У боротьбі за виживання народу можливі будь-які засоби. Таку або ж приблизно таку думку висловлювали мислителі й історики безлічі народів.   Коли триває війна, а на твоїй землі чужинець – убий його. Дико? Жорстоко? Геноцид? А як вам такі заклики:  

  1   – Шоб ти знав, – каже Ігорко, – я прочитав за життя дві книжки. Перша: Анрі Шар’єра «Метелик». Друга: «Діви ночі». Я тебе захавав. Мусиш тепер написати про мене.   – Добре. Книжка так і буде називатися: «Муха».   – Нє-нє, так не буде. Ніхто не повинен здогадуватися, шо то про мене.   Коли я виймаю диктофон, забирає його в мене.  

  Бути щасливим – це ніколи, ніколи, ніколи нікому не звірятися у своїх проблемах, якщо ваш співрозмовник не належить до тих, хто проблему може вирішити. Не нарікати на особисте життя й життєві невдачі в соціальних мережах. Не сповідатися першому-ліпшому у своїх хворобах.  

  Конфлікти літературних поколінь існували завжди. І те, що старше покоління не сприймало молодших, не було великою проблемою. Гірше, коли, як писалося в Біблії, «своя своїх не познаша». Так Іван Франко критикував Стефаника й Кобилянську за їхній модернізм, діставав Наталю Кобринську, щоб не писала містичних та фантазійних оповідань, а верталася обличчям до народу, а пізніше взявся за поезію «молодомузівців».  

  Найбільше мене дивують українці, які задля захисту української мови ніколи раніше не вдарили пальцем об палець, не проявили себе гостро і відкрито за доби Кучми чи Януковича, але тепер намагаються волати про якусь міфічну, не існуючу і невідомо чи колись заіснуючу українізацію. Аби не дай Боже не переборщити з нею!   Ще й кіт не валявся, а вже миші пищать.  

  Ще, здається, весна не настала, але двоголовий «Правий сектор» (ДУК і НВР) зі сплячки прокинувся, висунув голову з барлоги, посмоктав суху лапу, поцьмакав і, важко крекчучи, видушив з себе офігенну вимогу: «Розірвати зрадницькі «мінські угоди» та випрацювати інший дієвий план звільнення окупованих територій Донбасу та Криму».   Лапа відразу перестала бути сухою.   Однак того «дієвого плану» ПС поки що не оприлюднює. Мабуть, циркуляр ще не дійшов.

  Недавно, порпаючись у минулому моєї родини, натрапив я на публікацію, яка показує ще й інший бік Волині. Власне, той, про який поляки воліють не згадувати, окрім, звісно, окремих фахових істориків. Той бік Волині не надто привабливий, але він достатньо добре описаний українськими істориками, відображений у тодішній пресі та в пізніших споминах. Про одну тільки Березу Картузьку є багато цікавого і в окремих книжках, і в часописних публікаціях.  

  За урядування першого Кучми був доволі дурнуватий закон стосовно образи гідності і права на моральне відшкодування. Досить було трохи зачепити кого-небудь, як відразу ця глибоко ображена особа мчала до суду з позовом і вимагала купу грошей.   Апетити були різні – від 10 тисяч гривень і до мільйона.  

  Вперше я постав перед судом, коли мене пов'язали мєнти з джинсами. То було в 1978 році. Могли б і не пов'язати, якби не два колишні одноармійці з Харкова, які, власне, приїхали за джинсами, а я їм поміг купити. Вони зізналися, що я купив ті джинси для них, хоча я їх просив вдавати, ніби вони взагалі не знають, що у мене в торбі.  

  Недавно взявшись упорядковувати твори письменників-модерністів початку ХХ сторіччя, натрапив я на просто обурливі речі. Люди, які не тямлять в галицькій літературній мові, сміливо беруться за упорядкування творів минулого.