Усі радикальні інтерпретації оперної класики Кшиштоф Варліковський обумовлює єдиною метою – виявити і зрозуміти причини краху людяності, культури, творчої свободи у різні епохи.

Варліковський архаїзує сьогодення, щоб показати схожість психології модерної людини та героїв міфів. Самознищення античного роду режисер поставив у ситуацію часового континууму, а не паралелізму міфу і реальності. Прокляття повторюється від однієї до іншої сутички народів, диктаторів, родинних чи політичних кланів.

Дія його вистав подібна до шокової терапії. Феномен театру Варліковського інтеґрував на грані провокації і ритуалу театральні традиції експресіонізму, абсурду, постмодернізму і доповнив їх дослідницьким хистом вивчення первісних джерел людської натури.

Італійська публіка, будучи прибічницею старих традицій оперної сцени, де віками панував культ диригента, з великою обережністю сприймає актуалізовані, тим більше провокативні зразки інновацій «режисерської опери». Але намагання режисерів балансувати на межі оригінальності й історизму інколи обертається пересічними результатами навіть за наявності зіркових виконавців.

Венера і Елізабет – єдиний персонаж. Вони би добре порозумілися при зустрічі, тому що обидві є двома сторонами однієї медалі. Їхні дії, реакції і почуття торкаються глибинних внутрішніх процесів у сфері загальнолюдського і актуальні для життя кожної людини. Поєднати ці два «королівства» і почати нове життя за іншими правилами – чи не була мрія самого Ваґнера.

Синтез міфу, comedia-dell’arte, психоаналізу, фарсу, кічу в постмодерністській оперній концепції Міхаеля Штрума розбиває криве дзеркало сприйняття оперної традиції і пропонує з його уламків скласти наново картину театрального світу. Адже актуальність історичного, культурного та соціального впливу театру ще ніхто не відміняв.