Из скуки.

Як Вам прийде той сезон огірковий, яка-ж скука нераз чоловіка насяде! Позїхає: а! а! і ще раз а—а! Рад би яку запопасти новину, щоби хоч на хвилю не скучати. Бачите, знакомі — говорю тілько про здорових — хто лише міг, виїхав зі Львова і вживав купелїв — хто в Стрию, хто в Опорі, хто в Днїстрі, хто в Прутї, хто в Бузї, хто в Сяну, хто в Карлових Варах або в морских водах... аж завидно тобі стане, що ти прикований до духоти в містї та ще в такі жаркі днї, як отсе мали ми сего року... Тільки ще відради, що бачить і других socios doloris, що их твердий обовязок держить в містї серед сквару, цодухи і пороху... Межи ними попадають ся і декотрі знакомі; — з тими, як здиблеш ся, то вже непремінно і заходиш в балачку — про солодкі або квасні огірки сего лїта, або про руску літературу в Галичинї... Возьмеш "Дѣло" в руки, переглядаєш на всї боки, рад би яку новину-новиночку... хоть малесеньку.. Аж ту диви і єсть: саме в сезонї огірковім — се-ж дійстна благодать! читаю в "Дѣлї" оголоску про вихід нового збірника поезій: Lux in tenebris. Ого! — кажу — ого! бачте новина! А сусїд і проказує: Так, новина, та хто єї читати-ме, хиба такій, що хоче сам собі дати посвід, що він сидить в темнощах... А другій каже: Се, бачте, новомодний поетичний збірник, що заступить і лямпу і елєктричну освіту... Як потемнїє, місто лямпи клади на столї поезії, а стане ясно в хатї... звісно: lux іn tenebris. Третій каже: Що-до мене, я тих поезій читати не буду, бо в день, засвіта они не luх, сам же автор написав, що світять лиш іn tenebris..., а прийде ніч ніколи мені до читаня пoeзiй, лягаю спати та й годї!... Оттакій то шумок зробила між декотрими людьми сама надпись книжечки. Та бачите я нїчого. У мене тиха, терпенна удача. Я таки взяв книжечку і дома яв пoволи читати. I так скука давить мене — на скуку найлучші поезії. А! а! і ще раз а—а! Читаю-читаю... дочитав терпеливо до кінця. Боже-світе! і чому автор такую надпись поклав на своїх утворах? Мож було надписати: "китичка", "снопик" або "чічка", збірничок стихотворів про тото нїчого би не стратив. Авторови желаємо всякого успіху, та таки думаємо: красче, коли читатель по перечитаню напише на книжцї luх і tenebris, нїж коли то здїлає сам автор, виражаючи в світ свою дитину...

Задушно в хатї та ще в самітній самотинї скука наполягає важше і важше. Вже добре з полудня. Хоть і жара на дворі, та блакитне небо вабить вийти і глянути, як сонечко грає... Таки нїчого робити, треба вийти. Я вийшов. Та в улицях міста і вар і кур і порох. Тепер головний час підправлюваня і відновлюваня старих камяниць. Декуда ставляють нові будинки. Скучно в хатї, на улицях ще скучнїйше... Велика упаль дня мов-би зварила воздух. Ходять люде притомлені. Та велика жара не пинить метушнї людей, що заходять ся биля насущника. А серед тої метушнї прокидають ся хут і там сміхи і жарти. В декого, що свободен від журби і працї, то і "фіфі-кікі" в голові... Часом пісня пуста покриває журицю, що кублить ся в серцю потай від людей.

Я звернув в ринок. Аж ту з рога залунала пісня:

Кажуть люде, що суд буде,

А суду не буде,

Бо вже мене і без суду

Осудили люде!

Так вигукувала ляским голосом якась женщина загорнута в дїраве фантє, котра замашно замітала драпаною мітлою порохи. Я, знаєте, "людина" вельми вразлива, до того-ж де кому на втїху а собі на смуток инодї — як нїчого лучшого робити — і літератствую, то-ж поскорив подивити ся на тоту співачку — хто знає, може я відчитаю в єї лици цїлу ваготу єї горя. Цїлу грозу стоптаної гідности, столоченого щастя, розтерзаного серця чулої, благородної а легковірної "людини" і я напишу на той темат яку слезаву поему, повість або навіть драму! Та годї було менї автопсії совершити [вибачайте за той грецизм; хиба скажу: самовидья сотворити], бо співачка вигойкуюча пісню так ревно орудувала порохометним орудєм, що коло неї достоту клубили ся цїлі тумани куру і я наблизивши cя до єї "сфери" лишень непотрібно зачхав ся то й подав ся назад, щоб затуливши хусткою рот перед порохом швидче убрати ся в противну від куряви сторону. Все-ж таки побачив я, що співачка, котрої голос так ляско звенїв, була то женщина обстарна, а до того бридка. Стара, бридка женщина — то вже конець козї! — так скаже не один з молодих читателїв. А і я хоть не такій то молодяга, признаюсь, не охотник писати про бридкі женщини. Тож я розсердив ся, бо в одну мить стратив основну новинку до поеми, повісти чи навіть драми [що за шкода!] — і так менї становилось, гей тому малому ласунови, що крадки вибираючи родинки з великодних пляцків місто розинки видовбав таргана... Тьфу! я сплюнув і пійшов дальше...

Иду, иду.... аж з подвіря одної каменицї і чути ческого музиканта, як грає на скрипку та й виводить крикливо:

Маm ja żenu kvoćnu,

Со ja si s ni poćnu?

Kladnu pod ni vejce,

Ona sedet ne chce!

І товпить ся кружочок цїкавеньких і дивує про тоту "жену-квочку", що не хоче сидїти. Не знати, чи і у Львові подібні "жени-квочки" попадають ся в рідкість?.

Иду дальше. В вікнї стоять два паничики, оба голоусі, та й підкурюють димом з цигаретів ніс і губи, на котрих ще й молоко не обсохло гаразд. Один з них з великим запалом співає:

Kobiety zmienne są!

Чепурний сей паничик розсмішив мене. Е, подумав я, потрівай голубчику, потрівай! За яких кільканацять годків, ти сам провіриш те, про що тепер співаєш так запалисто...

Иду дальше. Львів, знаєте, музикальний. З кождої майже камяницї доходять мене звуки фортепяна, хоть якось так мов-би офіціяльні... Гра на фортепянї стала тепер на мороку і утрату многих одним из условій "панни на виданю" — тож не подивуєте, що так часто дає ся чути тарамканє на фортепянї... Тут і там ще прилучає ся і спів або радше голосне викликуванє сопранове або альтове виражаюче горяче бажанє дївочого серця: а! а! тільки й чуєш тото: а! а! — та й розумієш... оно вимовне...

Я завернув в якусь бічну улицю. На щастє фортепянові звуки переняли ся, та з одного кута доходив до мене рефрен співанки виводженої якимсь молодиком:

W kontrakcie tego niema,

W kontrakcie tego brak!

Я прискорив кроки. Сегодня, думав, уже тільки чув "музики" і "співу", що на цїлий тиждень стане. Я віддаляв ся що-раз більше від осередка міста — і проходив саме такі улицї, в котрих по крайній мірі о тій порі менше було музикально і співно. Я ходив так з доброї пів години і якось потім знов завернув на ринок. Згадана женщина многокурна замітала вже на другім розї ринку і то в товаристві замітача, котрого передше я відай був не запримітив. Женщина знов заспівала:

Ей чук, чук! ей чук! Гребенчук!

Та нарви си мятки —

Коли хочеш мене взяти,

Спитай панї-матки!

Ге-ге! — зареготав ся до неї товариш, — Текєно, добре кажеш, таки так! таки так! по нїмецьки: нецьки, по руски: корито!

— Янтоне, відчепись! — боронила ся Текєна.

Але Янтін, в дранкавій свитинї та хлопеґа широкогрудний, як медвідь, солодко дивлячись на свою многокурну товаришку, виводив і собі співанку:

Одна гора високая, а другая низка,

Одна мила далекая, а другая близка.

А я тую далекую людям подарую,

А до тої близенької пішки повандрую.

А у тої далекой вівцї та корови,

А у тої близенької лишень чорні брови.

— Янтоне цить! — остерігала "Текєна" — йде поліцай!

Янтін перестав співати набормосившись. Тим часом притюпав поліцай. Давай на них кричати! "Сякі-такі голодранцї, дам я вам тут співи і крики виправляти, як в коршмі! Нероби! Як ще раз почую пісню, пійдете до фурдиґи, батярі!" — і пр. Янтін насупив ся гірше. Текєна мовчала. Вкінци Янтін одізвав ся:

— Що-ж? і співати не вільно? хиба я не замітаю, чи що?

— А не вольно, не вольно! — кричав поліцай — ти собако ще розпираєш гадячій писок! Запакую тебе до фурдиґи, що й просвітку не буде! Єму ще співати, єму!...

Я уходив чим скорше, щоби не чути лайки. і мимо волї пригода тих cпiвyчиx голодранцїв навела мене на сумні розмисли. От де залунала народна пісня: на смітю межи куром і порохом і тут єї зацитькують... і тут на міскім бруку їй звянути так, як тій запашній фіялцї далеко від оживлющої тїни родимих лїсів...

(Конець буде.)

[Дѣло, 22.08.1895]

(Конецm.)

Я вийшов з ринку. Нагадавши, що треба менї більших куверт, я звернув у трафіку. Жид подав куверти до вибору. Тим часом вбігає до тої трафіки шевскій хлопак і жадає: "польскій вексель на 50 зол." — а получивши жаданий папір хлопчик почапкав дальше підкидаючи патинками і весело висвистуючи краковяка. Війшов сивий якійсь панище в рогатинцї і затребував "добрих, сухих циґар". Жид подав. Тим часом зявляє ся в трафіцї якійсь академик і править: "руску кореспондентку". Жид каже: руских не маю! — "Як то — кликнув обурений академик — тут на Руси нема руских друксортів! я подам се в ґазети! На Мазурах скрізь, хоть і не хочеш, тикають в руки рускі карти кореспонденційні — а тут у нас нема!" Жид нїби наполоханий яв звиняти ся: Що єсть? буль! я мало ще нинї рано рускі друксорти. Дуже богато панове беруть, от і не стало. — "А мара вас бери з вашою правдою! — палко проказав академик, — на Мазурах руских "друксортів" не хибне нїколи, а тут на Руси все их не стає!" і гнївний вийшов геть — Ото в горячім купаний! — каже сивух в рогативцї звертаючись на-пів до мене, — певно нігіліст або москвофіл! Вже то тим Русинам нїколи не догодиш. Рівноуправненє, пане добродїю, мають, чого найлїпшим доказом, що у Відни печатають рускі "друксорти" поруч з польскими. А що, пане добродїю, через забуток часть руских вислано в Мазурщину, за се прецї не можна винувати Поляків. Случай непередвиджений.

W kontrakcie tego niema,

W kontrakcie tego brak!

докинув сміючись. Впрочім і се не без користи. Руского письма навчать ся Мазури. Хе-хе-хе!

Я не одвітив нїчого. Кинув жидови гроші за куверти і вийшов.

За кілька хвиль стрічає мене листар. "Моє поважанє, пану добродїєви! єсть писемце" проказує чемненько і вручає менї лист від мого друга. Я вже мало не сказав листареви, щоби мене не величав "добродїєм", бо я анї єму, анї кому другому не здїяв нїякого добра, та здержав ся: треба ж увзгляднити звичай краєвий: у нас часто зовуть "вельможним" такого, що дуже мало може; славлять нераз того руским "патріотом і заступником народа", хто уродив ся в обрядї грецко-католицкім, хоть він про русчину тілько дбає, що про Хини або Новозеляндію — а окричують "москалем" того, хто кілька стрічок напечатав по руски. Чом же би не зватись дoбpoдїєм такому, що не робить добра? Тож беру поданий собі лист з цїлою гідностію галицкого "добродїя", котрий нїкому не робить добра. Куверту роздер я сейчас і прочитав письмо на улици. Лист звучав так:

"Любезний Друже! Для різних справ прибуду за чотири днї до Львова, де сидїтиму що найменше зо три тижнї. Будь ласкав винайти для мене один покоїк кавалєрскій на місяць і то конче в ринку. Цїлюю Тебе сердечно. Наперед тїшу ся, що Тебе побачу. Куликнемо добре на заморенє червяка! Згадаємо давні лїта! Прощай, дорогій! Твій щирий друг Н. Н."

От і оказія! Добре! чом не пошукати? Для друга потрудитись не жалко! тим більше, що пише: "куликнемо" добре. Солодка з другом розмова, та й пиво, коли друг платить, два рази лїпше смакує. Відчитую лист любезного приятеля в-друге. От і впало моє око на дописку. Вже то мій друг, то так вам, як жінка, не напише листу без дописок. Читаю: "Р.S. Покій може бути партеровий, на першім або на другім поверсї. Фронтовий або в офіцинах — те менї "всьо риба" — та головне услівє кладу, прошу Тебе, будь ласкав, памятай: мешканє має бути в христіяньскім домі. В жидівскім я абсолютно сидїти не хочу!" — Ов! прочитавши те, я почухав потилицю. Дїло трохи трудне. Та чей якось буде. Таки зараз иду шукати.

Входжу в ринок. Дивлю ся: хороша камяниця і саме вивішена картка: "Просторий покій кавалєрскій мож винаймити таки зараз". Питаю: чий то дім? — Пана Кицелеса. Я відскочив. Иду дальше. Через кілька домів знов картка. Питаю: чий дім?— Пана Яйцеса. Иду дальше. Знов картка. Чий дім? — питаю. — Пана Хапкелеса! — Де лише картки виставлені, я всюди питав, та всюди имена властителїв такі, що й сумнїву не було про семітске походженє тих, котрих они украшали. Мозес Зільберштавб, Хaє Завербрунн, Шмуль Крупкес, Дувид Кравткопф, Арон Лінденблят... Я утомив ся. Піт котив ся з мого чола рісними каплями. Иду, смотрю, та бо й карток нема... По довгім гляданю вкінци найшов прилїплену оповістку про можливий винаєм одної кімнати. Дім великій і хорошій. Хто єсть властителем тої камяницї? питаю якоїсь товстої жидівки. — "Хто єсть? — дає жидівка одвіт — мій зять д-р Гейнрих Ґольдшлюкер. Чи пан хоче з ним говорити? То шкода, тепер не можна. Ну, бо паньство виїхало на купелї до Криницї. Доперва за місяць повернуть паньство! А д-р Гейнрих Ґольдшлюкер має ще двох братів, також дуже порядні люде: один Изак Ґольдшлюкер — ну він має дві камяницї на Ягайлоньскій улици і склеп зі скірами — а другій Абрумко Ґольдшлюкер має дім на Краківскім і великій шинок, ну реставраціє, саме паньство там ходить..." Я вже забирав ся відходити, не жаден чути ще дальших ґенеальоґічних виводів розмовної жидівки — аж ту збігає з сходів огрядний мужчина в середних лїтах, з рогативкою на праве ухо засуненою і з хлопчиком в костюмі "кракуса" та й подібно прибраною дївчинкою. "Пан добродїй певно до нашого коханого мецената, пана д-ра Генрика Ґольдшлюкера?" питає мене з важною міною. — Так, втручає жидівка, я вже казала, що паньство виїхали до Криницї. — "Так єсть! паньство Ґольдшлюкерове бавлять в Криници; але пан добродїй може удати ся письменно, або зачекати: за місяць верне д-р Ґольдшлюкер... то чоловік, котрому все повірити можна!" захвалював горячо сторонник д-pa Ґольдшлюкера. — Мамеле, мамеле! кім же гер! дав ся чутя голос молоденької жидівчини. — Ex кім шойн, ех кім, любуню! дала в одвіт товста жидівка і пошлапала в кімнату до дочки. Тим часом огрядний рогативник не пустив мене так легко, а як придержувати толкуючи, що то за чоловік той Ґольдшлюкер. — "То, пане, жид, якого пошукати! Почуває ся до обовязку обивательского! Як би таки всї були жиди, як той Ґольдшлюкер, то ми би вже давно осягнули наші горячі бажаня... Якій патріотичний то жид, скажу я пану: що року дає жертви на копець!" — На якій копець? питаю. — "Ну, на копець унії!" — Ах, на той копець збудований на піску, що все валить ся! — "Власне добродїю — каже моя люба розмова — тим більше треба усилій з нашої сторони, щоби показати світу, що ми і на піску потрафимо копець збудувати, не то що... А то велике дїло: заимпонуєм світу!" — Менї нїколи було розговорювати довше, я попращав ся з панком огрядним і уйшов дальше. Та як не розглядував, таки карток вже більше не найшов — значить: не було вже більше вільних кімнат. В девяти камяницях де були вивіски, я всюди вступав і всюди властителем оказав ся жид... Мому другови тим разом не буду міг зробити прислуги нехай вибачає! а то й поклав таке услівє, якого в теперішних обставинах у нас ві Львові додержати вельми трудно або й не можливо.

Я пустив ся дальше з ринку і попрямував в міскій город для віддиху. Тут стрічає мене п. Тарас Чуподерскій і здоровить по буковиньски: "Дай Божe вітримати!" — Дай Боже! кажу і я, а то таки сегодня так жарко, що дїйстно трудно "вітримати". — "А що там нового?" питає. — Нічого замітного, відказую, сезон огірковий, сезон скуки. — "А знаєте, веде річ п. Чуподерскій, що у нас зявив ся новий поройко?"

— Якій поройко? питаю, та ще новий? — "Та бачите в Лондонї років кілька вспять бушував Яків-поройко, що убивав і поров женщини [як можна бути таким ворогом красного пола, я не розумію!] Тимчасом у нас межи народовцями "обріте ся" нашій поройко, та не Яків, а Олександро. Той Олександро не поре женщин, а таки з нашого брата, з Русина, та ще з народовця живцем поре "москаля" — пояснив п. Чуподерскій. Я ужаснув ся. Москаль — о скілько я чував — дуже страшний: живцем поїдає люди. Ану-ж, як стануть з народовцїв випорювати москалїв, та ще котрий мене дістане в пельку, то вже менї погибіль неминуща! Тим більше, що у мене, як каже наш брат з-під Сокаля, "туку" або брат українець "жиру" єсть доволї, так на ласий ковток москалеви стану. — Мабуть гаспидска личина і чобіт моїх не здійме — а шкода, знаєте, підошви вже трохи передерлись, та пришви зовсїм ще "здорові" — так, бачите, відай і на чоботи не згляне, а таки так зовсїм мене зглитає!... Та ще розказують, що у москаля і штик і копіє і пушка і порох і кулї — а я всїх тих річей дуже бою ся: я і пістолєти не брав у руки, не то що! Та ще, говорять, що в москаля купа рублїв, бреде в них по пояс... а доселї, признаю ся вам щиро, не дав менї анї одного рублика, не зважаючи на все моє приклоненє до грошей. Така вам твар захланна — т. є. не я, тілько москаль, що аж подумати гидко! І такі то жасні тварюки хоче п. Олександро випорювати з народовцїв!.. Тож з письменьска кажу: Уви! уви! та що за притичина! Як же почне п. Олександро випорювати москалїв, то они так вимножать ся, що і народовцїв проковтнуть, не то що! — "А не на те випорює Олександро "москалїв", щоби они нас поїли, а на те, щоби всїх их скоренити і стребити до коріня і тла!" каже п. Чуподерскій сміючись. — А так! А як же-ж почнуть дошукуватись "москаля", та ще розпорють якого щирого народовця — і москаля не добудуть, а народовця стратять! — замітив я. — "Те вже Олександро сам знає". — Ну, кажу, здає ся нас лишать в спокою, ми-ж оба не патріоти". Впрочім нинї і рускій "патріот" мусить мати патент. Непатентований, хоч-би й був "патріотом", не дуже небезпечний! — Оба ми розпрощались на-разу заспокоєні, що не будуть у нас шукати "москаля" — а в тім хто знає? Тепер і видумати "москаля" річ поплатна — а там як стануть по указкам слїдити і смотріти через добирані крашені скла, то ще дошатрять на самім днї хоч у кого "московску душу" та й годї. Тогдї то, Сеню, хоч дуй у жменю! На старости-лїтах пошиють тебе в москалї та й тілько. Скучно, дуже скучно! а! а! — а-а! Чи лише менї скучно, чи мабуть також і вам, ласкаві читателї?

[Дѣло, 23.08.1895]