Минулий тиждень нам подарував дві маленькі втіхи: удар томагавками по бояришниках і удар по ваті безвізом. Об’єднує ці дві історичні події спільне уточнення: «далі буде».   Від обох наших утіх завила розпачливо вата і тупенькі зрадофіли з секти «всьопропало». А на російських сайтах зарясніло порадами, яким чином можна отримати українське громадянство. Що, звісно, повинно нас насторожити, а умови прийняття громадянства варто зробити поважнішими.  

  Прочитав, що коли в когось на Фейсбуку понад 5 тисяч читачів, то ним уже цікавляться рекламні агенції, політики, лобісти, вертихвісти і сатаністи. А коли 15 тисяч, то взагалі ульот – просто засипають грошовими пропозиціями, запрошують на наради, вітають з Днем блогера, дарують комп’ютер, планшет і навіть співучу мишку.  

  1   Тепер я розповім про Ізя – доброго ангела нашого тата. У нього білих крил не було, але він все одно літав.  

 

  У боротьбі за виживання народу можливі будь-які засоби. Таку або ж приблизно таку думку висловлювали мислителі й історики безлічі народів.   Коли триває війна, а на твоїй землі чужинець – убий його. Дико? Жорстоко? Геноцид? А як вам такі заклики:  

  1   – Шоб ти знав, – каже Ігорко, – я прочитав за життя дві книжки. Перша: Анрі Шар’єра «Метелик». Друга: «Діви ночі». Я тебе захавав. Мусиш тепер написати про мене.   – Добре. Книжка так і буде називатися: «Муха».   – Нє-нє, так не буде. Ніхто не повинен здогадуватися, шо то про мене.   Коли я виймаю диктофон, забирає його в мене.  

  Бути щасливим – це ніколи, ніколи, ніколи нікому не звірятися у своїх проблемах, якщо ваш співрозмовник не належить до тих, хто проблему може вирішити. Не нарікати на особисте життя й життєві невдачі в соціальних мережах. Не сповідатися першому-ліпшому у своїх хворобах.  

  Конфлікти літературних поколінь існували завжди. І те, що старше покоління не сприймало молодших, не було великою проблемою. Гірше, коли, як писалося в Біблії, «своя своїх не познаша». Так Іван Франко критикував Стефаника й Кобилянську за їхній модернізм, діставав Наталю Кобринську, щоб не писала містичних та фантазійних оповідань, а верталася обличчям до народу, а пізніше взявся за поезію «молодомузівців».  

  Найбільше мене дивують українці, які задля захисту української мови ніколи раніше не вдарили пальцем об палець, не проявили себе гостро і відкрито за доби Кучми чи Януковича, але тепер намагаються волати про якусь міфічну, не існуючу і невідомо чи колись заіснуючу українізацію. Аби не дай Боже не переборщити з нею!   Ще й кіт не валявся, а вже миші пищать.  

  Ще, здається, весна не настала, але двоголовий «Правий сектор» (ДУК і НВР) зі сплячки прокинувся, висунув голову з барлоги, посмоктав суху лапу, поцьмакав і, важко крекчучи, видушив з себе офігенну вимогу: «Розірвати зрадницькі «мінські угоди» та випрацювати інший дієвий план звільнення окупованих територій Донбасу та Криму».   Лапа відразу перестала бути сухою.   Однак того «дієвого плану» ПС поки що не оприлюднює. Мабуть, циркуляр ще не дійшов.