Путін – це наша виграшна лотерея, бінґо. Якби на його місце прийшов якийсь нормальний чоловік, що вміє прораховувати всі ходи й виходи, ми б і далі гнили в своєму болітці

Новини з-за поребрика – то так гейби китайські вісті епохи хунвейбінів. Але й на наших теренах теж вар'ятів досить.

  Що й казати – щастить нам на тихих вар’ятів з нового польського уряду. Мало того, що Томаш Жимковський, цей польський Бузина, називає Західну Україну «Східна Малопольща», то повторює давню байку московитських шовіністів, нібито «у польській традиції українців називали русинами, назву «українці» створили австрійці. Я не є філологом, але це було утворене від визначення «у края», тобто пограниччя. Це австрійці придумали».  

  Окрилений уже згадуваною промовою польського прем'єра, я вирішив погортати львівську пресу за кілька років. Не кидаючи оком на сплюндровану Волинь разом з Холмщиною і Підляшшям, де горіли церкви і священицькі бороди, де вбивали ще задовго до того, як події на Волині стали «геноцидом».   А ось Львів. 1934 рік.   31.01. Група польської молоді побила єврейських студентів Політехніки.  

  Так склалося, що я дуже багато завдячую польській культурі і польській мові, через яку запізнався з безліччю класичних творів, яких у нас в той час, та ще й досі, не переклали. Подивився я також безліч фільмів, що в совєтську епоху нам були недоступні. І для мене поляки завше були доволі близькими. А головне, що польська мова не була агресивною щодо української, бо дозволяла легко і безболісно обмінюватися різними словами, які лягали, як влиті, в нове мовне русло.  

  В недавньому польському законі є, звісно, й здорове зерно – це заборона вживати «польські концентраційні табори смерті». Бо які ж вони польські? Але вираз «польські концентраційні табори» можна вживати? Я про Домб'є, Березу Картузьку і Явожно, через які пройшли десятки тисяч українців. А в Березі ще й чимало євреїв-комуністів відбувало покарання.     Не надто від концентраційних відрізнялися табори з інтернованими вояками армії УНР, бо мерли вони там, як мухи.  

  Ми ще довго будемо вихаркувати з себе русскій мір разом із совком. Можливо, доти, доки не мине сорок біблійних років від часу неволі, а може, на років десять довше, бо все десятиліття 90-тих – це була суцільна стагнація як культурна, так і економічна. Буйним цвітом розквітав олігархат, але не було українських книжок, українських фільмів, українського телебачення.  

  Пішов гуляти інтернетом мій блог про те, що росіяни – єдиний слов'янський народ, який не має коляд. Дивує реакція читачів, які щодо цієї думки заперечень не мають, тим більше, що я підкріпив її цитатами російських етнографів, зате просто хором заволали, що росіяни не слов'яни, а угро-фіни.  

  Минулого тижня окрім святкування мали ми дві резонансні події, які сколихнули інтернет: відмова відспівати українського хлопчика московським попиком і вбивство юриста Ірини Ноздровської.   Про темне похмуре дно московського-кагебістського патріархату написано за останні дні вже багато, і не хочеться повторюватися.  

  Як казав дєдушка Лєнін, «из всех искусств для нас важнейшим является кино». А тому мусимо з більшою серйозністю ставитися до творців фільмів.   Звісно, приклад, який я наведу, дрімучий і для Європи був би диким. Там з великими людьми ніхто не церемониться. У французькому фільмі «Anton Tchékhov 1890» голий письменник ганяє за коханкою, у фільмі про Пабло Неруду показано, як він ховається від хунти в компанії проституток.