Перша ознака меншовартості будь-якого народу – це коли він починає вишукувати корені своїх краян у якихось відомих світові людей. А потім втішатися, навіть якщо ці корені дуже сумнівні або обмежуються бабусею з Одеси.  

  Будь-яка спроба українців вшанувати когось зі своїх героїв неминуче веде до скандалу чи то з боку росіян, чи з боку поляків, чи з боку євреїв. Немає значення, бо сусіди пильно стежать за нашою моральністю і не дадуть насипати собі солі під хвіст.   Сусіди краще за нас знають, якими насправді були наші герої. А що герої ніколи не бувають рівними як лінійка, правильними як Лєнін, то завше знайдеться до чого вчепитися.  

  Здавалося б, що саме за Незалежності варто було очікувати спалаху нашої культури, літератури й гуманітарної науки, а насправді відбувається занепад, у порівнянні з тим, що було.   Бо навіть якщо взяти совєтський період з його цензурою і всілякими обмеженнями, то існувала ціла купа часописів, які задавали тон, за якими читачі стежили, де вирували пристрасті і дискусії.  

    З'явилася вона щойно в ХХ сторіччі, замінивши меланхолію, яка раптово зникла в різноманітних медичних діагнозах, хоча меланхолія має значно ширший діапазон різновидів, аніж депресія. З появою депресії цілком закономірно вигулькнули і антидепресанти, на яких підсіла велика частина Америки і Європи. А поволі ця пошесть дійшла й до нас. Маю на думці власне антидепресанти.  

    Можна тепер твердо сказати, що реінкарнація Табачніка відбулася успішно в образі С. Дацюка. Фейк про міфічний «галицький сепаратизм» розвиває найбільше він, як і думку про нездатність галичан на щось більше, окрім як бути наймитами в російськомовних.  

    Стаття Сергія Дацюка «Українізація та вирішення російського питання» викликала не в одного мене відвертий подив, стільки у ній намішано перекручень і провокацій. Видно, на свіжу голову здивувався і сам Дацюк, бо не минуло кілька днів, як він являє нам новий витвір свого словесного плетива, де намагається виправдатись і пояснити попередню маячню.  

    Люблю я мовні срачі. Нічого з собою зробити не можу. Ні-ні, та й убгаю ще й своїх п’ять копійок, щоби було десять.   Бувало, вискоче якийсь пилип-з-конопель та й почне роздувати з лайна бульку. Дивись – уже та булька як баня Троіцкава сабора. Росте, росте, бо й інші дмухачі підбігають і свої пуки додають. Так вони з мухи й слона напукають.  

   

    Щойно я висловив на Фейсбуку свою думку про зйомки фільму «Шляхетні волоцюги», почалися гарячі дискусії і скандали.  

    А чи не писав я колись, що на Фейсбуку найбільше політологів, істориків та філологів? Щоправда, в лапках. Бо серед них невігласи переважають. А однак і вони мають свою думку. І замість того, щоб свою тупу думку носити в задній кишені, вилазять з нею на люди та ще й потрясають, аби видно було всім їхній безнадійний рівень тамбовського інтелекту.