Закриття театрів не вирішить проблем пандемії. Краще за ті гроші, що ми тратимо на локдаун, побудувати 2-3 нові інфекційні лікарні й гідно лікувати людей. Натомість театр поліпшує психологічний стан і цим підсилює стресостійкість та опірність людини.

In memoriam – один із останніх прижиттєвих текстів Інни Булкіної, рецензія на «Амадоку» Софії Андрухович

Хочеться, аби після прочитання цього незвичайного роману з присмаком біографічності (з присмаком, а не смаком, бо це ж не достовірний, вивірений в архівах життєпис письменниці, а «мистецька біографія», як обачно маркує видавництво на обкладинці), читачам урешті спало на думку пошукати деяких відповідей на сторінках творів самої Кобилянської.

Епітафії і віршовані надгробні написи є частиною єврейського фольклору. У таких текстах висловлена скорбота за близьким, вони глибоко вкорінені у біблійну традицію. Мені йдеться не лише про дослівний переклад, а й збереження ліричності.

Мелодрама, яка претендує бути романом травми, історія осиротілої дитини на тлі геноциду – наявні всі складові, щоби захопити читача в сюжет співчуття і морального збурення. Мараїс пише про те, якої колосальної роботи потребує від кожного подолання расових упереджень, ширше – щодо будь-якої інакшости.

Театр – це мистецтво прямої дії. Це те, що нас олюднює, гартує душу, або ж робить її більш чутливою до того, аби відгукуватися на життя, дозволяє переживати співчуття до іншої людини і загалом вчить нас приймати Іншого.

Книжка не стільки про Левка Лук’яненка та дисидентський рух, скільки про оточення із тих людей, котрі в політику не лізли, та це не завадило їм бути втягнутими в цю гру й підігравати сильнішій стороні.

Наш виставковий зал так і зветься: «Мистецтво, якого не було у Львові». Звучить досить епічно, але так справді є. Ми хочемо продемонструвати місту, що у львів’ян чомусь досі не було можливості це бачити, і хочемо запитати, чому.