Сила волі.

Майже від перших початків приходу до влади большевиків у Росії віщовано їм скоропостижну смерть. З гаслом негайного покінчення війни виплинули вони, не велика відносно орґанізація петроградського робітництва з талановитими, імпульсивними, фанатиками-теоретиками на чолі, на перший плян. Захопили владу в свої руки і з безпощадною консеквенцією стали утверджувати своє становище на безмірних просторах. Бували моменти, коли здавалося, що проти сов. Росії не тільки цілий світ, а й більшість Росії. Бували моменти, що про совітський режім писали під заголовком "Сумерк большевиків", обчислювано місяці, тиждні, дні безславного кінця влади Лєніна і Троцького. Зближалися під Москву полки Колчака, стояв на передмістях Петрограду Юденіч, з великим імпетом машерував на білокаменну Денікін. Та в хвилі найбільшої небезпеки большевики вміли викресати огонь з масі все потрафили розторощити свойого противника.

 

Вже від півроку про поважну акцію блудних лицарів царської Росії проти теперішних володарів Кремлю поважно говорити не можна. Мабуть у виступах трьох згаданих царських ґенералів спалилися старі налоги, які вспів утвердити царат серед мас і ще більше серед бюрократичного табору московської інтеліґенції. Про активні виступи з боку псковського селянства проти большевиків не було чути нічого навіть тоді, коли акції Колчака чи Денікіна стояли найвище. Воно погодилося з новим режімом так гладко, як годилося перше з режімом Романових. Що більше, воно стануло без застережень по стороні большевиків, вониж йому дали землю. І характеристичне явище: не з центра Московщини виходили виступи проти большевиків, а з окраїн колишньої Росії, заселених немосковським або мішаним елєментом.

 

Мимо великанських підмог зі сторони антанти скрахувало по черзі підприємство Колчака, Юденіча, Денікіна. І не дивниця: висуваючи маси проти мас, треба їх зцементувати. А чим могли цементувати свої ріжношерстні під раціональним оглядом полки царські ґенерали? Найти їм цей цемент було тим тяжше, що їх одинокою провідною ідеєю було зловити за хвіст ті добрі часи, коли баба дівкою була, коли золотом капали погони, коли перед ними падало ниць міліони рабів. Соломяним огнем спалахнув протибольшевицький настрій серед окраїнного населення, а останки трубадурів єдіної й нєдєлімої схоронилися між кримськими Татарами, або розбрилися з нарабованим добром по Румунії та Польщі.

 

У відплату антанті за її поміч царським ґенералам вдарили большевики у найніжнійше місце Анґлії, спомагаючи націоналістичний рух в Індіях, підсичуючи національні визвольні змагання народів Азії, золотодайного дна Анґлії та Франції.

 

Скріплення позиції большевиків у Росії наслідком розгрому їхніх російських противників спонукало антанту зрезиґнувати з мрії про відбудову своєї клієнтки царської Росії. В антантських кругах чимраз голоснійше стала дебетуватися справа повалення большевиків при помочи охоронного валу національних держав. Та тут станули на перепоні історичні граничні спори між Литвою, Білорусю і Україною з одного боку, а Польщею з другого. При активній матеріяльній і моральній підмозі Франції вспіла Польща серед пpигoжих обставин вирости на мілітарну силу. А що почуття мілітарної сили потягає за собою і політичний апетит, Польща зголосила до своїх східних сусідів непомірні територіяльні претенсії, прикрашуючи їх такими наліпками як "історичне право", "історична місія", "державна конечність". Очевидно, чуючи такі словечка, відчуваючи увесь тягар реалізації тих всяких "місій" на власній шкірі, не могли сусіди Польщі пійти під її диктат, не прийшло до розвязки польсько-литовського, польсько-білоруського, і що найважнійше — польсько-українського питання. Антанта не мала сили накинути цю розвязку, тай її державним мужам годі було освоїтися з думкою, що від колишнього союзника не можна буде стягати баришів via Петроград. Та поки справа розвязки національних проблємів на Сході в Парижі щойно розважується, большевики розвязують їх brevi manu визнанням прибалтійських держав. А от сьогодня прийшла з Відня вістка, що В. Винниченко згодився станути на чолі Народнього Комісаріяту радянської України. Свою згоду зробив залежною від сповнення деяких національних домагань.

 

Якщо на чолі уряду радянської України станув би Винниченко, означало би це зворот в політиці большевиків супроти України. Означало би це, що большевики таки остаточно зорієнтувалися в своїх помилках, яких допускалися на Україні, витягнули з них консеквенції, — зрезиґнували зі своїх централістичних задумів і станули дійсно на плятформі: самоопредѣленіе вплоть до отдѣленія. Винниченко, найвизначніша політична індивідуальність на Україні в рр. 1917—1918, здеклярований український державник — на чолі уряду радянської України був би запорукою, що радянська Україна, це не іллюзія, не кольонія Москви, не експозитура Центр. Комітету московської комуністичної партії, а дійсно самостійна держава, в якій мають голос місцеві працюючі маси, яка дійсно заступає інтереси тих мас.

 

Цей рішучий крок большевиків не тільки причинився би до втихомирення розгойданого українського моря та утвердження їхньої позиції, він був би доконечною поражкою спроб держав антанти впорядкувати Схід по лінії своїх інтересів. Чи стане у московських большевиків смілости, щоби визволитися зі старих налогів думання в катеґоріях єдіної й недєлімої, зрезиґнувати з централістичних експеріментів і поставитися супроти України, як рівнорядної сили? Лєкції, які дали їм рр. 1918–1920 на Україні, були наглядні, отже висновки повинні бути радикальні.

 

 

Громадська думка

28.07.1920

До теми