Друга частина тексту "Хорватське питання: до проблематики слов’янських племінних союзів на території Галичини".   Початок – "Галицькі хорвати".     Варто зауважити, що згадки про галлів, германців, слов'ян, сарматів тощо, стосуються не лише власне цих народів, а й племен, які підпали під їхній культурний і лінґвістичний влив – при тому, що могли бути й зовсім іншого етнічного походження.

Перша частина тексту "Хорватське питання: до проблематики слов’янських племінних союзів на території Галичини".       Проблематика галицького вектору  

Велика частина минулого вже втрачена, і хіба винайдення омріяної машини часу дозволить дізнатися, як усе було насправді. Та, цілком можливо, що не варто винаходити такий пристрій – «білі плями» в історії розвивають уяву, провокують пізнавальний інтерес, надають науці руху та життя, але іноді в специфічних формах.  

Що заховав Галицький край, що заховали околиці Рогатина? Тут колись було місто Стратин, де діяла третя на руських землях друкарня. Тут колись існувала липицька культура, носії якої чи не найдовше за інших зберігали дакійськість, аж до злиття із слов’янами, які прийшли в ці землі на початку I тисячоліття нової ери. Увагу привертають стародавні городища та святилища, залишки яких, як виявляється, досі не забуті.  

Часто так буває, що люди можуть жити на якійсь території та навіть не здогадуватися, що в давнину їхні предки мали своє окреме князівство з великою, хоч і призабутою історією. І тепер лише давні легенди й археологія дозволяють заглянути туди, куди спроміжна лише фантастична машина часу. Але варто лише походити високими валами колишньої князівської столиці й відчути всю велич і трагічну іронію історії, яка навіть найбільші держави стирає з лиця Землі. Можливо, аби колись відродити їх знову?  

Часто так буває – люди живуть і навіть не здогадуються, що в давнину їхні предки мали своє окреме князівство з великою, хоч і призабутою історією. І зараз лише давні легенди й археологія дозволяють заглянути туди, куди спроміжна лише фантастична машина часу. Але варто тільки походити високими валами колишньої князівської столиці й відчути всю велич і трагічну іронію історії, яка навіть найбільші держави стирає з лиця Землі. Можливо, аби колись відродити їх знову?  

На сході Галичини лежить пасмо пагорбів, які через особливість рельєфу місцеве населення називає горами. Багато тисячоліть тому тут проходила берегова лінія моря, коло якої утворилися рифи. З часом земна поверхня тут піднялася, і колишні рифи отримали милозвучну назву Медобори. Віками вони були природною межею між Галичиною з одного боку та Волинню й Поділлям – з другого.  

Є на сходній межі Галичини пасмо пагорбів, які часом називають горами. Тисячоліття тому тут був берег моря, біля якого утворилися рифи. З часом поверхня піднялася, і колишні рифи стали милозвучно називатися Медоборами.  

Від міста Підкаменя, що біля Бродів на півночі Галичини, через Чорний ліс, околиці Збаража і аж до Збруча тягнеться пасмо пагорбів, які тут називають горами, — Медобори. Віками це природна межа між Галичиною, Волинню та Поділлям як  адміністративно-політичними утвореннями минувшини. Ці гори цікаві збереженими тут давніми святилищами. В старі часи (та й в нові теж) люди з пошанівком ставилися до гір: на них будували святині, вважали, що там живуть їхні Боги. Загалом, гори — то одне з найбільш типових місць поклонінь та культових дійств у різних релігіях.

Від Підкаменя, що біля Бродів, через Чорний ліс, околиці Збаража і аж до Збруча тягнеться пасмо пагорбів, які тут називають горами, — Медобори. Вони природною межею відділяють Галичину від історичної Волині та Поділля.