Ярославу Федоришину - 65. Пам'ятаємо

Василь Вовкун

Розмова журналістки Тетяни Козирєвої із Генеральним директором і художнім керівником Львівської опери Василем Вовкуном про світлої пам'яті Ярослава Федоришина

«5 липня 1955 року» – отака дата народження вказана на надмогильному хресті режисера, актора, засновника та художнього керівника Львівського академічного духовного театру «Воскресіння», директора Міжнародного театрального фестивалю «Золотий лев» Ярослава Федоришина.

За всіма іншими джерелами – інша дата, 25 червня 1955-го.

На хресті – правильна. Бо остання. На віки вічні.

Ярославові Васильовичу 5 липня виповнилося б 65 років.

Помер 20 березня 2020-го.

На превеликий жаль.

Я доволі багато працювала з паном Федоришиним. Тому дуже хочу його цими днями згадати. І вкотре сказати велике спасибі за все, що він зробив для розвитку театрального мистецтва і України, і Львова.

Доземний уклін вам.

Український театральний режисер Ярослав Федоришин.

На початках планувала зробити оцю подяку колективною – хотіла зібрати спогади про Ярослава Васильовича від кількох людей.

Але потім, коли поговорила з Василем Вовкуном, подумала, що, напевно, тим і обмежуся. Бо Василь Володимирович дуже все правильно і ємко, як на мене, сказав. Я почула те, що хотіла почути – відчуття Вовкуна стовідсотково збіглися з моїми особистими. А я бачила Федоришина людиною Світу. Він завжди втілював те, що задумав. І ніколи не опускав рук.

Зрештою, лишаю простір для думок і спогадів про Федоришина іншим своїм колегам-журналістам, також – його друзям і соратникам. Позаяк що частіше згадуватиметься про Ярослава Васильовича, то довшою буде пам'ять про нього.

Ми ж живемо стільки, скільки про нас пам’ятають. Правда?

А далі – пряма мова генерального директора Львівського національного театру опери і балету ім. Соломії Крушельницької Василя Вовкуна.

«Ніхто не підозрював, що він від нас скоро піде»

Ми познайомилися з Ярославом набагато раніше, ніж я приїхав до Львова. Але це знайомство не було системним через те, що я був у Києві, а він був у Львові. Єдине, що можу сказати, що під час моєї каденції у міністерстві (у 2007 – 2010 рр. Василь Вовкун був міністром культури і туризму України. – Т.К.) , я зрозумів, що театральний фестиваль, який робить Ярослав Федоришин, – є найсильнішим, найпрофесійнішим і найсерйознішим. І 2008 року, по-моєму, Ярослав отримав фінансування у повному обсязі, про що він завжди згадував: «Це було один раз за все існування фестивалю».

Тоді ми приїжджали з міністром культури Росії Швидким, відкривали цей фестиваль, тішилися його географією – це була і Прибалтика, і Грузія, і Угорщина, і Румунія і так далі.

Якщо говорити про Ярослава Федоришина як про професіонала, то це насправді була тиха людина, але досить глибоко професійна і яка спромоглася створити свій театр.

Театр «Воскресіння» не є подібним на інші. За формою – так. Але за стилістикою, за внутрішнім змістом він відрізняється своєю правдою. Бо кожен театр має свою правду. Вона буває більш яскрава, штучна, вона буває органічна, буває – солодко-органічна… Можна перелічити, мабуть, найрізноманітніші відтінки театру.

Актор, природа актора і атмосфера театру Федоришина – це про правдивий органічний театр. Не кожному акторові, припустимо, з іншого театру, зручно було би грати у виставі Федоришина. Тому що там свій нерв, своя правда і свій спосіб існування, який, я би сказав, є європейським, тому що саме в Європі багато ставив Ярослав. Це і Польща, і Румунія, і Угорщина…

Тому зараз у «Воскресінні», очевидно, буде важко, бо перенести такий ранній відхід свого художнього керівника і прийняти когось іншого буде дуже-дуже непросто.

Карнавальна хода фестивалю «Золотий лев», яку завжди очоював Ярослав Федоришин.

Ярослав дуже добре розумівся на всіх театральних тенденціях. І дуже добре знав всі прем’єри в Європі.Тому що відвідував фестивалі, чогонавчив і мене.

Він годинами міг розповідати про ту чи іншу фестивальну виставу. І так само міг розповідати і про ідеї, котрі народжувалися у нього під час постановки тієї чи іншої вистави. Це була дитина, яка раділа успіху чиємусь. І так само раділа своєму відкриттю – як творчої ідеї, творчого образу. І це завжди передавалося.

Якщо говорити про наше тісне спілкування, з 2014 року, то, на жаль, я втратив колегу, з яким міг професійно розмовляти про театр як отакий – його теорію, його розвиток, його тенденції. І це завжди було цікавим. Завжди можна було почути щось нове.

Карнавальна хода фестивалю «Золотий лев».

Також про Ярослава Васильовича треба сказати, що у його «Воскресінні» було два театри, тому що він створив ще й вуличний театр, який базується на тому самому складові акторів, які працюють в драматичному театрі. І всі вони володіють тим ремеслом, як ходіння на дибках, і просторовими речами… Це зовсім ще інша природа існування.

І Європа з вуличними виставами завжди його запрошувала. І Львів завжди на святкування Дня міста запрошував. І не тільки Львів. Бо він не перетворив вуличний театр просто на карнавал. Можу перелічити – «Дядя Ваня» Чехова, вистава про Пінзеля… Це серйозні речі, серйозна музика, які він міг показувати доступною мовою – мовою жесту, мовою пантоміми, мовою костюма і всіма іншими засобами вуличного театру.

Без Ярослава не обходився ні фестиваль у Херсоні, ні фестиваль у Кропивницькому, ні фестиваль ув Одесі.

Ось вам і витвір в сучасних умовах, в сучасних реаліях – створення самого себе, створення свого театру.

А підтримки належної Ярослав чомусь не мав. Не раз бідкався!

А з якими трудами йому дався ремонт у театрі!

Карнавальна хода фестивалю «Золотий лев».

Ярослав був прекрасним менеджером. Спромагався чітко все спланувати – в нього рік театру завжди був заповнений. Наголошую: йдеться не про місяць чи два місяці – про план на рік. І він чітко його бачив, чітко формував. Це великий талант керівника.

А скільки гастролей за кордоном мав! І міг дуже чітко організовувати цей процес. Так само, як чітко міг організувати і творчі, і виробничі процеси в театрі – попри невеликий штат і скромне фінансування.

Як людина він був абсолютно безкорисливим чоловіком, який міг поділитися всім, який міг за столом посадити самих різних людей з різних міст і місць. Всім усміхався. Всіх об’єднував. І за пів години всі вже були друзями.

Так було і на його фестивалях, так було і поза його фестивалями.

Людський діапазон в нього був величезний. І найголовніше, що завжди радів за інших у творчому плані.

Остання прем’єра, яку він бачив к Львівській опері, – це був «Лис Микита». Прийшов тоді вже з палицею… Пригадую, як радів: «Василю, це супер! Це супер!».

От радів просто як дитина.

І ніхто ще тоді не запідозрював, що він від нас скоро піде…