​   «Я ніколи не вбив людини, і я завжди думав і думаю, що убивство людей на війні – таке саме вбивство, як і без війни... Коли я в роки 1941–1945 робив усе можливе, щоб ухилитися від солдатчини, я це робив не тільки тому, що з обох боків це не була війна мого народу, а й тому, що я не мислив себе вбивцею». Юрій Шерех (Шевельов)  

  Крім самого соленізанта (або по-великоукраїнськи «іменинника»), ніхто зазвичай ось таких, як колись казали, «датських» – себто написаних до круглих дат – статей не читає. І правильно. Що їх читати, коли й так наперед відомо, як вони пишуться. На те він і соленізант (або по-діалектному «народженик»), щоб його хвалити. Тим більше, якщо ці уродини вже шістдесяті за ліком.  

​  

​  

​   Сказати, що я добре знаю Польщу – то була би, польською ж кажучи, «пшесада». Однак, проживши у ній три рази по пів року, побувавши в усіх її більших і багатьох менших містах, а також у деяких селах, у її горах і Пущі, на її узбережжі і кордонах з усіма сусідами, гадаю, хоч щось та й роздивився.  

​   Декотрі люблять, щоб серйозно. Я до таких, ясна річ, не належу. Але, реагуючи на їхні висловлені й невисловлені побажання, можу спробувати. Хоч це, зрозуміло, й нелегке завдання, коли йдеться про таке наскрізь фальшиве, карикатурне й безглузде утворення, як нинішня держава Україна.  

​