видно було нї радости нї суму, тілько якесь пересиченє і страшенну скуку.

Потім виступили индійскі карколомцї і чародїї. Богато уже чоловік бачив, волочучись по світї, усяких продукцій. Однак таких зухвалих і таких зручних, яких доконували ті майже цїлком нагі Индійцї, я не бачив нїколи.

В другій точцї проґрами стояв друкований припис, що цїле товариство має встати (the company will stand and remain standing), коли піднесесь принц из свого місця, і має стояти так довго, доки комітет виведе усї Височества і Ексцеленції до другого павільону, що був прибраний в театр.

Тут давав ся индійскій драмат під заголовком "Сакунталя". По индійски не розумію. О що там ишло, достоту сказати не можу, однак актори і акторки грали так мило, их протяжна бесїда звучала так співно і симпатично, переміна діяльоґів була так жава і природна, що я, хоть чув лише самі незрозумілі звуки, вслухуючи ся в них, почав розуміти, о що йде. На сценї стояла кирниця — той, видко, давний свідок усяких сердечних розправ від часов санскритских аж до козака, що коня напував, і до Дзюби, що воду брала. Як усюди по цїлім світї, на усїх сценах та між усякими людьми, — чорними, білими, жовтими і червоними, — так і тут показалось наочно, що любов усе переможе. І на сїй бенґальскій сценї була нещаслива пара, був і батько, що противив ся, були і вороги, що судили, а духи, і чорти противні. Конець кінцем любовна пара побралась і занавіса спустила ся, а музика индійска зачала на ново свої оригінальні, на моє ухо монотонні мельодії.

І знов піднялось цїле товариство — між Анґличанами усе мусить бути приписано — і пійшла в слїд за принцом до другого театру устроєного на лад китайскій.

Тут при розголосї ґонґу (мосяжний таріль, в котрий бьють клепалом) розгравали штуку усякі найдивогляднійші маски. Давний китайскій змий, конї, пси, черепахи та верблюди і невідлучний при таких продукціях "дурний Ивась" вели між собою кумедні розговори. "Дурний Ивась" робив тим звірам усякі пакости а пускав жарти не дуже то двозначні, из за котрих усе товариство аж пукало зо сміху. Ґонґ бив усе скорше, а цїла та дивоглядна компанія з "дурним Ивасем" напередї гей-же крутитись наоколо себе, як часом у нас дїти на селї. І крутились они і крутились без перестанку, аж усїм Европейцям в очех потемнїло і в голові запоморочилось. А они крутились усе дальше і дальше, а ґонґ бив усе скорше і скорше!

Тимчасом на майданї підняв ся крик. Почалась суятня, почулись удари шабель. Посеред майдану палахкотїла висока ватра. Нагі Гіндуси докидали усе дров і доливали догтю. Поломінь знялась високо. Се було одиноке освітленє у сїм кутї майдану.

На около огнища гуляло яких 200 Тибетанцїв свій танець воєнний. Шаблї блищали в воздухах, так і здавалось, що туй-туй злетить голова і покотить ся труп до поломенї. Шаблї мигкотїли і описували круги на около людских постатей, а ті стояли усе гордо та лиш дичіли ycе більше. Бубен та сурми та кобзи били що-раз скорше, войовники пустили ся в присюди, вививаючи шаблями на усї боки, а від шабель аж искри сипали ся.

Та зухвалість постатей, дикість лиць, дивне освітленє виходяче из палахкотячого костра, при котрім шаблї блискучі лиш мигкотїли, цїла внїшна обстанова — все те робило вражїнє дике і заразом ориґінальне. Менї здавало ся, що я бачу перед собою на яві ті давні образи фантазії, коли то, начитавшись про подвиги воєнні, я задрімував а перед моїми духовими очима пересувались картини таборів татарских, повних ясиру і картини Козаків, що збирались на виправу. Так як отсе тепер, глядячи на Тибетанцїв, не инакше представляв я собі Козаків-Запорожцїв. Ті підголені чуби Тибетанцїв, той звисаючій оселедець закручений зухвало довкола уха, широкій кунтуш та ще ширші шаравари, носаті жовті сафянцї, тота постать висока та отчайдушна, ті вправи в ремеслї воєннім — усе те нагадувало менї Козаків молодцїв. Я чув ся тепер пересадженим пару соток лїт назад, посеред давну удалість, давне завзятє, і давне дике лицарство. Я чув ся хвилями за одно з тими завзятими та дикими лицарями, мене щось тягло до них — та втім обернувшись, побачив я, що сиджу між джентлеменами з всадженими моноклями і між лєдями, що скучливо дивились на ті продукції а тим цїкавійше наслухували дуже щирі слова сидячих за их плечима дандисів.

Усе в світї зміняєсь. Лицарска вправа служить тепер на потїху, а верх ведуть ті, що хитрощами та крамарством зуміли запанувати над лицарями.— Анґличане вишлють Тибетанцїв, щоб і на війнї показали свою штуку, а они будуть битись, вірно... За що? За козячу бороду! Так бились колись і Козаки дуже часто і жваво, та не уміли дивитись на свої користи. За те й мають свою заплату козацкі потомки...

Цїлих пять, коли не більше морґів майдану було освітлене в різнородних барвах. Тут бачилось побудовані славні святинї з Делгі та Бенарес з тисячними копулами. Тут підносились до неба острі мінарети. По озері плавали човна в лодки в найдивнїйших формах, представляючи з лямп різнородні звіри та птахи. З дерев були пороблені мітичні звіри та змиї. Не дармо-ж славить ся в світї бенґальске освітленє... Бенґальцї одні уміють користуватись огнем для декораційних цїлей.

Цїлий вечір і єго уладженє коштувало комітет 100.000 рупій.

Се Бенґальцї витали в перше свого будущего царя.

Принц Альберт Віктор, будучій Еmperor of India — внук Вікторій а син принца Уельского.

Не давно тому писали ґазети, що директор лондоньскої поліції натрафив на слїд дуже поганих річей, які водили ся між золотою молодежію в Лондонї. Він наставав на те, щоби покарати виновних. Тілько-ж все утихло, карати було годї... Молодих виновників порозсилано з Лондона в далекі краї, щоби трохи провітрились...

[Дѣло]