Отаман Петлюра, що вже два рази офіціяльно (2. грудня 1919. і 22. квітня 1920.) відрікся був Східної Галичини через свого міністра А. Лівицького, тепер прийшов до пересвідчення, що наступив час, коли треба в иншім напрямку вирішити долю цеї країни. Дня 14. ц. м. звернувся от. Петлюра окремою відозвою до польської Ради Державної Оборони, пересилаючи її на руки начальника польської держави Пілсудского.
У своїй відозві от. Петлюра не подає від себе ніяких предложень в напрямі вирішення правно-державного становища Східної Галичини. Він бажав би тільки "ту рану, котра ще ятриться, загоїти якнайскорше розумними державними зарядженями". Тими зарядженими мають бути:
1) амнестія для всіх, що в добрій вірі і вірній службі свому народови боролися за суверенність Східної Галичини, а тепер находяться в арештах і таборах для полонених й інтернованих або їх конфіновано;
2) вільний вступ всіх здатних до зброї мешканців Галичини до союзних армій;
3) покликання до відповідальної участи в життю краю також місцевих Українців і
4) негайне розпочаття переговорів з представниками української народности Східної Галичини.
Внесення от. Петлюри, передані начальвикови Пілсудскому в цей преважний момент, зовсім поминають основне домагання Українців, справу суверенности галицько-української території. Це основне змагання — бути господарями власної землі в тіснім єднанню і злуці з цілою широкою Україною не сміє і не може бути ніколи приспане або помилене. Найбільшим куріозом історії булоб зведення нами самими українського Піємонту до якоїсь загумінкової автономії. Це був би тільки паліятив, що не привів би до ніякого позитивного вирішення.
Навіть в найбільш прикрім моменті не можемо забувати, що в імя державности нашого народу, в імя великої ідеї зєдинення українських земель ми понесли гекатомби жертв. Державницьке почуття мимо важких днів поганьблення увійшло в кість і кров широких мас, стало тісно-складовою частиною національного орґанізму. Позбавити народ того елєментарного почування значить: зробити його калікою. Як людина не може обійтися без рук, без ніг, без очей, а коли й обходиться, то не є вона нормальною, життєздатною, — так само народ в ері права нації не може обійтися без своєї державности. Тим більше, що наші народні маси свідомі того, що тільки у рамках власної державности дасться завести справедливий суспільний лад, що тільки у власній хаті вибуяє багата національна культура.
Домагання амнестії, зглядно аболіції — зовсім слушне. Реалізуючи його польські державні чинники і польське громадянство хоч в якійсь дрібній частині вирівналиб на конті наших великих кривд часто бездумно, несправедливо і без перспективи поповнені вчинки. Від ряду місяців із сторінок української преси лунають заклики: Не мучте людей, не поневіряйте їх, верніть дітям батьків, матерям синів, жінкам мужів! Вониж обороняли найвищий прінціп новітньої демократії, право вільного життя для свого віками неволеного, віками визискуваного, давленого і мученого народа. Сповнити це домагання, випустити політичних вязнів, інтернованих і полонених — це елєментарний обовязок з польського боку, це перший крок в напрямі заповнення непроходимої пропасти між двома народами. Аж після сього можуть взагалі бути навязані якінебудь нитки задля вирішення багатьох справ, що а) є звязані або є наслідком польсько-української війни, б) ведуть до загоєння ран, завданих українському народови в матеріяльнім і духовім розумінню, в) прямують до територіяльного розмежовання обох народів при обопільнім пошанованню потреб і специфічних признак обох народів і г) трактують про співділання. Вихідною точкою того всього може бути тільки право самоозначення народів, признання державного права за українським народом, зглядно неперепинювання з польського боку змагання до реалізації державного права на всій українській території.
Лиш це є основа трівкого порозуміння. Лиш це веде до певної мети. Все инше то паліятиви, що криють в собі завязки нових непорозумінь і нового кровопролиття.
Громадська думка
24.07.1920