«Сором, сором. Який сором…». З такими думками мені вже часом доводилося ходити мистецькими виставками нашого міста. Але цього разу соромно було за себе. Виявила, що прочитаний років з десять тому Лемівський «Соляріс» залишився у пам’яті швидше сліпою плямою, аніж чимось визначеним – чи-то фантастичний роман, чи-то психоаналітичний (психоделічний?) есей… І тепер заново відкривати для себе письменника (та ще й якого!) випало не за прочитаними творами, а за рефлексією художників!